Мої китайські поцілунки

Мандруючи в 2000-му році неозорими просторами Гамерики, я інколи потрапляв у халепи. Відпроваджуючи мене у подорож, щирі кумплі Юрко Андрухович і Майкл Найдан не підказали, що в Гамериці нема так, як у нас, що сівши в нічний автобус на початковій станції, ти з нього вийдеш на кінцевій зупинці. Ні, такого нема. І коли ти нарихтувався собі гарно подрімати, то так не буде, бо щонайменше двічі відбудуться пересадки.

 

 

Ну і о. Сідаю я до автобуса, в якому я – єдиний білий. Ну, бо білі нічними автобусами не трюхикають. Білі їздять автами. За кермом афроамериканець, в салоні китайці, мексиканці, афроамериканці і я – невідомо хто.

 

В автобусі панує така атмосфера, гейби зібралося товариство, яке віддавна тримається купи, всі розмовляють з усіма, перегукуються, регочуть, потім починають жвакуляти, і то не якісь там канапки, а піци, бурґери, щось при цьому п'ють і галдять, галдять. Дехто виходить на черговій зупинці, але їхнє місце займають нові пасажири і плавно вливаються в загальний хор і колективне жвакуляння.

 

На місце грубенького індуса з довжелезним скрученим нігтем на мізинці, який сидів мовчки і медитував на одну видиму лише йому крапку, на найближчій зупинці заскочив ще один білий. Це був худезний молодик підозрілого вигляду. Вбраний недбало, скидався на наркомана. Він сів біля мене і став харкати. Буквально. Харкав і спльовував собі під ноги. Думаю: хтозна, що воно за звір – може, який сифілітик, чи сухотник, чи снідик... Від гріха подалі переїхав я на бамбетль.

 

Хоча, може, він таким чином вирішив мене позбутися, бо вже за кілька хвилин закинув ноги на бильця і захропів.

 

Цікавий спосіб. Треба взяти собі на озброєння.

 

Ну, але на бамбетлі сиділо дві китаянки – близнючки невизначеного віку. Їм можна було дати і по дванадцять, і по двадцять п’ять. Але я вирішив, що їм по двадцять, і сказав:

 

 – Ай лайк Пу Сунлін, Лі Бо, Ду Фу, Лао Ше, Чжунь-Цзи, Мен-Цзи, Лю Гуаньчжунь і Гань Бао.

 

Вони тільки очками кліпали. Я їх просто причавив своїм небуденним інтелектом. Бо середньовічну китайську літературу справді любив, люблю і читаю по сьогоднішній день. Вони запитали на своїй ламаній англійській мові, яка не дуже різнилася запасом слів від моєї, який твір мені найбільше припав до вподоби, і я сказав:

 

 – Ай вері лайк «Любощі Веньженя».

 

– Вот із «любощі»?

 

 – О, любощі! Пім-пім! – і я показав їм на пальцях, як це робиться.

 

Вони розреготалися, а я після цієї інтелектуальної атаки витягнув пачку з п’ятьма літрами каліфорнійського вина. Це їм сподобалося ще більше.

 

Ми пили з горла, і я не думав про снід. Та й слушно, бо вони саме прилетіли з Китаю і фалювали до свого стрийка. А звідки в Китаї снід? Зате в Китаї автобуси їздять, як у нас – з пункту А до пункту Б без пересадки.

 

І ось коли водій оголосив: «Клівленд!» – а всі стали виходити, лише ми не второпали, що треба робити. Бо нам у Дітройт. Тоді водій уже персонально до нас звернувся – ми вийшли і зрозуміли, що нас чекає пересадка на інший бус. А як же наш багаж?

 

 – Май беґ! – зголошуюся я до водія.

 

 – Май беґ! Май беґ! – защебетали китаяночки.

 

А далі ми з роззявленими писками вислухали афроамериканський спіч афроамериканського водія, з якого не второпали ані слова, бо афроамериканці інколи розмовляють так, що їх і американці ні бум-бум. Про що мене, правда, попереджали: треба пильно дивитися їм в зуби і стежити за рухами губ та язика. Що я посилено й робив, примруживши баньки. За третім разом до нас дійшло, що наші «беґи» помандрують до того другого буса без нашої участі.

 

Ми полегшено зітхнули і пішли в приміщення автостанції. А воно кругле як бубон і має кілька дверей. І над кожними дверима спеціально для таких недоумків, як ми, написано наступний напрямок. Але! Не кінцевої станції, ні – а тієї проміжної, де ще раз буде пересадка. А звідки нам знати, куди чергу займати?

 

Ми знову в розпачі. Дівчатка, зрозумівши, що можуть покладатися тільки на мій небуденний інтелект і непогрішиме знання англійської мови в оригінальній інтерпретації і вимовлянні звуків, тулилися до мене, як дві куріпочки до квочки. Я намагався не демонструвати власної розгубленості і роль щасливого батька китайського сімейства грав менш-більш задовільно. Принаймні вони мені вірили, як їхні батьки – учителю і вождю Мао.

 

Отже, я мусив безпомильно з'ясувати, до хвоста якої черги нам приклеїтися. Перша думка була – обійти усі черги і повторювати магічне слово «Дітройт». Але це виглядало б глупо. Це зруйнувало б мій авторитет в очах китайського суспільства. До того ж, у чергах не було білих, а це означало, що мене знову чекатиме зазирання людині до писка і стеження за рухами язика.

 

Я роззирнувся по залі і – о єс! – Америка любить нас! Знову ж таки спеціально для таких, як ми, китайців, висить на стіні мапа, якої я спочатку не помітив, бо її затулила черга. І ось я з авторитетним виглядом крокую до мапи і знаходжу місто Толідо, яке вже неподалік від Дітройту. І є таке на одних із дверей. Я займаю чергу, китаяночки дріботять за мною, і ми вже спокійні.

 

Знічев’я я розглядаю квиток. Це ж треба, що я досі його навіть не розгорнув! А там чорним по рожевому вказано для всіх китайців усі проміжні станції. Ні, я не зрадив свого баламутства і сховав швиденько квиток до кишені, щоб і китаяночки не стали свої квитки оглядати.

 

Незабаром ми знову сиділи на бамбетлі, мололи якісь дурниці і пили вино. Ну, а вино, самі розумієте, розігріває душу і схиляє до гріха. Ось ми вже тулькаємося, цьомкаємося, затискаємося, хоч там і не дуже було що затискати, бо перса в них були завбільшки з персик, а дупці – як два кулачки. В автобусі й далі, хоч то ніч, панує галаслива атмосфера, і наше хихотіння нікого не турбує.

 

В Толідо ми ще раз вивалюємося з автобуса і вже без паніки стаємо в чергу перед дверима з написом «Дітройт». На світанку автобус прибуває на нашу кінцеву станцію, дівчат зустрічає їхній стрийко, а вони навперебій показують на мене пальцями і на чистому шанхайському діалекті розповідають, який я бравий козак, як я їх порятував, як ними опікувався, і якби не я, вони б могли й взагалі не доїхати. Навіть не володіючи шанхайським діалектом, я все зрозумів з їхньої екзальтованої жестикуляції. Дядечко взявся трясти мою руку, можливо, збираючись відірвати її собі на пам'ять, і дякував, дякував, дякував.

 

Ми розпрощалися і забули одне про одного. Правда, на прощання я їм подарував американське видання моїх фантастичних оповідань. Щоб училися англійської мови.

 

Але того ж таки року я познайомився з китайцем, який вивчав українську мову і літературу. Він був на моїй презентації в Пенсильванському університеті. Ми з ним мило побесідували і теж забули одне про одного.

 

Але ні, він мене не забув і, повернувшись до Китаю, порадив тамтешньому видавництву мої твори. І таким чином вийшла у Китаї книжка «Фантастичні світи Юрія Винничука».

 

Ви гадаєте, це вже кінець?

 

Ні. Бо після моєї презентації на Міжнародному економічному форумі в Польщі підходить до мене симпатична китаянка середнього віку, запитує, чи я ще не розлюбив Пу Сунліна, і дає мені на підпис оте китайське видання. Ну, я, звісно, хлопець гострого розуму і блискавичної реакції, але її запитання дійшло до мене надто туго. Тобто я відповів, що авжеж, не розлюбив, і намагаюся пригадати, де там у моїй книжці згадано Пу Сунліна, цього китайського Бокаччо.

 

А вона так підсміюється, хихоче, а потім штовхає мене легенько плечем, я піднімаю голову і бачу її копію, виконану на 3-D принтері. Копія теж сміється. І щойно тоді в моїй премудрій голові починає світати, і я нарешті здогадуюся, що це ті самі китаяночки, з якими ми пили каліфорнійське вино, з якими затискалися і лопотіли про все на світі. А тепер вони бізнес-вумен, живуть у Китаї, і коли побачили в програмі мою презентацію, то прихопили з собою китайське видання. А англійську вони власне й почали вчити з моєї подарованої книжки.

 

Отепер вже кінець.

 

 

25.12.2019