(Застережено права перекладу на всі европейські мови.)
І.
Найвища Рада парижської мирової конференції вирішила на днях "Статут для Східньої Галичини", та предложила його до затверження Польщі і до ратифікації усіх союзних і з'єдинених держав. Цей статут є наче доповненням сан-жерменського договору, заключеного з Австрією (арт. 40 відст. 2), тому говориться у ньому ще про "Східню" Галичину, як давнішу частину колишньої австро-угорської монархії, хоч вона не була сама про себе осібним коронним краєм. Але що тепер нема вже "Західньої" Галичини, бо вона є без сумніву інтеґральною частиною Польської Речі Посполитої, то не можна сьогодні говорити про "Східню" Галичину, тільки просто про "Галичину", а то й з тої причини, що назва "Галичини і Володимирії" вяжеться історично виключно з територією теперішньої Західньої области Української Народньої Республіки, поминувши землі Українського Закарпаття, признаного мировим договором Чесько-словацькій державі. Маючи це на увазі, називаємо згаданий статут коротко "статутом для Галичини", та розберемо понижче історію цього статута і його подрібні постанови. Притім мусимо обмежитися на тому тексті статута, який подали польські часописи, бо досі не проголошено його урядово.
Українська Національна Рада проголосила у Львові 19. жовтня 1918. року на просторах українських земель колишньої австрійсько-угорської монархії самостійну державу. Через те перейшла Галичина з Північною Буковиною під владу Західньо-Української Народньої Республіки. Але Польща не хотіла ніколи визнати самостійної української держави на українських землях бувшої Австрії та, опираючися на свої відносини до союзних держав ще підчас всесвітної війни, зуміла придбати собі безпосередно підмогу тих держав у борбі проти визвольного руху українського народу в Галичині. Почалася війна, в якій Полякам удалося виперти українські війська щойно тоді, коли союзні держави переслали Галлєрівську армію до Польщі, та поперли змагання Поляків поживою, мундурами, обувою і муніцією. Поляки представили репрезентантам союзних держав, що українські війська в Галичині заражені большевизмом, і що лише Поляки в силі завести супокій і порядок у Галичині, хоч в українськім галицькім війську не було ніколи большевизму, та хоч влада Західньо Української Народньої Республіки завела була на усій території лад та порядок. Колиж українська армія відійшла за Збруч, рішилася Найвища Рада в Парижі передати Польщі мандат пацифікації і адміністрації Галичини. Вважаючи однак Галичину за край з мішаним населенням та знаючи, що більшість цього населення не належить до польської тільки до української народности, Найвища Рада в Парижі не рішилася передати Галичини Польщі як інтеґральної її частини на усю будучність, тільки наразі провізорично, полишаючи останнє рішення державної приналежности плєбісцитові цілого населення Галичини. В липні 1919. р. видала вона ось який запорядок:
"Польське правління дістає повновласть, завести в Східній Галичині цивільну управу, зробивши перш усього відповідний уклад зі союзними державами, в якім то укладі слідує запоручити по можности територіяльну автономію та й політичні, віроісповідні і особисті свободи населення. Цей уклад має з політичного боку опиратися на праві до самовизначення, про яке вискажуться в останній інстанції самі мешканці Східньої Галичини. Час, коли це має наступити, означать союзні держави або такий орґан, котрому вони дадуть на це повновласть."
Проти цього запорядку Навищої Ради в Парижі виступили політичні круги в Польщі та піднесли протест, жадаючи безумовного і повного прилучення "Східньої" Галичини, як провінції до Польської Держави. Вони покликувалися на те, що вони, мовляв, самі завоювали "Східню" Галичину і тому мають до неї право повної анексії, а в друге вони покликувалися на це, що Галичина є війною найбільше знищений край, який потрібує основної перебудови, а варшавський сойм не може чейже вотувати великих міліонових кредитів на такий край, що припавби Польщі не дефінітивно, тільки провізорично на короткий час, з тим, що опісля залежалоби від плєбісциту цілого населення, чи має лишитися при Польщі, чи ні. Польський президент міністрів Падеревський виїхав до Парижа і Льондону, щоби запротестувати проти цього запорядку, щоби спинити усі праці парижської конференції над статутом для Галичини, та щоби одержати від Найвищої Ради в Парижі згоду на повне прилучення Галичини до Польщі.
Та не вдалося йому вибороти зміни згаданого запорядку в головній основі. Найвища Рада не рішилася на дефінітивне прилучення Галичини до Польщі і уложила осібний "Статут для Східньої Галичини", признаючи їй автономію, покищо на час 25 літ. Польський протест не лишався однак без сліду. Перш усього покинула Найвища Рада на бажання Поляків ідею дефінітивного рішення державної приналежности Галичини шляхом плєбісциту, а поставила на це місце рішення через Ліґу Народів після упливу 25 літ. (Бачимо, як бояться Поляки плєбісциту, хочби й як довгий був речинець до нього, та на яких слабих основах спочиває їх вічне повторювання, що Галичина мабуть польська земля і тому їм дефінітивно належиться. Та напротив — їхні заходи доказують найліпше перед цілою історією, що Галичина не може їм ніколи припасти шляхом права на народне самовизначення, хиба шляхом заборчости чи простої анексії.) А по друге, заповіджену Найвищою Радою автономію Галичини так прикорочено і обмежено, що статут займається значно більше скріпленням суверенного становища Польської Держави, ніж забезпекою автономії "галицького населення", та що в ньому нема ніякого сліду права українського народу на своє самовизначення на своїй рідній, споконвіка українській землі.
Це виходить із поодиноких постанов статута.
У вступі зазначують головні союзні держави, що головною причиною статута є, мовляв, бажання покласти кінець конфліктові, який нищить Галичину, та що вони вважають під теперішню пору Польщу найліпше укваліфікованою державою перебрати владу в Галичині, щоби запевнити в ній свободу й порядок. Що правда, згадується у вступі також про запевнення "краєві" автономії та індивідуальних, політичних і реліґійних свобід, але лише "по можности", та супроти ранійшого тексту попереднього запорядку Найвищої Ради з липня ц. р. не кажеться ні одним словом про принцип народнього самовизначення. Очевидно, Найвища Рада залишила на жадання польських політичних кругів і в самому тексті отцю провідну ідею, з якою приступила по точкам Вільсона до укладу подрібних постанов мирового договору. А знова-ж само признання Галичині "автономії" стає ілюзоричним, коли зважимо, що по арт. 19 виконуючу власть буде мати ґубернатор, якого буде іменувати та якого буде міг довільно відкликати начальник Польської Держави.
І. Постанови самого статута кладуть головну вагу на те, щоби при кожній нагоді підчеркувати право Польської Держави і польського уряду до Галичини. Сюди належать отці приписи:
1. Артикул 1. передає Польщі мандат орґанізування та правління на час 25 літ.
2. У справах зовнішньої політики репрезентує Польща Галичину без обмеження. На час її правління всякі конвенції, які вона заключить з другими державами, відноситимуться й до Галичини, оскільки не буде виразно иншої постанови (арт. 3). Дипльоматичні і конзулярні заступники Польщі будуть заступати за границею також інтереси осіб, приналежних до Галичини (арт. 4).
В справі визначення границь Галичини не буде в Комітеті засідати ні один представник українського народу, ні представник "Галичини", тільки пятьох членів заіменують великі держави, а одного Польща (арт. 1. відст. 2).
3. Над усею внутрішньою політичною управою Галичини має станути ґубернатор. Йому припаде ціла виконуюча власть (арт. 19). Він має дбати про удержання порядку і публичної безпечности, він має стояти на сторожі виконання законів, у першому ряді тих, які ухвалить польський сойм, а в другому ряді тих, які ухвалить галицький сойм (арт. 20).
З осібна:
а) Ґубернатор не відповідає в цьому характері перед галицьким соймом. Він є лише зависимий від начальника Польської Держави, а саме остільки, що начальник довільно його покликує, але й довільно може його відкликати (арт. 19).
б) Ґубернатор іменує галицьких міністрів, котрі відповідають перед галицьким соймом. Він покликує сам поодиноких шефів служби, що йому підчиняються (арт. 23), та має право, на пропозицію дотичного міністра іменувати инших урядників. Польський або галицький сойм може однак ухвалити инший спосіб номінації другорядних урядників (арт. 25).
Правда, що статут домагається, щоби урядників покликувано зі "Східньої" Галичини, та щоби при виборі урядників числилися "при рівних заслугах з чисельною вартістю ріжних народніх ґруп" (арт. 26), то все-ж таки треба вважати ці бажання як "ріа desideria", що їх виконання залежатиме виключно від волі ґубератора чи инших йому підчинених орґанів, а то тилі більше, що з одного боку сам статут застерігає можливість виїмків, а з другого боку, що поняття "чисельної вартости ріжних народніх ґруп" є так хитке і неозначене, що для довільности й самоволі лишається велике поле. Хто перебув мартирольоґію українських урядників під польським режімом в Австрії, той ані на хвилинку не може сумніватися, що виконання згаданих щойно постанов статута видає цілу адміністрацію Галичини в руки польської бюрократії, яка здушить малі останки тих урядників української бюрократії, які ще були під австрійською владою. Статут не каже виразно, чи щойно згадані льокальні і політичні обмеження 26. артикулу відносяться також до галицьких міністрів і шефів служби, про які згадують артикули 22 і 23. Отця неясність дасть певно галицьким ґубернаторам нагоду — добирати собі міністрів і шефів служби, не числячися з обмеженнями 26. артикулу, значить лише самих Поляків і то не лише з Галичини, але й з инших земель Польщі. Таким чином увесь адміністраційний уряд перейде в руки елєменту, ворожого Українцям.
4. Судівництво Галичини не має підлягати ґубернаторові. На чолі судівництва має станути осібний найвищий трибунал у Львові (арт. 27). Суддів не буде можна з уряду віддалювати, лише після опінії найвищого трибуналу у Львові, як найвищої дисциплінарної ради. Але всі ті прероґативи судівництва тратять своє самоуправне значіння через те, що суддів Галичини іменуватиме начальник Польської Держави на пропозицію ґубернатора (арт. 28).
Тут задержано, як бачимо, безпосередний вплив польської влади на найважнішу галузь правової держави — а причина очевидно та, щоби найбільший континґент усіх українських урядників, які находяться саме при судівництві, піддати під безпосередну владу Польщі. Про обмеження льокальної і політичної натури, про які згадує 26. артикул щодо адміністраційних урядників, нема мови в статуті, тому польській владі дано отсим можність — при обсаді суддів не обмежуватися ні на галицьке походження, ні на "чисельну вартість ріжних народніх ґруп."
Арт. 30 дає начальникові Польської Держави право помилування засуджених трибуналами Галичини.
5. Хоч статут признає галицькому соймові "автономію", то всеж таки ця автономія є вельми обмежена, та лишається велике число важних справ, які будуть належати до компетенції польського сойму в Варшаві. Тих справ статут не вичислює, але argumenta a contrario з арт. 12 слідують ті справи, щодо яких і в Галичині рішатиме польський сойм. Сюди будуть належати між иншими законні постанови державних договорів і торгівних договорів з другими державами; закони про військову службу (з виїмком постанови арт. 38); закони про державний буджет і про спеціяльну фінансову систему для Галичини (арт. 31); закони про гроші, валюту, банкноти і державні ноти; закони про загальне уладження кредиту; торгівне, векслеве, промислове й гірниче право; закони про телєґрафи, телефони, пошти і залізниці; закони про міру й вагу, про патенти й привілеї, про охорону марок і взірців та про охорону авторського права; ціле законодавство цивільне й карне разом з цивільними й карними процесовими установами; загальне водне право; закони про державне громадянство і про приналежність до громади; загальне право товариств і зборів; закони про перепись населення; закони про орґанізацію загальної поліції; закони про судівництво; закони про орґанізацію політичної адміністрації і т. д.
Зваживши, що найважніші справи державного життя, а саме: фінансове, торгівне, векслеве, промислове, цивільне і карне право, та закони про судівництво і орґанізацію політичної адміністрації належатимуть до польського сойму — мусимо прийти до висліду, що статут не відважився ніде торкнутись основних питань польської державної ідеї, щоби не зразити собі свого аліянта, Польщі. Для "автономії" галицького сойму лишилися тільки справи меншої ваги, а саме, так сказати, справи домашньої "культури" та домашнього "господарства". (Пор. про це понижче під II.) Навіть виборче право до галицького сойму має судитися по законам польського сойму в Варшаві (арт. 10, відст. 3).
6. Але й над мінімальною компетенцією галицького сойму в справах домашньої культури і домашньої економіки повисла по статуту рука польської влади, яку представлятиме ґубернатор Галичини. В концепції статуту для Галичини не могло обійтися без старопольського "liberum veto". Це справді історичний факт.
Читаємо про це у зловіщій постанові арт. 13 статута. Він постановляє, що слідує:
Кожний закон, що його ухвалить сойм, слідує переказати ґубернаторові через президента сойму; одначе в часі одного місяця віддати цього переказаний може діткнути його "veto" ґубернатора, який ділає у свому власному авторитеті. Це право "vet'a" буде вичерпане, якщо в часі одного року після його проголошення закон буде наново порішений соймом більшістю двох третин голосів.
Щодо законів, які відносяться до публічної освіти в середніх та вищих наукових заведаннях, "veto" ґубернатора буде абсолютне.
Та в таких випадках, коли сойм порішить земельний закон, після вдержання його veto'м ґубернатора, в часі одного року наново більшістю двох третин, польська зверхність має представити це питання Лізі Народів. Рада Ліґи Народів порішить більшістю голосів про акцію, яку слідує підняти, та про прикази, які треба буде видати відповідно до того, що вона вважатиме за відповідне в данних обставинах.
Що значить ця постанова з правничого боку?
Галицький ґубернатор може цілком самовільно, ділаючи у "свому власному авторитеті", засистувати навіть цю мінімальну "автономію", яку статут хоче буцім то признати галицькому соймові. Правда, що таке вдержання щодо богатьох випадків статутом обмежене на час одного року, але рівночасно і зазначено, що дотичні постанови галицького сойму тратять взагалі яке небудь значіння, оскільки до року не затвердять їх дві третини голосів галицького сойму.
Значить, політично залежить "автономія", запоручена галицькому соймові, звичайно від найменшої звишки понад одну третину меншости цього сойму. Статистика населення, що виказує значну більшість української народности в Галичині, вказує рівночасно на те, що тим чинником, який числить на цю звишку, єсть польська народність в купі з Жидами, які завсе попирали всі змагання пануючої нації. Так бачимо що постанова 13. артикулу забезпечує польській меншости в Галичині навіть у всіх справах т. зв. "автономії" рішаючий вплив.
Але й цим не вдоволилися ті польські круги, які своїм значінням заважили при укладі статуту для Галичини. Дві найважніші справи, від яких найбільше залежить судьба кожного народу, перейшли по постановам другого і третього відступу 13. артикулу або під виключну самоволю експонента польської влади, ґубернатора, або під диспозицію цілком чужого чинника, — Ліґи Народів.
Ґубернатор-Поляк має право завісити довільно ухвали галицького сойму в справах публичної освіти в середніх та вищих наукових заведеннях. Дотична постанова статута звучить загально. Колиб вона відносилася до польського шкільництва, то Поляки моглиб бодай покликуватися на те, що вони хотять забезпечити собі свою шкільну автономію супроти більшости галицького сойму — але ця постанова посягає безпосередно в шкільну автономію українського народу, та виключає її абсолютним veto'm польського ґубернатора Галичини. Український нарід не зможе вотувати для себе ні одної середньої та ні одної вищої школи без згоди польського ґубернатора — иншими словами: він дістане буцім-то якусь галицьку "автономію", але не буде смів розвивати самостійно своєї культури поза обсяг народнього шкільництва — значить, він повинен і на дальше лишитися "quantite negligable", як темне племя, без вищої, ба навіть без середньої культури, як порода "хахловъ и свинопасовъ". Таку благодать приносить статут українській більшости населення на час 25 літ!
В кінці польські консерватисти зуміли забезпечити себе в статуті проти всякої земельної реформи. Вони знають, що для поступової земельної реформи мусить найтися в галицькім соймі більшість двох третин голосів, бо до цеї більшости належатимуть і широкі верстви польських виборців. До цього не вистачило їм "veto" ґубернатора, та вони прикликують у статуті проти більшости двох третин усього населення "акцію" і "прикази" Ліґи Народів! Чи можна погадати собі з політичного боку щось більше ретроґрадного, а з правничого боку щось більше монструального? Колиб Ліґа Народів схотіла перейняти над Галичиною протекторат, то це булаб справді стійна юридична форма, признана в міждержавному праві цивілізованого світа. Але такого протекторату не обняла Ліґа Народів, бо, обіймаючи його, мусілаб сама списати подрібні стипуляції, а не обмежуватися виключно на ефемерну "контролю"; про яку згадує статут для Галичини (арт. 2.), зваживши ще й те, що Ліґа Народів є правничо осібний правний підмет, а статут заключає з Польщею не Ліґа Народів, тільки союзні держави шляхом мирового договору. Але припустивши, що Ліґа Народів булаб готова перейняти протекторат над Галичиною, то годі виставити собі правної можности такого акту, яким вона, признаючи автономію протеґованої країни, моглаб виходити поза зупинення поодиноких автономічних постанов, та видавати самостійно правні запорядки проти ухвали двох третин народньої репрезентації. Становище Ліґи Народів на основі 3. відст. 13. артикулу можна хиба схарактеризувати, як поліційну експозитуру чужинецької фірми в земельних справах. Правничої форми на це рішучо не найде.
7. Польський ґубернатор Галичини має скликати галицький сойм, та має право відкладати соймові наради, проголошувати замкнення сесії, а навіть розвязати сойм (арт. 11). Ці права, які в монархічній державі прислугують звичайно монархові, дає статут ґубернаторові без ніякого обмеження.
8. Право проголошувати закони, ухвалені галицьким соймом, має ґубернатор (арт. 21).
9. Припоручено ґубернаторові, щоби найпізніше до 9 місяців від правної сили статута перевів перші вибори до галицького сойму (арт. 39 відст. 2). Про вибори рішатимуть ті закони, які ухвалив польський сойм у Варшаві, з тим, що вибори мають відбутися не лише на основі загального і тайного, але й пропорціонального права голосування (арт. 10). Та не сказано в статуті, хто має до цих виборів перевести т. зв. виборчу ґеометрію, значить — поділ Галичини на виборчі округи, та прикласти пропорціональну систему до права голосування. Чи ця прероґатива малаб припасти ґубернаторові? — а саме така прероґатива, яка по всім усюдам належить до законодатної власти, та яку може правно заступити лише мировий договір з осібними законними постановами? Текст відст. 2 арт. 39 здається промовляти за тим — з другогож боку можнаб на основі арт. 10 прийти до иншого висновку. Де лежить правда — не знати. В кожному разі повинен статут вирішити точно ті правні основи, на яких мають відбутися перші вибори до галицького сойму. Віддавати це самоволі ґубернатора булоб правничим монструм.
10. В кінці переказує статут Польщі на час 25 літ усі добра Галичини, які належали раніше до австрійського правительства, до коронного краю Галичини або до австрійської корони, так само й ті добра цьої території, які належали до пануючої родини в Австро-Угорщині; Польща має управляти тими добрами довільно на свій рахунок, не пересуджуючи однак ніякими диспозиціями на той випадок, колиб Галичина після упливу 25 літ мала в цілости чи в части бути відділена від Польщі (арт. 32, 33).
[Воля, 20.12.1919]
II.
Колиж маємо розважити отсі громадянські права, які статут хоче признати з осібна "мешканцям Галичини" (пор. вступ до статута), то можна поділити їх на при категорії: 1. забезпека індивідуальних, політичних і реліґійних свобід громадян; 2. т. зв. "автономія" Галичини з галицьким соймом на чолі; 3. участь виборців Галичини в виборах до сойму Польщі та в законодатних нарадах варшавського сойму.
До 1. Забезпекою індивідуальних, політичних і реліґійних свобід займаються постанови арт. 5—9.
а) Усі вольности приватного і публичного характеру, та всі політичні права, чи індивідуальні, чи такі, які прислугуватимуть меншостям у Польщі на основі польських законів, мають бути запевнені й в Галичині. З осібна має бути запоручена найповніша реліґійна свобода, та греко-католицький обряд має користуватися тими самими правами, що й римо-католицький (арт. 5).
Притім мусимо звернути увагу, що навіть ця постанова статута, яка має галицьким "мешканцям" забезпечити загальні індивідуальні та політичні свободи, не признає тим мешканцям цеї сили, щоби вони самі та через власну репрезентацію могли постановити дотичні закони, щоб могли самі вирішити границі і зміст своїх власних індивідуальних чи політичних свобід. І щодо цього предмету, шанує статут суверенне порішення польського сойму в Варшаві (арт. 5), а щодо загального принціпу охорони національних меньшостей, зазначує його осібно лише тому, щоби польським меншостям запоручити загальну охорону меншостей там де є більшість українська: арт. 8 каже в другому відступі виразно, що ґарантії, які проголосив Сен-жерменський договір з Австрією (28. червня 1919) на користь етнічних меншостей, мусять бути запоручені й Полякам тоді, колиб більшість була українська.
Польські меншости лежать статутові дуже на серці, та статут не жахається поставити навіть загальні обмеження свободи зборів і стоваришування, свободи слова й преси в Галичині, оскільки цього жадатиме "спеціяльний режім цеї території", — тут має він мабуть на думці обмеження Українців у згаданих свободах, — а з другого боку висказує в тій самій постанові бажання "запевнити мешканцям як найбільше широку свободу згідно з удержанням порядку" — цеж очевидно малоб відноситися знова до польського населення Галичини, яке статут представляє собі як головних експонентів "вільного та упорядкованого правління в Східній Галичині" (вступ до статута). Так провідною думкою арт. 6 є очевидно той погляд, що треба вкоротити навіть політичні свободи Українців в Галичині на те, щоби уможливити і забезпечити безконечну політичну свободу Поляків. Инакше не можнаб взаглі зрозуміти цілої повноти постанови арт. 6, яка на пеpший погляд містить в собі явну противорічність. Та розуміючи мотиви цеї постанови, можемо поняти її далекосяглість, але з другого боку мусимо справді здвигнути раменами на це, як чужинецька комісія, що укладала цей статут, могла приняти так горрендальну постанову під очевидним диктатом польських політиків.
б) До політичних свобід "мешканців Галичини" зачислює статут постанову арт. 7 про урядову мову. "Польську та українську мову признається в рівній мірі як урядові мови в Східній Галичині, і вони мають користуватися тими самими правами." Це бувби справді важний здобуток для політичного життя українського народу в Галичині, колиб дотична постанова була ясно поставленна, подрібно розроблена і ніякими иншими постановами не перехрещена.
Та на жаль, комісія, що укладала цей статут, не здавала собі мабуть справи з усіх тих питань, які виринають при переведенні рішеного проблєму, та не визналася ні в дотеперішній практиці цеї квестії в межах бувшої Австрії, а з осібна в Галичині, ні в орканах запутаної теорії, яка виросла вже в другій половині 19. століття на основі невідрадних відносин між народами австрійської монархії. У Франції, та загалом на Заході Европи не було ніколи нічого анальоґічного до тих відносин, які в національному питанні, з осібна з огляду на урядову мову, виринали трохи — не щодня в рамцях колишньої Австрії — бо-ж там не було в державі борби одного народу супроти другого, тільки держава репрезентувала здебільшого один нарід, одну державну та національну мову. Не так в Австрії. За урядову мову зводилися боротьби між народами, що тягнулися від почину конституційного життя аж до кінця всесвітньої війни, не перестаючи ані на хвилину, та виробилися вельми рафіновані способи в практиці, щоби накидати другим національним ґрупам урядову мову політично сильнішого народу — тому не вистачає свогодні, як це робить статут в 7. арт., перетяти ґордійський узол, не подаючи однак ясно шляхів, на які має вступити політичне життя, щоби дати, мовляв, обом національним мовам спроможність послугуватися ними в уряді на рівних правах.
Під розвагу цеї комісії, що укладала статут для Галичини, мусимо з осібна пригадати, що на підставі тих національних відносин, які виросли на ґрунті австрійської монархії, запанувала в політичній літературі вже в другій половині 19. століття теорія, що основні закони, аз осібна основний закон про рівноправність усіх народів "у школі, в уряді, та в публичному житті" (арт. 19 австрійського осн. зак. з 1867 р.), подають як такі лише загальні принципи, які про себе так довго не мають дійсної сили, доки не буде видано осібного виконуючого закона; говорячи технічними висловами німецької науки, ці основні закони це тільки "Verheißungsgesetze". Ця теорія повстала на почві змагань пануючих народів проти політично-слабших, та в першому ряді присвоїли її собі всі політичні круги польські. Так і тепер можна з гори передбачити, що й постанову статута про урядову мову вважатимуть Поляки лише як "Verheißungsgesetz" і що зберігатимуть лише ті принціпи, які забезпечували їм дотепер уживання польської мови в урядуванні, а будуть покликуватися на якийсь односторонній розпорядок, що його приречуть видати як вислід "виконуючої власти" ґубернатора, чи на якийсь будучий польський закон, що його мавби ухвалити колись польський сойм у Варшаві (бо чейже по приписам арт. 12 і 17 статута, справа урядової мови не є "виразно" застережена "автономії" галицького сойму). Та яку небудь дорогу вони виберуть, чи ґубернаторського розпорядку, чи окремого польського закона, то є певно, що подрібні норми про урядову мову не тільки не будуть досягати цеї "рівноправности" обох національних мов, яку високопарно заповідає арт. 7 статута, але обернуть цей принціп горі дном. Скілько самовільних комбінацій лишається тим мистцям політичної штуки нищення своїх противників, з огляду на далеко йдучі нюанси поміж т. зв. внутрішньою а зовнішньою урядовою мовою! А кілько самоволі грозить українському народові від свого національного ворога в цій справі від "виконуючої власти" польського ґубернатора!
Розваживши все те, мусимо прийти до переконання, що доки в статуті не буде подрібно, та по поодиноким постановам, переведено справжньої рівноправности обох національних мов у Галичині, доти плятонічне зрівнання української мови з польською не може мати ніякої вартости для української більшости. Сам статут причиняється своїми постановами до того, що згадана рівноправність стає майже ілюзоричною. Коли пригадаємо те, що було вище (під 1, 3 і 4) сказано про покликування урядників і про норми, які мають обовязувати при їх виборі, то не можемо сумніватися, що заповіджена рівноправність щодо урядової мови переміниться зараз у нехтовання прав української мови та зведе їх ad minimum.
в) Відступ 2 арт. 7 статута нормує науку обох національних мoв у народніх школах. Та й ця постанова не є цілком ясна, бо вона лише каже, що річю кожньої громади "чи муніціпальности" буде порішити, чи "в публичних заведеннях елєментарної науки" має учитися польську мову чи українську, чи може обі мови; але не каже виразно, яка має бути викладова мова в народніх школах Галичини, а саме, чи право громади рішати про науку української або польської мови відноситься тільки до науки мови, як шкільного предмету, чи також до мови, в якій слідує викладати всі предмети науки елєментарних шкіл. Загальний звук згаданої постанови здається промовляти за тим, що треба під нею розуміти оба повищі випадки; але для ясности є необхідно потрібно, щоби постанова статута обняла виразно як один, так і другий випадок.
Нормуючи науку обох мов у народніх школах на основі рішення громади, застерігає статут загальне право національних меншостей по приписам Сен-жерменського договору з 28 червня 1919 року (арт. 7 відст. 2 і арт. 8).
г) Найважнійшу постанову, яка справді має для українського населення Галичини велике значіння, подає арт. 9, висказуючи заборону систематичної кольонізації Галичини при помочі кольоністів із зовні. Та ніде правди діти, якраз проти цеї постанови протестують як найсильніше політичні польські чинники, вказуючи цим дуже виразно, куди йдуть анексійні змагання польського імперіялізму — до: винищення українського елєменту в Галичини. Колиж статут хоче поставити забороло проти винищення українства в Галичині, то очевидно числиться поважно з тими конфліктами, які кольонізація мусілаб там необхідно викликати.
До 2) Статут признає Галичині "автономію". Ще в першій заяві Найвищої Ради у Парижі з липня 1919 кажеться виразно про "територіяльну автономію". У статуті нема вже цього означення у вступі, лише в 1. арт. згадується, що з давних австрійських коронних країв Галичини й Буковини має утворитися "автономна територія Східньої Галичини".
Головним експонентом цеї автономії має бути галицький сойм. Галицький сойм "має складатися з одної палати, вибраної на основі загального, тайного голосування, з пропорціональною репрезентацією; право голосу буде належати без ріжниці до одного і другого пола" (арт. 10). Вже у цьому тексту видно вплив польських політичних кругів, бо зпоміж прикметників виборчого права призабуто про безпосередність та рівність права голосування, якраз ті прикметники, які щойно дають запоруку справжньої демократичної виборчої системи.
Загальні вибори до галицького сойму мають відбуватися що 5 літ. Після розвязання сойму мусять нові вибори відбутися до 3 місяців (арт. 10 відст. 2).
Про перші вибори згадано вище під І, 9.
Компетенцію галицького сойму нормує арт. 12. Галицький сойм має право ухвалювати закони про ось які справи: 1) Виконування публічного культу (віроісповідні справи); 2) публична освіта; 3) публічна опіка; 4) публічна гиґієна; 5) комунікаційні дороги та льокальні залізниці; 6) всякі "заохоти" до рільництва, торгівлі й промислу, та поміч для улекшення кредиту, купівлі чи продажі для ужиткування нових технічних способів, нових дослідів чи експеріментів; 7) способи переведення загальних водних законів на зужиткування вод до торгівних, промислових і технічних цілей; 8) способи переведення загальних законів про орґанізацію повітів; 9) побір податків на власний рахунок Галичини; 10) земельні питання, та 11) всякі інші справи, щодо яких польський сойм признасть компетенцію галицькому соймові.
Ці справи подано точно за польськими часописами, придержуючи той самий порядок, який принято в статуті.
Крім цього вичислення постановляє 3. відст. 12. арт., що сойм має що-року ухвалити на пропозіцію ґубернатора бюджет відповідно до справ, які належать до його компетенції.
Арт. 14 забезпечує послам галицького сойму право недоторкаємости на основах, принятих загально в усіх конституційних державах.
Арт. 15 говорить про засновання осібного соймового трибуналу для рішення реклямацій, внесених проти правосильности соймових виборів, та постановляє, що галицький сойм має сам скласти свій приписник (reglement).
Це єсть короткий начерк тих позитивних приписів статута, які нормують "автономію" Галичини. Як виглядає відворотна сторона цеї "автономії" наслідком неґативних та й других обмежуючих приписів статута, виказано вже повище під І. — тому на цьому місці обмежуємося до подання самого змісту дотичних постанов.
Але всеж таки мусимо саме на цьому місці згадати про одну з найважніших постанов статута про військову орґанізацію, яка є вислідом територіяльної окремішности Галичини супроти Польщі. Статут признає, що закони про військову службу, які обовязують в Польщі, мають обовязувати й в Галичині, але з тим застереженням, "що континґент, зрекрутований в цей спосіб, творитиме спеціяльні одиниці, які в часі мира можуть стояти ґарнізоном тільки в Східній Галичині, та можуть бути ужиті до розпорядимости польського правління, а в часі війни можуть служити до оборони народньої території" (арт. 38).
Як бачимо, статут стоїть у військовому питанні, що правда, на становищі компетенції польского сойму в Варшаві, але зберігає рівночасно територіяльний принціп, що війська, рекрутовані у галицьких землях, є привязані до цеї території, та мусять стояти в часі мира в Галичині, а в часі війни можуть бути ужиті тільки до оборони народньої території. Підноситься сумнів, що статут розуміє під "народньою територією", то для ясности є справді необхідно, щоби ця постанова найшла авторитативне пояснення. Послугуючися однак принціпами льоґічної інтерпретації, які є в праві загально признані, мусимо під "народньою територією" арт. 38 статута, в тому перекладі, як нам його подають польські часописи, розуміти тільки саму територію Галичини, бо коли "спеціяльні військові одиниці", що підчас мира можуть стояти тільки в Галичині, мають в часі війні служити тільки до "оборони", то годі собі погадати, що вони малиб нагло бути покликані до "оборони" цеї території Польщі, де їм не вільно було стаціонувати підчас мира.
До 3. Про репрезентацію Галичини в польському соймі та польському правлінні говорять арт. 16 і 17 статута.
Галичина має вибірати осібних послів до варшавського сойму на основі загальних виборчих законів, ухвалених уже польським соймом, з тим застереженням, що до виборів у Галичині слідує прикласти ще й пропорціональну систему (арт. 16 відст. 1.). Ці посли можуть брати участь лише в таких нарадах, які належать до компетенції варшавського сойму, але не доторкають таких предметів, які в галицьких справах належать до "автономії" галицького сойму, — значить лише щодо справ, зазначених вище під І, 5, а не щодо справ, які вичислює арт. 12 статута (вище під II, 2).
Щоби зазначити політичні взаємини між Польщею а Галичиною, статут постановляє, що в раді міністрів Польщі засідатиме один міністер без теки, якого покличе начальник Польської Держави "з поміж мешканців Галичини" (арт. 17 відст. 2). На основі дотеперішніх досвідів цим "міністром для Галичини" буде Поляк, та статут має це мабуть й на думці, коли з осібна постановляє, що один "високий український урядник" буде приділений до уряду ради міністрів Польщі. Цей високий урядник має бути "дорадником" в справах, які відносяться з осібна до Українців та в справах греко-католицького обряду (арт. 17 відст. 4). Ось бачимо, в якій повноті признають Поляки, а за ними й статут, справжню (!) автономію Українців, як їхню національну автономію par excellence. Це є одинока постанова статута, що признає якесь право Українцям, як таким.
Вкінці постановляє відст. 3 арт. 17, що при кожнім з польських міністерств будуть зорґанізовані осібні бюра для справ Галичини. —
III.
Який єсть правний характер постанов статута, яка правнича вартість його змісту?
З правного огляду представляє статут сам себе як мандат. Мандантом є союзні держави (Сполучені Держави, Британія, Франція, Італія і Японія), а мандатором — Польща. Та правничо неповний і нетрівкий це мандат, в якому, що правда, виказано подрібно права і обовязки мандатора, але не зазначено як слід правного становища манданта. Мандант зрікається прав на користь Ліґи Народів: Польща має виконувати мандат під контролею Ліґи Народів (арт. 2) — та це є одинокий експонент того правного становища, яке застеріг собі мандант, себ-то союзні держави, супроти мандатора, себ-то Польщі.
Як ця контроля має виглядати, хто має її виконувати в імени Ліґи Народів, які права вона дає відпоручникам цеї останньої, яке малоб бути правне відношення Ліґи Народів при виконуванню контролі супроти польської влади, супроти галицької "автономії", супроти польського та українського населення Галичини, нігде не сказано — та це єсть без сумніву найбільша правнича хиба статута. Зваживши дальше, що й судьба та склад Ліґи Народів під теперішню пору неясні та непевні, бачимо, що уся концепція статута правничо захитана, тим більше, що не сказано нічого про те, хто має прийти на місце Ліґи Народів, колиб вона або не переймила на себе припорученої собі місії, або колиб вона розбилася, або з часом стала чимсь основно иншим, ніж тим, як собі її виставляють теперішні союзні держави.
Мандат не є, значить, по стороні манданта ані обєктиво, ані субєктивно достаточно спрецізований. Він єсть неначе negotium claudicans, яке можна правничо уздоровити лише тим, що дасться йому як щодо предмету, так і щодо підмету трівку правничу основу. Так булоб порадно намісць Ліґи Народів поставити одну із союзних держав, як їхню спільну репрезентантку, н. пр. Анґлію — а контролю сконкретизувати точно й подрібно. На це істнує в дотеперішньому міжнародньому праві стала форма — називається протекторат. При такому протектораті можнаб лишити Польщі далеко йдучі права, але й обовязки мандатора. Це булаб трівка державно-правна концепція, а не непевний, та сумнівної юридичної вартости експеримент.
Колиж дальше розбираємо правничу вартість цього еляборату, що носить назву статута для Галичини, то бачимо всюди великі хиби й недостачі, які зводять юридичне значіння його майже до нулі. Вже в попередніх дослідах звертали ми увагу, що богато постанов статута є неясних, чимало собі суперечних, та правничо цілком нестійних. Таких місць є ще значно більше. Ось хочби згадати про становище Ліґи Народів. Означення будучої судьби Галичини через Ліґу Народів після упливу 25 літ належить чейже до найважніших правних постанов статута, та статут повинен був поставити це питання дуже ясно і без обиняків, і то зараз у перших артикулах. Та статут згадує про це, що правда, між першими постановами, але в 2. арт. не сказано нічого більше, як те, що рада Ліґи Народів буде мала повне право після упливу 25 літ "удержати, зревідувати або перемінити статут". Не сказано впрост, що Ліґа Народів матиме право про дефінітивну державну приналежність; та що не сказано цього на тому місці виразно, можна пояснювати собі лише якоюсь незвичайною тонкістю, щоби не наразити почувань польських політиків. Але редактори статута мусіли опісля прийти до того переконання, що, хоч посередно, то всеж треба де небудь зазначити компетенцію Ліґи Народів — рішити про судьбу Галичини після упливу 25 літ. Це сказано аж при нагоді постанов про фінансову систему, раз, щоби спинити диспозіції польського уряду тими публичними добрами, що находяться в Галичині і мають перейти з під управи бувшої Австрії під управу Польщі (арт. 33), а в друге, щоби зазначити контрибуційну систему довгів на випадок, якщо Галичина малаб бути відлучена від Польщі (арт. 37). Таке висказування головних та основних гадок посереднім шляхом противиться очевидно приписам правничої техніки.
Так само недостаточно визначено компетенцію галицького сойму і галицьких урядів у відношенню до варшавського сойму і польських урядів. Про декілька таких браків згадано вже попередно. Як дальший приклад можна-б навести те, що з постанов статута годі виміркувати, кому мають підлягати дирекції почт і телєґрафів галицької території, чи ґубернаторові, чи польському міністерству в Варшаві? і т. д.
Натомість задержано мабуть, та ще й підкріплено несвідомо в статуті ту адміністраційну систему, яка нищила давніше політичне життя Австрії і привела її м. и. до політичного занепаду — систему, яку наука вже давно відкинула, як політичний куріоз австрійського державного права, а саме: систему подвійної адміністрації, себ-то — центральної державної влади разом з самоуправною адміністрацією краю, з тим, що обі ті адміністрації не мають получитися зі собою в одну гармонійну цілість, але мають дальше іти рівнобіжно побіч себе двома самостійними руслами. Ця стадщина після колишньої Австрії заважить дуже сильно на судьбі цілого населення Галичини, яку й на дальше прослідуватиме рука подвійної адміністрації.
Коли-ж правник без трудности відшукає хиби поодиноких постанов статута, то політик мусить справді здивуватися, з якою фінезією зуміли редактори статута ослабити та до нулі зредуковати всякі права й свободи населення, коли річ була в тім, щоби видвигнути хоч як дрібні інтереси пануючих польських кругів. Тільки ті українські політики, які перебули останні десятиліття під австрійською державою в постійній боротьбі о політичне істнування українського народа в Галичині з польськими політичними володарями, зрозуміють зараз, звідки взялися до статута ті численні викрути та забезпеки польського панування супроти необхідних потреб всього українського населення, та можуть впрост вказати провенієнцію всіх тих горрендальних постанов, яких не в силі зрозуміти ні один правник своїм правничим розумом, ба навіть назвати імя тих польських віртуозів, які при укладі дотичних постанов мусіли мати рішаючий вплив. Але це не музичні, а політичні віртуози — віртуози, яких знає увесь український нарід, бо довгі літа зависла була їх рука над нещасливою судьбою українського народа в Галичині. Це політичні спадкоємці одного з намісників Галичини, ґрафа Потоцького, який давно ще перед статутом поставив австрійському цісареві як conditio sine qua non право до абсолютного "veta" в усіх справах, що доторкали Галичини, та виконував своє "veto" безоглядно, хоч воно не було ніколи затверджене в австрійській конституції — але якраз за цей абсолютистичний режім помер він траґічною смертю з рук українського студента.
Та коли ближче придивимося статутові, то без трудности відкриємо основи, на яких редактори статута — може й несвідомо — збудували його правну концепцію.
Австрійські правники відшукають його зараз. Головна основа статута — це чейже ті славно-звісні постанови австрійської конституції, які відносяться до правних взаємин між центральним дер жавним устроєм а леґіслятивними правами поодиноких країв. До цеї основи прибрано деякі анальоґії з устрою Хорватії та її відношення до Угорщини (н. пр. становище ґубернатора є декуди подібне до становища хорватського "бануса"), а завершено цілу концепцію старо-польським "liberum veto". Статут для Галичини — значить, це не є ніяка модерна концепція, що шукалаб модерних шляхів для нового порішення новітних проблєм, але навпаки — це мішанина таких правних систем, які союзні держави завсіди поборювали, проти яких вони вели всесвітну війну, та проти яких вони цю війну виграли.
Чи забули те репрезентанти союзних держав? Чи забули вони нові ідеї, з якими вони приступили до ліквідації всесвітньої війни, чи вони забули про ідею самовизначення народів?
Та лишилася в статуті тільки — надія, а саме та надія, що після упливу 25 літ Ліґа Народів видвигне назад ідею самовизначення, якого союзні держави не хотіли ще прикласти до українського народа.
Але й ця надія має для Українців з правничого боку деяке значіння. Вже по статуту Галичина має мати свою власну, правно відокремлену територію зі своїм військовим контиґентом і з забороною систематичної чужої кольонізації. Хоч під польським "режімом", вона державно-правно представлятиме окрімну правну одиницю. Цей режім єсть на папері "автономний", в дійсности однак абсолютистичний, та нема навіть в рамцях австрійсько-угорської конституції ніде повної анальоґії до того, що статут признає Галичині. З осібна не можна добачувати анальоґії до того правно-державного становища, яке мала Хорватія і Славонія супроти Угорщини. Це останнє основується на осібнім міждержавнім трактаті між угорським а хорватським сеймом. Хорватський "банус" відповідає перед хорвацьким соймом, а §4 угорського законного артикулу XXX. з 1868. року ставляє щодо взаїмного державного відношення Хорватію нарівні з Австрією та Угорщиною, з тим, що без дозволу Хорватії не можна зміняти спільних основних законів. Тому державно-правне відношення Хорватії до Угорщини представлялося як (нерівна) реальна унія, — чого про відношення Галичини до Польщі не можна сказати.
Зваживши одначе, що Галичина має задержати окрімну територію, то можна її правне становище прирівняти до того відношення, в якім стояла Босна й Герцеґовина до Австро-угорської монархії після окупації — але тільки mutatis mutandis.
Чи теперішня концепція, поставлена союзними державами для Галичини, буде мала подібну судьбу, як Босна й Герцеговина, покаже історія.
[Воля, 27.12.1919]
27.12.1919