На вході до зали, де ось-ось мала починатися київська прем'єра фільму Аґнєшки Голланд "Ціна правди" ("Mr. Jones"), мене познайомили з новою зіркою вітчизняного кінематографа – молодим режисером, який нещодавно зняв дуже щемкий і пронизливий фільм про трагедію свого народу. Познайомили, але якось не до кінця. Подати руку для знайомства він не зміг, бо саме придбав найбільше з усіх можливих у барі кінотеатру "Київська Русь" відро попкорну, яке не залишило йому простору для маневру рукостискання.
Я далекий від того, аби ставити йому на карб цей звичний атрибут усіх кіносеансів. Але якось одразу ж подумалося, що на його фільм з відром попкорну я би точно не прийшов. Не тому, що якийсь по-особливому високоморальний. Просто, як на мене, всі фільми поділяються на дві категорії: ті, на яких їдять попкорн, і ті, на яких його не їдять. Ідучи в кіно, кожна людина може виміряти своїм внутрішнім попкорнометром, годиться його купувати чи все-таки не варто. Мені ж іще легше: я підкрадаю попкорн з доччиного відра тільки на голлівудських мультфільмах, де світ всуціль вигаданий, герої нереальні, а сенси зазвичай позбавлені апломбу, трагізму і глибини.
Зрештою, хто я такий, щоби вбачати в таких речах неповагу або злу волю? Все могло мати досить банальне пояснення, яке не конче стосується царини моралі. Передусім я маю на увазі звичайний голод. Тобто людина могла не поїсти перед показом і їй нічого не залишалося, як зайти в бар і, врешті-решт, його втамувати. По-друге, міг мати місце якийсь мені незрозумілий і спеціяльний етос кінематографістів, для яких можуть існувати якісь окремі правила поведінки. По-третє, до самих моторошних сцен голоду залишалося більше години: за доброго апетиту можна було з'їсти те відро двічі й на момент, де дітки їдять свого старшого брата Колю, вже не мати жодних скрупулів.
Окрім того, не полишала думка, що йому – як і, зрештою, практично кожному представнику його народу – я закинув би неповагу до найбільшої трагедії українців останнім. Просто тому, що існують свіжі рахунки сумління, які вносять свої корективи й у звичайне життя. А отже, кримськотатарський режисер з попкорном на фільмі про Голодомор – не найгірше видовище, а звичайний собі сюжет для есею на вічну тему про межі дозволеного, культуру поведінки й історичні контексти, де почуття провини змішується зі щирим нерозумінням і легким обуренням. А все це врівноважується і згладжується простим, як мило, і рятівним осяянням: попкорн – це всього лише кукурудза.
Набагато складніше з фільмом "Ціна правди" авторства знаної на весь світ польської режисерки. Бо цей фільм – незвичайний. Не тому, що видатний – ні, це досить-таки пересічне кіно, яке, думаю, не отримає ні великих касових зборів, ні особливих лаврів серед кіногурманів і критиків, ні високого рейтингу на сайті IMDb, ні, тим більше, "Оскара" чи "Золотої Пальмової гілки" в Каннах. Але й недооцінювати я б його не став. Цей фільм насамперед – не мало й не багато – ще один привід для колективного сеансу психоаналізу: українців у сьогоднішній історичний період варто повернути до одного з центральних місць їхньої історії, про яке на повен голос дозволили говорити лише років тридцять тому. І саме сьогодні, коли на обрії замаячіла перспектива нового "порозуміння" з метрополією ціною здачі й розміну національних інтересів на рейтингові "фишечки" і газові "плюшечки" у вигляді "миру" за московським сценарієм, фільм Аґнєшки Голланд виявляється таким собі memento – нагадуванням про головне: жодне порозуміння з системою, яка не визнала цього злочину і досі вперто його заперечує, принципово неможливе.
Тому якби цього фільму не було, його варто би було вигадати. Я аж ніяк не розраховую на чудесне витвереження симпатиків сьогоднішнього турборежиму і його головних акторів. Але якщо вже говорити про справжні червоні лінії, за які нізащо не можна заступати, то головною я би назвав лінію принципової недовіри. Голодомор і ставлення до нього тут – головний маркер. Зрада національних інтересів тотожна нарузі над пам'яттю мільйонів загиблих. Є надія, що така глобалізація нашого домашнього травматичного досвіду в якийсь спосіб актуалізує у свідомості людей те, що з нами відбувається впродовж останніх шести років.
І, властиво кажучи, якщо оцінювати фільм за гамбурзьким рахунком, то він не тільки про історію відважного британського журналіста, з одного боку, морально знищеного лицемірством західних еліт, а з другого боку, фізично ліквідованого мстивою більшовицькою системою; не тільки про злочин сталінізму проти українського народу. "Ціна правди" – про сьогоднішній і вчорашній день так само, як і, на превеликий жаль, про день завтрашній: незмінну долю України як об'єкта історії і фішки в руках серйозних гравців.
І я би в контексті цього фільму не плекав великих сподівань на неабиякий прорив у визнанні Голодомору світом. Світові не вистачило на це 87 років. Не вистачить і сотні. Це на поверхні. Цей фільм – не тільки про наш Великий Голод, а про вічне небажання цивілізованого світу ставати на бік жертв і виступати проти Росії не лише тоді, у 1932-33 роках, а й сьогодні. Насамперед сьогодні. Але цей другий рівень – метафоричний. І про нього не говоритимуть. А якщо й говоритимуть, то нечасто, десь на марґінесах і в кулуарах, між своїми, тими, хто в минулих поколіннях спізнав щось схоже. Це також на поверхні. Принаймні Аґнєшка Голланд точно щось таке мала на увазі. Бо пам'ятає схожу трагедію свого народу, яка почалася 1 вересня 1939 року. Якби не пам'ятала, то й не знімала б. Але ж ні – зрезонувало, відгукнулося...
Тож справжня драма історії Ґарета Джонса в тому, що з неї не зроблять висновку сьогодні як з актуального повідомлення сьогоднішнім політичним і культурним елітам Заходу, а говоритимуть про злочин Сталіна і сталінізму, замикатимуть цю тему в художньому висловлюванні і конкретному історичному епізоді, всіляко концентруватимуться на кінематографічних тонкощах і недоліках. Аби лише не говорити про головне: насправді цей злочин триває в інших формах і нині. І історія наша не повторюється – вона затинається. Просто в інших умовах. Бо те, що з нами відбувається, – це продовження Голодомору іншими методами. Гібридна війна не перестає бути війною, а небажання визнавати за українцями права на існування незмінне сьогодні, як і тоді, у 1932-33 роках.
"Ціну правди" Голланд не оцінюватимуть як метафору сьогоднішньої російсько-української війни так само, як відмахувалися від історії Ґарета Джонса на початку 1930-х років. З тією відмінністю, що тоді сумнівались у правдивості його свідчень і, по суті, зламали людині життя, а сьогодні про сьогоднішню війну всі все знають і жодних доведень не потребують. Просто сьогодні, як і тоді, правда має не тільки свою ціну, а й цінники. А попкорн, повторюю, це всього лише кукурудза. Ти завжди маєш вибір: купувати його чи ні. І не варто про це забувати.
02.12.2019