...І я запам'ятав ще розповідь одного колишнього офіцера, військ НКВД, яку мені довелося почути вже після смерті Сталіна, думаю, що 1956 року. Про його дитинство та юність я нічого не знав. Але колись почув від нього, що батьки в нього померли і він був сиротою. Вже зараз, аналізуючи його ім’я та шляхетне прізвище, можу зробити припущення, а чи не могла би бути причетна до смерті його батьків та влада, якій він вірно служив. Пригадую, як він висловив задоволення, що його призвали в армію, бо завдяки цьому він не голодував і зміг вижити у голодні роки.
На цю людину моя мати була ображена. В 1953 році моя мати нарешті дізналася, що її донька, яку в 1943 році німці вивезли на примусові роботи, жива та проживає у ПНР. Мати через його дружину звернулася до цього чоловіка з проханням проконсультувати, як можна зустрітися з донькою. І їй була передана така відповідь: «К стыду Сергея Васильевича [це мій батько — А.], как члена партии, он сам не знает что ему надо делать». І була конкретна порада: написати батькові зречення від своєї прийомної доньки. Бо, згідно з ідеологією, всі ті, хто не повернувся в СРСР після війни, ставали «зрадниками вітчизни». Батько цього не зробив. І хоча режим сталінізму не вмер разом з диктатором, але цей режим до 1956 року поступово втрачав свої жорстокі ознаки, як на вінках на могилі вицвітають та втрачають кольори квіти та стрічки.
Контакти з родиною цього чоловіка були у нас дуже рідкими. Але десь на початок сімдесятих років дружина того чоловіка скаржилась моїй матері, що її чоловік дуже часто серед ночі марить та прокидається. Важке минуле не відпускало цю людину і, напевно, вимагало каяття. Тепер про саму розповідь того чоловіка.
За столом уже не було жінок, які пішли на кухню, і залишалося вже тільки кілька чоловіків. Був і я, хлопчик десяти років. І той чоловік залишив на своїй тарілці кусок камбали у томаті з морквою. Він не був п’яницею, але любив випити. І був під пильним контролем своєї дружини, яка добре знала, що вже після пари стопок він п’янів. Він був флеґматиком високого ґатунку, і сп’яніння його призводило до того, що він починав говорити те, що не мав би: у його колишньому відомстві це не віталося. От дружина і слідкувала, щоб він не вийшов за межі заборонних прапорців. На той час він вже наївся, а риба на тарілці була закускою під чарку. І ця чарка була вже на підході, враховуючи відсутність за столом його дружини. Колупаючи виделкою камбалу, він почав розповідати про одну зимову ніч в ті роки голоду в Україні. Відразу нагадую сучасному читачеві, що в ті часи ніхто не вживав терміну Голодомор. Але про голод в Україні на початку тридцятих років всі знали. Знали про те, що у Львові був вбитий працівник консульства СРСР Майлов, і що вбивцею був молодий член ОУН М. Лемик, і що причину вбивства пояснювали «кровожерливістю» ОУН. І тільки у роки перебудови стало відомо, що цей акт був скоєний як покарання чиновникові країни, яка призвела до Голодомору в Україні. Молодий хлопець з ОУН був засуджений до страти, але завдяки його молодому вікові це покарання замінили на довічне ув’язнення. У вересні 1939 року він втік з в’язниці, а в 1941 році його заарештовало гестапо у Миргороді за націоналістичну діяльність і стратило. Це зайвий раз підтверджує міфічність пропагандистських тверджень СРСР, що ОУН завжди слугувала німецьким нацистам.
Отож, той чоловік тоді, в тридцятих, розпочав свою службу у війську, був напевно рядовим солдатом (бійцем), та за двадцять років дослужився, якщо не помиляюся, до майора.
Його військова частина стояла в якомусь містечку. І попутно з основними функціями тієї частини, в якій служив оповідач, її бійці несли охорону залізничної станції. А розмова про голод почалась з огляду столу. Оглянувши його, той дядько сказав, що цей новомодний салат «Олів'є» з'явився зовсім недавно. Я знав це, пам'ятаю, що колись батько прийшов увечері з роботи і приніс баночку майонезу. Я вже був в своєму ліжку, мабуть, мав біля трьох років, і він мені дав спробувати чайну ложку. Не сподобався мені тоді цей майонез, кислий і солоний. І консервований зелений горошок попитом у населення не користувався. Але трохи пізніше рецепт цього салату набув популярності, і в міру його поширення (а для нього ж треба було мати і майонез, і горошок) виник через роки дефіцит цих двох продуктів. Натомість вареної ковбаси або сардельок в ті роки вистачало. Отож, глянувши на «Олів'є», той дядько сказав тоді, що в роки його військової служби для нього найсмачнішим був вінегрет, заправлений духмяною соняшниковою олією. Вінегрет та з оселедцем, що може бути смачніше! Так ось, в один зі святкових зимових днів, а це могли бути або Новий рік (чи, може, Нового року тоді не святкували), або 23 лютого, день Червоної Армії, їх двічі за день погодували вінегретом, як добавкою до звичайної армійської каші.
Нормально на станції одночасно в охороні було шестеро червоноармійців. Вони мали кожухи, і в караулі взимку перебували по дві години. По двоє бійців ставили на дві стрілки на краю станції. Один охоронець залишався біля стрілки, другий патрулював уздовж залізничного полотна до будівлі станції. Коли після проходу своєї ділянки він повертався до стрілки, то залишався біля стрілки, а другий боєць вирушав у патрулювання до будівлі станції. Ще двоє бійців було на станції. Один з них був старшим і більшу частину часу проводив в теплому приміщенні станції. Другий же перебував біля станції і контролював наближення до неї патрульних охоронців.
У той зимовий день цей дядько вже двічі поїв свій улюблений вінегрет, він в ту ніч не повинен був нести службу охорони. І раптом після вечері військову частину підняли по тривозі. Всім були роздані гвинтівки і набої. Рушили до станції. Пояснення з боку командування було таким: у довколишніх селах пройшла чутка, що на станції зберігається зерно для відправки, а склади майже не мають охорони. І ось за цим зерном з декількох сіл і пішли селяни. Начебто вони вбили і роззброїли міліціонерів. І тепер йдуть на станцію грабувати склад.
Кулемет з обслугою поставили для захисту двох довгих складських приміщень, розташованих уздовж залізничної колії. Решту бійців поставили в оточення. Один від одного вони стояли метрів за п'ять. Уздовж ланцюга бігав командир і закликав усіх пильно вдивлятися. Вітру не було, і навколо все було блідо-сірим: так виглядав сніг у світлі станційного ліхтаря чи місячних променів. Приблизно через годину на дорозі з'явилися невиразні темні плями, які при їхньому наближенні до станції почали розпадатися на окремі чорні людські фігури. І тут хтось виявив, що ці фігури тягнуть за собою щось, що нагадує кулемет «максим» на колесах. Виникла паніка: «Та вони з кулеметами!». І коли до селян залишалося метрів чи сто чи п'ятдесят, командир почав кричати: «Стій. Хто йде? Що вам треба?". І у відповідь з темряви почулась відповідь: «Селяни ми, дайте хоч трохи хліба, зерна! Діти вмирають від голоду!». І командир, почувши ці майже жалісливі вимоги, дещо оторопів. Але, коли він побачив, що ці люди продовжують йти у бік станції, закричав: «Стійте, якщо буде продовжувати йти вперед, віддам наказ стріляти! Склади грабувати не дам!». На якусь мить купа народу завмерла, звідти чувся людський гомін, але потім вони продовжили повільно і невпевнено наближатися. Тоді командир відійшов з лінії вогню ланцюга бійців, став між бійцями і істерично скомандував: «Стріляйте, вогонь!». І зазвучали хаотичні постріли уздовж шеренги. Від хвилювання командир пропустив команду «готуйсь!», тому постріли пролунали не залпом. З боку натовпу почулися крики, і фігурки стали розбігатися і зменшуватися. Командир дав наказ припинити вогонь. Оповідач сказав, що він стріляв поверх тієї юрби. Хотілося б у це вірити. Настала тиша, на снігу залишилися якісь темні фігури, і начебто чувся стогін. Командир наказав всім або залягти, або сховатися за укриття. Він висловив своє припущення, що тепер ці встановлять свої кулемети і всіх будуть чергами косити. Але минуло кілька хвилин в тиші. Тоді командир дав команду п'ятірці бійців наблизитися до того чи до тих, що залишилися на снігу Але наказав йти не по дорозі, а зайти збоку. І потім було видно, як ця п'ятірка бійців з’явилася на дорозі в тому місці. Потім вони спокійно пішли до станції, тягнучи щось за собою. На санках вони привезли пораненого селянина. Один з бійців доповів командирові, що двох вбито та одного поранено, зброї не виявлено. Тільки санки, мішки і дерев'яні лопатки для завантаження в мішки зерна. Поранений селянин був доставлений в приміщення станції. І поки йому перев'язували рану на нозі, він весь схлипував, гикав, трясся від холоду, страху і втрати крові. Командир в цей час його допитував: «Зброя де?». Виявилося, що зброї ні в кого не було, а те, що прийняли за кулемети, було санками. Командира муляла думка, що він дав наказ стріляти в неозброєних людей, і він знову питав: «Зброя де?» Поранений змушений був визнати, що у деяких могли бути сокири. Це трохи заспокоїло командира. І вже ранком на місці загибелі двох селян знайшли у снігу одну сокиру. Може, втратили у паніці під час втечі, а може, свідомо викинули цю зброю селянських повстань. Пораненого забрали в лікарню, а солдати до світанку перебували на станції, чекаючи повторного нападу.
Командування частини оголосило всім бійцям подяку, а та п'ятірка, яка вирушила до місця, де лежали трупи і поранений селянин, отримала якусь особливу подяку. Оповідач сказав, що в частині командування не коментувало події тієї ночі. Начебто і випадку такого не було. Але одного разу хтось підслухав розмову двох офіцерів. І виявилося, що чутка про вбитих міліціонерів була неправдивою: двох міліціонерів не вбивали, а просто зв'язали і роззброїли. І ці два міліціонера не змогли розповісти агентам ОГПУ, хто це зробив. У обох були за змістом однакові розповіді. Вночі до них в будинок постукали, і коли вони відкрили двері їх хтось чимось оглушив і потім пов'язав. Одного з них трохи пізніше розв'язав хтось із родичів, і вже тоді цей міліціонер дістався до телефону і повідомив в містечко про подію. Агенти ОГПУ хотіли взяти в оборот цих двох міліціонерів, наголошуючи, що вони втратили службову зброю, револьвери. Але обидва револьвера були знайдені. Причому в такому місці, яке вказувало на те, що ці револьвери були вже підкинуті пізніше, коли стало відомо, що за їх втрату можуть постраждати міліціонери.
І оповідач говорив про те, що в ті роки його частина часто бувала в селах, але там нікого не розстрілювали і не заарештовували. Тоді я оповідачу, що колупав виделкою камбалу, вірив. А чи повірив би зараз – не знаю. Йому ж ця подія запам’яталася на все життя.
23.11.2019Уривок з майбутньої книги спогадів львів'янина, сина харківських українців
