Відчит на зборах товариства руских жінок на Буковинї.
З огляду на першу точку статутів нашого ново-заложеного товариства, котра говорить і о ширеню просвіти межи жіноцтвом, позволю собі прочитати зібраному Високоповажаному товариству коротеньку свою розвідку про так званий "жіночій рух", а именно про єго провідну идею.
Не сумнїваю ся, що велика часть зібраних оттут госгей знає добре идею жіночого руху, однак і не повинно би нас то дивувати, коли-б трафила ся й така душа, котра би й не знала о нїй богато. Не кождий має нагоду віддавати ся науцї, слїдити різні і нові идеї суспільности, — в причини того не входжу — бо кождий знає як єму живе ся в єго обставинах і чого може добути або нї. Тому то подїлю ся з дрібненькою отсею працею щиро з своїми посестрами.
Позаяк велике число людей, як мужчин так женщин, думає, що идея жіночого руху або идея еманципації жінки полягає в тім, щоби не виходити зовсїм за-муж прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волосєм, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка раз висловилась, "ходити у фраках", — то хочу довести, що, противно, идея "еманципації жінок" або идея "жіночого руху" є власне тою идеєю, котра доказує, що сучасне положенє жінки верстви середної а головно жінки незамужної, є сумне, гідне зверненя уваги всїх мислячих умів, гуманних серць обох полів і бажає щиро полїпшеня жіночої долї. Говорити менї нинї широко про сумні сторони долї жіночої — годї, приложу лише для схарактеризованя єї непевности пару слів нашого поета Шевченка:
"Вітер в гаю нагинає лозу і тополю,
Лама' дуби, котить полем перекотиполе.
Так і доля: того ломить, того нагинає,
Мене... котить, і де спинить, і сама не знає!"
І дїйстно! Чи-ж не є знамя долї жіночої — непевність? Коли в родинї зявить ся синок — родичі тїшать ся, коли зявить ся дївчина — сумують. Чому то так? Чому воно, сиротятко, принесе вже малесеньким житєм своїм сум з собою? — Воно тому так, що доля єго не певна. А не певна тим, що не знати, чи здобуде собі чоловіка, котрий мав би статись єї кормильцем і заступником вітця і матері, чи нї. Горе тій, котрій не удало ся здобути того!
"Учи ся синку", — кажуть синови родичі, — "аби-сь мав раз свій кусник хлїба, аби-сь був раз собі паном!" А їй що кажуть? Їй не кажуть того. Їй ще кажуть, щоб учила ся красні рухи мати, щоби була гарною, ґраціозною, уміла подобатись... Адже від того, від подобаня зависить єї доля, єї щастє! Коли чого-небудь учить ся, то завсїгди переважно тому, щоби в "товаристві добре запрезентувати ся"! Адже по ню прийде той, котрий учить ся на то, щоб мав раз свій кусник хлїба та був собі паном! Так, по ню прийде той пан і він подасть їй хлїба! Їй не треба самій учитись і про то клопотати ся; вона прийде вже на готове!...
Горе тій, котрій не вдасть ся здобути... того пана! Окрім того, що остане ся без кормильця, без товариша і оборонця — тратить вона в теперішнім устрою суспільнім і вартість і значінє, бо й яким значінєм тїшить ся тепер незамужна жінка? що представляє вона? "Стара панна", — се нїчо нї більше нї менше, як цїль різнородних дотепів, як тягар родинни!
І так щоб тому запобігти, щоб незамужна жінка не була й дальше тим "посміховиском людским" і тягаром родинним, збудила ся идея руху жіночого, се-б то идея, щоби полїпшити долю жіноцтва незамужного, а і жіноцтва, взагалї — верстви середної.
Die Zeit ist eine Sphinx, welche sich in den Abgrund sturtzt, wenn ihre Rathsel gelost sind [час то сфінкс, що кидає ся в пропасть, коли розвязано єїи завдачі] каже десь нїмецкій поет Гейне. Хоч я й не задумую того прикладати до идеї жіночого руху, а ще менше до самої жінки, хотяй єї нераз називали сфінксом або уважають якимсь "potpourri" різних противобіжних чувств, то одначе приложу се до шумних пересудних идеалістично-романтичних фраз, котрими воюють противники идеї жіночого руху, говорячи, що женщина истнує лиш на то, щоби статись матерію й жінкою, і що їй окрім того не треба нїчого більше.
Фрази ті — то також сфінкс, хоть для мислячих умів не загадка. Вони пережили ся вже і можуть спокійно кинутись у пропасть. До тих, котрі до заникненя их відносять ся опозиційно і котрі думають, що жінцї до житя дїйстно не треба нїчого більше, крім вийти за-муж, позволю собі сим разом звернути ся з немногими словами і сказати, що висче заявлені фрази пережили ся дїйстно, і відповідне им місце не ХІХ-те столїтє, а тихій кутичок в пропасти коло сфінксів минулих періодів, і що женщина побіч своєї, природою назначеної задачі стати жінкою і матерію, посїдає й надане тою самою природою право — бути і собі самій цїлію, именно в тім змислї, як буває собі цїлію мужчина, а то "учитись, щоб мати раз свій кусник хлїба і бути собі паном — доки не рішить ся взяти на себе обовязків — статись мужем і вітцем..."
Вводячи жінку в житє, природа не каже: "ось ти і ти — жінка того або того чоловіка!" Нї, природа каже лише: "ось ти — і жий!" Так каже вона і до чоловіка. Природа журить ся лише своїми вимогами, именно механічними жизненими вимогами. О идеальні вимоги, не творячи их не журить ся вона. Отже ростинне, дїйстне житє є підставою в житю людини. Під "людиною" розуміємо і жінку, не лиш чоловіка, — иншими словами: і жінка мусить мати свій кусник хлїба, щоб жила! За-для того свого сутя, се-б-то истнованя [Dаsein] домагає ся вона необмеженого права, як єго на примір і мужчина яко людина уживає. Вона єго домагає ся на підставі людянности, индівідуальної свободи, поваги людскої і справедливости!
Не домагає ся вона того права яко дарунку ласки, бо як і приходить вона до того домагати ся дарунків ласки? Адже природа, вводячи єї в житє, говорила до неї то само, що й до чоловіка: "ось ти — і жий!"
(Конець буде.)
[Дѣло, 14.11.1894]
(Докінченє.)
Кому не звістно, як мужчина узброєний до борби о истнованє? Хто-б не відчував і не знав того? Кому-б остало незвістно, як вихованє і закони кождого віку і усюди подавали єму помічну руку?
А вмісто того жінка! Чим узброєно єї, щоб дати їй можливість заспокоїти в першій лінії вимоги природи, а далї, щоб могла бути й собі сама цїлію? Чим узброєна вона до борби о истнованє, що зроблено для неї, щоб дати їй жити, як не перечить, не забороняє того природа: жити після своїх здібностій, своєї сили і своїх вимагань!... Їй лиш одно не забороняє ся, в неї лиш одна збруя в житю, а то сльози, сльози і ще раз сльози!
О, не кажіть, що чоловік о ню дбає, має о ню дбати! Не обманюйте себе самих і не ганьбіть природи, наче-б вона систематично приводила неповнолїтних неудачників на світ і вкладала труди о них лиш виключно в руки мужчин! Вона казала до жінки, як й до чоловіка, і до пташки і до рослини: "ось ти — і жий!"
Жити! Се гарна річ, кому припала "добра доля" і хто має щастє бути в добрих обставинах. Хто має родичів, що дбають, хто має доброго, щирого товариша мужа, — та як жити тій сиротинї, котра осталась без родичів, не посїдаючи нї маєтку, котрий тепер надав властиву вартість людинї, нї краси, нї инших повабних прикмет, котрі-б чинили єї уймаючою і придбали їй мужа! Як жити тій сиротинї? — питаю я. Як жити їй житєм повним, а то після єї сили, єї здатностій, вимог, потреб, коли вона пхнута вихованєм своїм лиш на одну дорогу, а то лиш на однїську дорогу подружя, в котре увійти їй не удало ся, а по-за котрим дорога для неї замкнена, загороджена, і вона полишена крайній нуждї, вижидає хлїба, ласки, і корить ся, — корить ся нераз аж до упадку! Адже в єї груди уклав Бог серце з чувством, а може й дуже горяче, щире серце може і вона стала-б доброю сердечною жінкою, товаришкою мужа? Адже єї з маленьку виховували лиш на то виключно на то! Як жити тій сиротинї? — питаю ще раз.
А таких сиротят, безталанних жінок є тисячі і тисячі на світї!
І як думаєте, високо-поважані пoceстри, чи не подати тим бідним, немов на посміховиско полишеним существам, помічну руку? не постарати ся і для них о кусник хлїба, а властиво о можливість, щоб вони могли придбати єго собі самі, щоб наука і праця стали для них цїлію і заступали им то, чого не осягнули, — заступили мужа й родину! Адже і вони хотїли би в житю мати якусь yтїxy, якесь задоволенє!
Отже стремлїнє то, щоб забезпечити жінкам долю на випадок, коли-б не ввійшли за-муж — бо заключати подружє тяжко і мужчинї в теперішних часах, хоть він і має кусник хлїба для себе — стремлїнє то зве ся рухом жіночим або еманципацією жінок. Тож не лякати ся нам тих слів і не уявляти собі під ними якого-там антихриста або якого демона, що хоче порвати наші жінки і пхнути на дорогу сміховиска і бездорожя! Нї, се слова невинні і безпечні, і не нанесуть жінкам нашим нї сорому, нї горя!
В краях, де освіта і культура стоять високо, як в Нїмеччинї, Анґлії, Франції і навіть в Россії, жінки не лякають ся вже тих слів: вони порозуміли их есенцію і борють ся горячо, щоб забезпечити собі долю так, як забезпечують єї собі мужчини, т. є. их батьки, мужі і братя. А батьки, мужі і братя підпирають их, уступають ся за их долею і борють ся по соймах і в радах державних, і ступають чим-раз то в перед, в перед!
Мужчини тоті знають, що жінка, котра узброєна фаховим образованєм, котра годна своїми власними силами заробити на себе, становить сама собою велику салу, годна стати им підпорою, наколи б і им забракло здоровля й сили до борби о истнованє — годна повести тогдї і сама дїтей своїх до цїли, не угинаючись під вагою нужди так, як угинають ся тепер бідні вдовицї-матері, щоб випровадити дїточок своїх "у люде", — годна виробляти з них тверді, кріпкі, чисті характери, сильні немов льви! А теперішні часи вимагають таких характерів.
Глубокі уми зрозуміли вартість такої жінки і тому й Ґете казав уже: "Учіте і виховуйте доньок ваших так, щоб могли своїм дїтям і вітця заступити".
А як думають у нас о тім стремлїню? як витають у нас рух жіночій? як заховуємось ми, Русинки в тім руху, котрий ширить ся в цїлій Европі невпинно? Та не відповім я на то нїяким словом. Нехай кожда з нас жінок відповість сама собі.
На сей темат могла-б я довго говорити, та щоб не умучити слухачок моїх, відповім лише на закиди противників жіночого руху.
Вони кажуть, що жінка не здібна до иншої працї, окрім працї домашної; що вона носить на собі вже з природи клеймо ділєтантства; що в єї учинках показує ся недостаток сили — і т. д., і т. д.
Та річ має ся инакше.
Вводячи жінку в житє, природа не питала: "чи се мужчина чи жінка, щоб менї надїлити их відповідними здібностями?" Нї! природа казала лише: "ось ти — і жий!" і тому скажу, що недостаточність тая, брак сили духовної не лежить в жінцї яко людинї вже з природи, а походить вона і виробляє ся з систематично ограниченого вихованя, яке дістає вона вже від колиски, котре вихованє звертає більше увагу на розвій єї чутя, анїж на духові здібности, характер і силу фізичну, і заглушує, таким чином, всї инші голоси в єї душі. Що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи у неї такі самі як і в него, і вона мусить з тої причини під тими самими услівями як і він виховувати ся до борби о истнованє, а узброївши ся наукою, знанєм законів, знанєм різних галузей працї, зможе і сама боротись о житейскі средства, а то все не завадить їй стати ся щирою любячою подругою чоловіка і матерію дїтям.
І так, високо-поважані сестри мої скупляймо ся, працюймо над собою всїми силами! Не цураймо ся найбіднїйшої сиротини. Берімо ся до різнородної працї, щоб могли стати на власних силах в житю, щоб могли стати ся гординею наших батьків, братів, мужів, і стати підпорою нашому народови, підвалиною нашої нації, і щоб вона могла славитись своїм жіноцтвом, як своїм найкрасшим цвітом.
Просвіщаймо ся, щоб представити якусь силу, щоб не даватись вічно і вічно доптати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебницї-жебрачки! Бо чи-ж нема в Русинках жадної сили, чи нема в них наклонів до чогось великого, могучого, а лише наклони до терпіня, услуги і покори? Та нї! В нас мусить бути сила, мусить бути будучність, — лише звернїмось самі до себе та спамятаймось, що Господь Бог надїлив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише доси спали.
Не правда-ж, дорогі сестри мої, що ми доси лише спали, і що в нас є сила?
Тим, котрим би думка мої видали ся за сміливі і за новомодні, пригадаю слова великого поета анґлійского, а то Шекспіра, ["Коріолан"]:
Erfullen wir, was Sitte stets begehrt,
So bleibt der Staub des Alters unversebrt;
Wenn Irrthum aufgehauft zu Bergeshoh'n,
Kann siegend Wahrheit nimmermehr besteh'n!
[З "Народа".]
[Дѣло, 15.11.1894]
15.11.1894