Вже чимало років я читаю лекції під час розмаїтих літературних шкіл. Та й не лише я. Багато інших письменників, літературних критиків і літературознавців теж читають лекції про те, як навчитися писати, будувати сюжет, підбирати героїв, удосконалювати мову і т. д.
При цьому окремі лектори читають по кілька, а то й кільканадцять лекцій за сезон. Я ж скромний, читаю завше одну.
Щось схоже існувало за совєтів – Літературний інститут імені М. Горького в Москві, вступивши до якого, можна було слухати лекції відомих совєтських письменників. У цьому інституті навчалися Григорій Чубай, Микола Рябчук, Ярослав Довган, Ярослав Павуляк, Юрій Андрухович і багато інших українських літераторів.
Головною привабою інституту було середовище, в яке потрапляли наші талановиті хлопці і дівчата, які в Україні не мали трибуни. На жаль, туди не приймали з філологічною освітою, тож для мене цей заклад був закритим.
Все, що треба було зробити для вступу, це надіслати свої твори. Якщо ж ці твори були писані не російською мовою, треба було додати переклад. Вірші подавалися в прозовому перекладі.
Цим дуже хитро скористалися численні представники кавказьких народів, відколи там став викладати Расул Гамзатов. Колись він і сам закінчив цей інститут, познайомився з російськими поетами, й вони стали його перекладати. Гамзатову досить було накидати прозою якусь глибоку думку, а поети вже її оформлювали у вірш. Ніхто ж з них аварською не володів і не орієнтувався ані в тексті, ані в гаркавих римах. Відтак сипонув до інституту молодняк, який писав кабардинською, балкарською, абазинською, рутульською, табасаранською, арчинською, цахурською і ще кількома десятками мов, якими розмовляли народи, що налічували деколи по кілька тисяч осіб.
То був справжній всекавказький здвиг. Хлопці і дівчата шпарили свої прозові заготовки, які під спритними руками російських перекладачів перетворювалися на класичні римовані вірші.
Однак московський Літінститут відрізнявся від сучасних літшкіл тим, що туди приймали вже готових талановитих поетів, прозаїків, драматургів. Це не були початківці, це не були особи, які вчаться писати, а ті, що вже пишуть. А Літінститут їм розкривав обрії. В тому числі навіть підприємливим представників так званих малих народів Кавказу й Півночі, які там поволі обтесувалися.
Тим часом до літшкіл записуються як талановиті початківці, так і відверті графомани. І тут постає проблема: бо не можна одними й тими ж словами і аргументами будувати лекцію для обох. Але доводиться.
Більшість слухачів, звісно, жіночої статі. Дівчата більше схильні до поезії, аніж хлопці. Однак виживають одиниці. Бо, як я не втомлююся повторювати щоразу, література не пробачає зради. Нею потрібно займатися весь час, віддаватися їй до останку. Багато писати і багато читати. Іншого рецепта нема.
Однак більшість дівчат, вийшовши заміж, замість кинути чоловіка, кидають писати.
Показово, що більшість початківців – поети. Прозу писати ліньки, до неї треба дозріти, а поезія просто лине з вуст. Але якщо ти до 25 років не здійснився як поет, лишися того ровера і переходь на прозу, бо поезія – це прерогатива молодості.
І коли я слухаю відомого поета, який на своє 90-річчя читає вірш, де згадується Штайнмаєр, я гірко зітхаю. Бо Штайнмаєр і поезія – речі несумісні. Для сатири – так, для поезії – ні. Бо поезія – це, як відомо, не тільки мова богів, а й місце, де слова зустрічаються вперше (Рамон Марія дель Вальє-Інклан).
А що ми отримали від тих шестидесятників в епоху Незалежності? Суцільну віршовану публіцистику. То Іван Драч човпе Богумілу Бердиховську, Григорія Грабовича і Миколу Рябчука у своїх посланіях до ще живих і ненароджених. То Борис Олійник розгледів у Горбачові знак диявола. То Віталій Коротич виригнув усю свою довго тамовану жовч на всіх, кого знав. То Дмитро Павличко взявся вправно завіршовувати історичні документи, продукуючи цілі повеми словесного нестримання.
Якби то була сатира, стьоб... Ну, нехай би... Але ж ні – суцільний пафос!
Прекрасні лірики в свої найкращі роки, вони з віком зійшли на пси.
Ну, не можна! Не можна писати поезію в пенсійному віці!
Але не дрімає і молодняк. Настала епоха розповідних віршів. Жодних метафор, жодних образів. Просто розповідь.
Ні, це вже не та поезія, де слова зустрічаються вперше (око роси, шепіт літа, розіп'яте серце вікна, тепле літепло снів або з Антонича: «заміниш зорі в шепіт», «меду жовте полум'я», «в кучерявій вітру торбі» і т. д. ).
Це просто балачка. Часом римована, часом не римована. Фактично маленька новелка. То чому б їй так і не залишитися – новелкою?
Але ж ні. Це тепер ПОЕЗІЯ!
І штампують вони цю пувезію цілими стосами. Часом про щось, часом ні про що.
Джим Джармуш зняв був фільм «Патерсон» про поета, водія автобуса, який описує все, що бачить. Фактично це алюзія до американського поета Вільяма Карлоса Вільямса (1883 – 1963), який власне і клепав такі тексти. Ба більше, у нього була епічна поема «Патерсон».
Читаючи Вільямса, я не раз ловив себе на думці: чого тут більше – графоманії чи поезії? Хоча траплялися й вартісні вірші. А були й такі.
«День виборів»
Тепле сонце, тихе повітря
старий чоловік сидить
в дверях
халупи –
з дошками на вікнах
з облупленим тиньком
на стінах
і гладить по голові
облізлого пса
або «Цілковите знищення»
Був крижаний день
ми поховали кицьку
потім до її коробочки
піднесли сірника
за хатою. Ті блохи
що втекли від землі і полум’я
здохли з холоду
У фільмі Патерсон творить за таким самим принципом. Що бачу – те оспівую. Правда, це не цитати з Вільямса, бо вірші для цього фільму написав поет Рон Паджетт, але в стилі Вільямса.
***
Довкола мене
мільярди молекул
що розступаються
даючи мені дорогу
але ліворуч і праворуч
мільярди інших –
завмерли, не рухаючись з місця.
***
Двірники
починають скрипіти.
Дощ ущух.
І я встав.
На розі хлопчик
в жовтому дощовику
тримає матір за руку.
***
Я завершив роботу,
заходжу в бар
випити пива.
Дивлюсь на кухоль
і мені радісно.
Ну, ось ви вже й самі бачите, як легко написати вірш.
Бо Патерсон, як і Вільямс, вважав, що поет – це репортер, який доповідає всьому світові про обставини з місця подій. Тому він завше носиться з записником і нотує, нотує, хоч і нікому про це не хвалиться. Такий собі поет-підпільник.
На питання дружини, що він там пише, Патерсон відповідає:
– Пишу вірші для тебе.
– Про кохання?
– Ну, якщо для тебе, то про кохання.
Чесно кажучи, я думав, що Джармуш у цьому фільмі постібався з Вільямса. Та виявилося, що я не мав рації. Джармуш насправді цілком поважно захоплювався Вільямсом і вирішив показати, що любов може чаїтися всюди – в сірниковому пуделкові чи в порожній сторінці. («Іноді порожні сторінки дають більше можливостей» – цитата з фільму). Що варто втішатися будь-якими дрібничками, шукати красу і радість в простих речах, хоч би й у гальбі пива.
Я, правда, не підозрював, що цю радість можна увічнити саме такими простими словами. А тепер і ви знаєте.
У фільмі лише один-єдиний раз вигулькує цитата з Вільямса, прослухавши яку, дружина Лора каже Патерсону: «твої вірші не гірші».
Я з'їв
сливки
що лежали
в заморознику
ти їх
мабуть
хотіла залишити
на сніданок
Пробач мене
вони були чудові
такі солодкі
і такі холодні
Це Вільямс Карлос Вільямс. Він не навчався в Літературному інституті чи в літературній школі. Йому не читав лекції Томас Стернз Еліот. Зате він самотужки навчився писати ні про що.
06.11.2019