У Львівській опері – прем’єра музичних комедій В.А. Моцарта та Ж. Оффенбаха
У Львівському національному театрі опери та балету представили нову виставу. Своєрідний диптих, до якого увійшли одноактний зингшпіль Вольфанга Амадея Моцарта «Директор театру» та оперета Жака Оффенбаха «Ключ на бруківці», відтепер у постійному репертуарі Опери. Театральна атмосфера, барвисті костюми та декорації, блискучі віртуозні арії та акторська майстерність співаків – лише кілька причин, щоб на власні очі побачити прем’єру. Ось враження від вистави із другим складом артистів.
Зингшпіль Вольфанга Амадея Моцарта «Директор театру» на сцені Львівської опери. Перша вистава.
Варто зазначити, що досвід поєднання двох театральних творів в одну виставу в колективу Львівської опери вже є. Лише нещодавно в рамках програми «Український прорив» Василя Вовкуна була створена постановка під назвою «Правда під маскою», що містила балети Ігоря Стравінського «Пульчинелла» та «Весна священна». Однак цього разу поєднали твори написані одними з найяскравіших композиторів, котрі представляють різні епохи: віденський класицизм та романтизм.
Тож для зведення в одне ціле таких, на перший погляд, різних композицій режисерка Галина Воловецька використала спільну ідею залаштункового життя театру та перекинула своєрідний місток між виставами за допомогою введення спільного персонажа (композитора Флорестана), що приходить на кастинг у «Директорі театру», розповідаючи історію, що буде відбуватися у наступній опереті. Таким чином, дія розвивається не лінійно, а постає ніби в оберненій перспективі.
Об’єднуючим фактором стали також костюми, виконані Дарією Зав’яловою у типово буфонному стилі. Створюючи вбрання для персонажів, художниця використала старовинний принцип мипарті. Він полягає у контрастному зіставленні двох частин костюма, що символізує вічний поділ на трагедію і комедію. А для підкреслення відчуття залаштункової ситуації Ігор Лев у сценографії вигадав двері та замки, крізь які можна підглянути за театральним життям. Глядач зазвичай бачить лише красиву картинку, однак зовсім не здогадується, які інтриги, плітки та скандали можуть супроводжувати її створення. Власне, концепція зовсім не нова, а такі людські якості, як гордість, пиха, самозакоханість, бажання матеріального благополуччя супроводжували творчий процес і в часи Моцарта, коли був створений зингшпіль «Директор театру».
Саме змагання надихнуло славетного композитора на написання музики до цієї вистави. Так, у 1786 році австрійський імператор Йосиф ІІ організував у Відні свято на честь генерал-губернатора Нідерландів. У програмі, окрім звичних обідів і танців, було музичне змагання між італійською та німецькою оперою. Суперником Моцарта виступав не хто інший, як Антоніо Сальєрі, ім’я якого пов’язували із начебто загадковою смертю Вольфганга Амадея. 7 лютого у палаці Шенбрун були виконані одноактні опери Сальєрі «Спочатку музика, потім слово» на лібрето Дж. Б. Касті та Моцарта «Директор театру», написану у співпраці із Г. Штефані. Як не дивно, перемога була присуджена італійцю, що ще раз підтверджує безпідставність чуток про нібито заздрість до Моцарта. Однак, «Директор театру» завоював прихильність слухачів завдяки комічному, легкому для сприйняття сюжету та віртуозній музиці.
Образ Мадам Герц у виставі «Директор театру» режисерки Галини Воловецької (перший склад артистів).
Не кожен театр може дозволити собі поставити цей зингшпіль через складність вокальних партій. Проте Львівська опера має у своєму колективі достатньо висококваліфікованих співаків, які змогли не тільки виконати блискучі фіоритури, а й доповнити їх акторською майстерністю. На перший погляд весела вистава про конкуренцію двох примадонн мадам Герц («Серце») та мадемуазель Зільберклянг («Срібний голос») за місце першої співачки та вищі гонорари насправді мала глибокий філософський підтекст, що транслювався через діалоги інших персонажів – директора театру Франка та коміка Буффа.
Ці два антагоністи транслюють протилежні думки про мистецтво і його роль, а пристосування змісту до теперішніх реалій робить їхню полеміку своєрідною пародією на сучасну культуру споживацтва. Так доведений до відчаю, боягузливий пан Франк (Віталій Войтко) постає прообразом класичного мистецтва, загнаного у глухий кут банкрутства низькопробними смаками публіки, нездатної оцінити справжній шедевр. Тенор Віталій Войтко достойно передав цю роль як акторськи, так і вокально, хоча й дещо утрирувано. Однак, хіба не в цьому полягає суть карикатури? Якщо поглянути з подібного ракурсу, то така гра є цілком виправданою.
Протилежністю директора театру став Буфф у виконанні баритона Дмитра Кокотка, який без дозволу оголошує конкурс для співаків та акторів в театральну трупу. Меркантильний персонаж проголошує гарний смак та порядність нічого не вартими у сучасному світі, а найгірші вистави – найбільш прибутковими. Буфф знає, що купити можна все: від любові й оплесків публіки до замовних критиків, які можуть вміло створити ажіотаж навіть довкола низьковартісного продукту. Хіба не влучна алюзія? Мимоволі крізь сміх стає трішки моторошно від усвідомлення шляху нашої культури, і не тільки естрадної, яка піддається цій тенденції спрощення вже досить тривалий час, а й академічної. Саме хайп і видовищність стали найбільш запитуваними і прибутковими у сучасному культурному просторі.
Світ прагне розваг. «Хліба і видовищ!», – основна теза, якою уміло користуються не тільки в театрі, а й в реальному житті, граючи на людських інстинктах та обертаючи їх на засіб масового зомбування не надто далекоглядної більшості. Куди приведе цей шлях – питання риторичне. Насправді, щоб змінити ситуацію потрібні роки виховання культурного, освіченого глядача, починаючи ще з дитячого садочка.
Незважаючи на філософські діалоги Буффа і пана Франка, все ж на перший план виходить змагання мадам Герц (Христина Заборська) та мадемуазель Зільберклянг (Анна Носова). Ці два персонажі також протиставляються одне одному. Кокетлива звабниця мадам Герц та зухвала і владна мадемуазель Зільберклянг змагаються за прихильність директора театру. Антагонізм образів вдало підкреслили костюми. Кокетка мадам Герц одягнена у рожеву сукню (ніби типова лялька Барбі), владна мадемуазель Зільберклянг з’являється на сцені із батогом у руках.
Не обійшлося і без карикатури на лауреатів різноманітних конкурсів, часто досить необ’єктивних, що підкреслювалося перебільшеними званнями кожної із співачок під час їхнього представлення пану Франку. І Христина Заборська, і Анна Носова чудово втілили свої ролі, особливо вдало це вийшло у останньої. Вокально мадам Герц була менш впевнена у своїх карколомних пасажах, що вилилося у певну незлагодженість з оркестром. Проте обидві виконавиці після виконання своїх арій отримали захоплення публіки, супроводжуване вигуками «Браво!».
Сцена із вистави «Директор театру» (перший склад артистів).
Терцет-змагання мадам Герц, мадемуазель Зільберклянг і директора Франка «Я перша співачка» (нім. «Ich bin die erste singerin») та водевіль за участі всіх чотирьох персонажів транслюють дві головні думки. Першу з них виголошує директор: «Жоден митець не повинен критикувати іншого, це принижує мистецтво». Важко, звісно, повністю погодитися з таким твердженням через велику кількість псевдомитців (як і псевдонауковців). Зрештою конструктивна критика може дати поштовх для вдосконалення та розвитку. Без нього не було б еволюційного поступу в будь-якій галузі.
А от репліка іншого персонажа Буффа «О, єдність! О, згода!», чудово відображає сьогоднішнє становище у суспільстві. Як тут не згадати ще один давній принцип «розділяй та володарюй», який не втрачає своєї актуальності й через тисячоліття прогресу та розвитку людської історії. Справді, як дійти до згоди, знайти спільну мову різним верствам населення, припинити як лебідь, рак і щука тягнути віз в різні боки і досягати поставленої мети? Питання поки не вирішене.
Менш філософсько навантаженою стала друга частина – оперета Оффенбаха «Ключ на бруківці, або Пригоди весільної ночі». І хоч написана вона ще у 1859 році, у Львівській опері лише зараз відбулася її прем’єра. Вона стала не менш яскравою, ніж зингшпіль Моцарта, проте дозволила глядачам розслабитися і насолоджуватися чудовою музикою та сюжетом. Змін у сценографії майже не відбулося. Лише імпровізована сцена стала використовуватися як ліжко.
Подібно до попередньої вистави, тут лише чотири персонажі – композитор-гульвіса Флорестан, судовий слідчий Анрі Мартель, дві подруги Сюзон і Розіта. Комічна ситуація, спричинена несподіваною появою невдатного коханця в кімнаті щойно одруженої жінки вдало підкреслена чудовою акторською грою всіх чотирьох співаків. Наївні, простодушні Сюзон та Розіта протиставлені суворому, прямолінійному Мартелю та легковажному Флорестану.
Оперета Оффенбаха «Ключ на бруківці, або Пригоди весільної ночі» (перший склад артистів).
Останній – головний герой цих любовних перипетій. Він також виділявся з-поміж інших персонажів своїм сірим і доволі непоказним вбранням. Однак акторська майстерність тенора Олега Садецького приковувала увагу глядачів та покривала деякі незначні вокальні огріхи, що позначилися на розумінні тексту, який нагадаю виконувався українською мовою. Загалом харизматичний співак чудово впорався зі своєю роллю.
Образ нареченої Мартеля Сюзон втілила сопрано Людмила Осташ. І хоч ця партія, написана Оффенбахом для мецо-сопрано, у виконанні була присутня характерна глибина і драматичність тембру. Інша виконавиця Аліна Діденко, що грала подругу нареченої Розіту, вразила сріблястим і чистим тембром свого голосу, точністю інтонації навіть у найскладніших пасажах і чудовою координацією з оркестром. Разом Сюзон і Розіта проголошують бажання жінки вищим за істину.
Дещо відокремлено стояв персонаж Анрі Мартеля у виконанні баритона Юрія Шевчука, що майже весь час перебував за дверима. Його сильний, насичений голос цілком малював в уяві поважного чиновника, що не звик підкорятися жіночим примхам. Тим цікавіше було спостерігати, як владний і жорсткий судовий слідчий стає безпорадним і м’яким перед обличчям справжнього кохання, боячись його втратити. Цей ракурс образу вповні розкрився в останньому квартеті.
Доповнював вокальні номери «Директора театру» та «Ключа на бруківці» оркестр Львівської опери під орудою відповідно Мирона Юсиповича та Ірини Стасишин. Він приємно вразив публіку лаконічністю вислову та чудовою підтримкою солістів. Лише в окремих моментах при переході сопрано або тенора у низьку теситуру оркестр дещо глушив слова арій. У сольних номерах колектив був дуже злагодженим, чутливо реагував на рухи диригентів, пластично передавав мелодію від однієї групи до іншої. Трішки забракло контрасту в динаміці увертюри «Директора театру», однак зрештою це суб’єктивний аспект, опертий на трактування диригента.
Непомітним був балет (балетмейстер-постановник Сергій Наєнко), який фактично грав роль такого собі асистента для винесення в потрібний час реквізиту на сцену або підсилення образності за допомогою рухів. Лише невеличкі епізоди були повністю віддані танцю. Така концепція виправдана, адже основний акцент ставився на розмовні діалоги, в яких розгорталася дія, та спів.
Не можна оминути увагою і питання перекладу вистави українською мовою. Оскільки вона складалася із двох різнонаціональних (і різномовних) частин, таке рішення повністю виправдало себе, адже комедії потребують негайного розуміння змісту, без відволікання на прочитання електронного рядка. Це також є фактором залучення широкого кола глядачів, які не знають німецької чи французької, але прагнуть долучитися до високого мистецтва. Тим дивніше читати рефлексії високопосадовців і викладачів головної музичної академії нашої країни про недоцільність перекладу опер українською мовою, тоді як ми маємо, наприклад, переклади того ж Миколи Лукаша. Можливо, на 29-му році незалежності вже пора відкинути комплекс меншовартості і залучати до оперного театру не поодиноких ентузіастів, а широку публіку, яка хоче розуміти, що відбувається на сцені? Зрештою, успіх україномовного перекладу «Директора театру» Моцарта і «Ключа на бруківці» Оффенбаха у Львівській опері доводить актуальність цього питання та дає надію на розширення використання рідної мови у спектаклях різних міст нашої держави.
02.11.2019