Володимир Котецький.

(Володимир Прудкий).

Щойно на днях наспіла до Відня вістка з Італії, що четар полевої артилєрії бувшої австрійської армії і молодий український письменник Володимир Котецький (Володимир Прудкий), помер перед роком у військовім шпиталі в Cordina d'Ampezzo на еспанку.

Лишився по ньому жмуток паперів, а на його гробі невеличкий хрест з написю: Lt. Wladimir Koteckyj, †18. XI. 1918.

Тяжко погодитися з думкою, ще вередлива доля забрала його зпоміж живих саме тоді, коли кожне українське серце билося подвійно живо і подвійно сильно, коли кожну українську грудь розпирала небувала і нетаєна радість з приводу перейняття Українцями повної влади в цілій українській Галичині і з приводу скорої й відрухової, а все таки вмілої орґанізації української державности на всіх українських територіях бувшої Австро-Угорщини і геройської оборони Львова перед польськими розбійничими ватагами. Відійшов від нас в хвилі, коли на італійському фронті, де він перебув майже цілу війну, покінчалися всякі воєнні операції, — підчас нагального відвороту військ великої монархії, що в тих днях перестала істнувати.

Ще тяжче погодитися з тим, що визначний талан, не мавши майже ніякої змоги розвинути своїх сил, замовк на віки, оставивши по собі тільки дрібні окрушини цього, що міг був дати в дальшім своїм життю.

Покійний Котецький — син народнього вчителя, який осиротив його дитиною. Вихованням його зайнялася мати, що живе досі на селі в турчанському повіті і вона вщіпила в його душу всі гарні пориви і змагання, навчила цінити й любити красу та правду, загартувала на всякі удари долі.

До ґімназії ходив Покійний у Львові і вже тоді вибивався своїми здібностям, солідністю, роботящістю й серйозністю між своїми товаришами. По матурі записався на правничий виділ львівського університету, де став першим провідником українського студентства. Хоч удержувався власними силами і немало уваги та труду присвячував студентським гурткам та орґанізаціям, мав попри це час на студії, яких ніколи не занедбував і працював пильно над самим собою. Був безперечно найвизначніщою індивідуальністю між українським студентством перед війною.

Як голова Академічної Громади в 1912/1913 р. поклав для товариства немалі заслуги і причинився чимало до розбурхання життя між молодіжю, яке після крівавих подій 1910 р. було сильно підупало. Про це в коротенькій статті годі розводитися. Замічу тільки, що в часі його головства відбувалися в Акад. Громаді численні сходини, збори, вечірки і т. д. Памятаю з цього часу його замітну промову-реферат на вечірці, присвяченій памяті помершого тоді письменника Коцюбинського та знамениту його промову над гробом пок. Адама Коцка в річницю його смерти, промову, що на всіх присутних зробила незатерте вражіння. Загалом кожен вчинок і виступ Покійного Котецького знаменувала певність і викінченість до найменших подробиць, що впадало в очі особливо тоді, коли він енерґічно і вміло проводив — зрештою з правила — всім більшим студентським зборам.

З цього часу датується і його співробітництво в петроградському "Українському Студенті", де містив критичні огляди українського студентського руху, писані з добрим знанням річи, великим обсерваційним змислом і немалим критицизмом. Ставлячи до себе самого великі вимоги, ставив він такіж до загалу українського студентства, закидаючи йому, що воно в значній своїй частині мало ідейне, плитке, без ніякого світогляду, без особистої й загальної культури та образовання. Подібно характеризував галицьке студентство і в "Шляхах" вже в часі світової війни.

Перший період війни пережив Покійний в Галичині, де перебув російську інвазію. Переживання з цього часу послужили йому темою до більшої повісти, яку викінчив пізніще, а яку збирався видати редактор "Шляхів" д. Федорців в своїй "Новітній Бібліотеці".

В другій половині 1915 р. попав у військо і в короткому часі опинився у Полі над морем. Там, як і підчас інвазії в Галичині, обертав весь вільний час на вивчення чужих мов і на доповнення власного образовання. Тут родилися також його чудові оповідання й нариси: Хорунжий Евген, Гріх, В сутіні, Море і т. д., що появлялися в "Шляхах".

Не маючи всіх річей Покійного під рукою, не беруся до їх оцінки. У всякому разі Покійний був найзамітніщою і найбільш ориґінальною літературною появою між молодими українськими письменниками. І ориґінальна, наче залізна форма його оповідань, і глибокий їх зміст, і їх не без фільософічних міркувань герої, — все те майже незнане й невидане в нашій літературі. Не диво, що кожна його річ звертала на себе загальну увагу і на кожен його новий твір чекалося з нетерпеливістю.

Ненаситний молох війни поглотив і цю жертву. Думаємо, що найдеться українське видавництво, яке збере всю літературну спадщину передвчасно помершого письменника і видасть її не тільки з пієтизму до його і особи, але й задля літературної вартости його творів.

[Український прапор, 01.11.1919]