Найбільше Свято Західної України.

 

Перший День Листопада.

 

Як осінь прийшла на святу Галицьку Землю, як кленове листя почало падати з дерев, — тоді 16 чет Галицького Війська розброїло всіх австрійських, польських і мадярських офіцирів у львівських казармах та заняло стару столицю Льва, Данилового сина.

 

А було в кождій четі по 50 наших жовнірів. А сталося це в Перший День Листопада 1918 року по Рождестві Христа, що за правду погиб на Голгофті.

 

Біла ранна мряка стояла над Львовом, коли високо над нею заблистів синій як небо, золотий як сонце прапор України, застромлений на високій вежі львівського ратуша, — в самім осередку столиці Західної України. І залунала в улицях нашого Львове свобідна пісня українська:

 

"Не пора, не пора, не пора

Москалеви й Ляхови служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить!"...

 

І здивувалися камінні подоби львів, що бережуть входу до старого замку Льва. Здивувалися відвазі 16-ти галицьких чет, що кинулися на чвертьміліонове місто, заповнене ляцькими гнобителями, — на місто, де кождий дім був твердинею, де кожде вікно було стрільницею. І думали камінні льви: "Чи тих 16 галицьких чет хоче побідити чвертьміліонове місто, де засіли ляцькі гнобителі?"

 

А українська пісня відповідала їм:

 

"Бо пора це великая єсть —

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб славу і волю і честь,

Рідний Краю здобути Тобі!"...

 

І зрозуміли камінні серця львів, що тих 16 чет галицьких хоче лягти головами в старій столиці Льва, Данилового сина, — щоб засвідчити право українського народу до його міста Львова, яке будував його князь!

 

Здалека, від ляцьких рогачок і з косцьолів забили дзвони Ляхам на трівогу. І почався бій. Нерівний бій горстки героїв українських проти великих юрб ляцьких гнобителів.

 

Той бій бувби трівав тільки три дні і три ночі, як обчислили ті галицькі чети, що вийшли по смерть із казарм. Але третьої ночі наспіло їм на підмогу кілька сотень Українських Січових Стрільців аж із Зеленої Буковини. І заграли в нічній темряві їх поспішні сальви крісові і загреміли міномети і залунали пiсні січові:

 

"Гей, Січ іде,

Красен мак цвите...!"

 

І продовжився лютий бій невгомонний, — продовжився на 21 днів і 21 ночей. І будуть ті дні і ті ночі світити на віки вічні найдальшим поколінням українського народу, що прийдуть по нас нестримними филями.

 

Той бій кипів в улицях столиці Льва, Данилового сина — кипів без уговку при реві гармат і гранню скорострілів. Кипів в улицях і на базарах. Кипів на Високім Замку. Кипів в коридорах Сойму. Кипів під Народним Домом. Кипів на Валах Гетьманських. Кипів у чудових парках, де — вже "всохли квіти, що цвіли колись", де на грядках килимом барвистим під негоду астри розцвілись..." Кипів, — аж поки не стопились українські ряди, засипувані огнем з усіх улиць і всіх вікон великого міста. Аж поки зі старих церков — у городі Льва, Данилового сина, не задзвонили дзвони на подзвінне...

 

А свята столиця Льва, Данилового сина попала знов у руки ляцьких наїздників...

 

Бо Галицькі полки — а було їх багато — стояли тоді на італійській землі, на далекій чужині...

 

Українська Дитино! Ти не знаєш, хто пише для Тебе ці слова-літери мережані кровю серця... І я, невідомий Тобі співак українського бою у Львові, не знаю, хто Ти є і де Ти є і як на імя Тобі. А прецінь Ти надія думки-ідеї моєї — і тих 16 чет українських, що в Перший День Листопада вийшли з львівських казарм, відбирати для українського народа стару столицю Льва Давидового сина — і тих сотень сїчових, що днями й ночами спішили їм на підмогу з Зеленої Буковини й поклали голоби на камянім бруку города Льва і в парках, осінними астрами цвитучих...

 

Вони кличуть до Тебе ізза могил: "Ми погибли в старій столиці Льва, Данилового сина, погибли за правду і право українського народу, за Самостійну Українську Державу! Коли у Тебе праведне серце і чиста душа, то не забудеш ніколи, за що ж тут пролили кров свою і полягли при зброї! І прийдеш тут, кінчати велике й справедливе діло освободження, яке ми розпочали в Перший День Листопада...

 

Українська Дівчино! І до Тебе кличуть ті замогильні голоси братів Твоїх. Кличуть, щоб Ти, як станеш Maтipю, виховувала сина від дитинства так, щоб він памятав, що над Львовом має повівати синій як небо, золотий як сонце прапор України. І що до того часу не можна говорити ні про братерство народів, ні про братерство Славян. A хто про це говоривби, той комедіянт, або обманець. І щоб Ти не забула ніколи, що нема квітів на могилах тих Борців українських, що впали в обороні столиці Льва, Данилового сина. І щоб Ти памятала про це, кілько разів глянеш, як на грядках килимом барвистим розцвітають астри.

 

Український Молодче! Деб Ти не жив, — чи в Київі золотоверхім, чи на безмежних степах чорноморських, чи на Полтавщині, чи в біловежській пущі, чи над рікою Кубаню, чи там, де по камінню струїться бистрий Терек і біліють снігом засипані гори Кавказу, чи в рудих пустинях Tyркестану, де мучився наш Tapас, чи на Зеленім Клині Далекого Сходу, чи за океаном, — скрізь памятай, що на заході сонця є найбільша українська мучениця: Галицька 3емля, яку безправно гноблять ляцькі наїздники. І що столиця тої святої землі України це город Льва, Данилового сина. І що над нею має на віки вічні повівати синій як небо, золотий як сонце прапор України. І що Ти маєш обовязок помогти свому народови відібрати від ворога свою Батьківщину, коли ударить той час і та година, що український нарід піднесеться до боротьби проти наїздників. І нехай думка Твоя не зазнає спокою, поки не зробиш усего, чого вимагає від Тебе кривда, заподіяна Свому Племени, Твоїй Україні!

 

Жийте і виростайте в думках про боротьбу — за Землю Галицьку, за стару столицю Льва, Данилового сина! А тоді над нею на віки вічні повіватиме синій як небо, золотий як сонце прапор України — Святої, Свобідної, Сильної!

 

[Стрілець, 01.11.1919]

01.11.1919