Мир.

Нарис.

Столичний город закипів сьогодня життям, якого навіть і найстарші з його горожан уже давно не бачили. Сьогодня покінчено кількалітню, страшну війну і заключено розєм на усіх фронтах. Усе, що живе, вибігло на вулицю. Люде купують часописи, товпляться гуртками, голосно читають найновіші депеші, тішаться, гомонять, скачуть у радощах, а матері й батьки плачуть-голосять. Одні з утіхи, инші з жалю і розпуки. Сироти волочуться Обдерті і голодні, ідуть від гуртка до гуртка, просять і витягають руки за хлібом. Жовнірі здирають зі себе цісарський мундур, ломлять оружє і кидають у болото.

— Кінець війни! Мир! Мир! — Цей оклик лунає далеко й широко по усьому місті, а високі будівлі відбивають його тисячним відгомоном, розсипають, втискають у кождий найменчий кутик. Він будить усіх до загальної, великої радости, однаково і тих із глибоких пивниць як і тих із пишних поверхів, палат.

___________

А там під муром величавого храму стоїть молодий хлопець-каліка. Стоїть тихо, непорушно, мов статуя. Голову схилив на груди, чорне, довге волосся розвіялось і закрило більшу часть високого, гладкого, як мрамор, чола. Щоки худі, запалися, а крізь жовту, тонку, тонку аж прозору скіру визирають молоді, дрібні кости. Сліпі очі, закриті чорними очицями, а правий порожній рукав, пошарпаного і зволоченого військового плаща встромлений в кишеню і причіплений шпилькою. В лівій руці тримає сухими, як патички пальцями, брудну, затовщену шапку.

Хто він? Звідки? Чому під храм за прошенням ходить? Чому тепер до дому до рідні не вертає, як другі, як тисячі, сотки тисячів тих, що день і ніч облягають усі залізничі двірці? Хто він? Де його хата, де його рідні? — Байдуже! Однаково не бачить йому уже ніколи! Однаково, чи живуть, чи ні, чи тут вони, чи в Тиролі, під вершками сніжних дольомітів, чи над синім, безмежнім морем, чи на жовтих, далеких степах Угорщини, чи над бистрим Черемошем, в зелених, сумних Карпатах, — байдуже! Не побачить уже ніколи ні це, ні те, ні тут, ні там, одна і однакова для нього всюди темна й непривітня, безнадійна безодня, однаковий біль, жаль, однаковий гіркий прошений хліб. А ще недавно тому світ був для нього зовсім инший, такий гарний, чарівний!.. Памятає добре як він виглядав: памятає синє, голубе небо, жарке сонце, холодний, блідий місяць, памятає ясну, веселу, зелену весну, гаряче літо, сумну осінь і зиму з її білими ледами й снігами... Тепер — байдуже! Все однакове, темне, чорне... Одна глибока, пуста пропасть...

___________

Осліп. Колиж то сталося? Здається, що недавно тому, здається, що перед кількома днями, передучора, вчора — бачив зовсім добре... Чи це сон, чи дійсність? — Це питання ставить собі нуждар не вперше і не в послідне... Воно мучить його часто, бо так тяжко, так дуже тяжко приходиться повірити дійсности і погодитися з нею.

Тепер уже дещо привик, але давніще, ще як лежав в шпиталі, то часто забувався, підносив голову, отвирав широко зболілі повіки і дивився порожніми, кровавими ямами.

— Скажіть, що там тепер на світі, чи день, чи ніч, скажіть людоньки добрі! — питав тихим, дрожачим голосом. Часом відповідав йому дехто із хорих і ранених товаришів, або яка зі сестричок, а часто оставали його слова зовсім без відповіді, гинули, пропадали в чорній безодні без сліду, без відголосу.

Тепер йому і те стало байдужим. Стоїть наче статуя, тихо, неповорушно, а тільки час від часу будить його із того омертвіння гріш, або кусень хліба встромлений у руку кимсь невидимим, незнайомим. Сліпець ховає прихапцем милостиню в торбу, його худі лиця рожевіють, але тільки на одну хвилину, на коротку мить, а опісля знову бліднуть і мертвіють по давньому.

Я не згадувавби про того нуждаря може й ніколи, а тимбільше, не писавби отсего у рису, якби не ті його страшні, порожні очі. Вони переслідують мене, томлять думку, не дають спокою навіть у сні. Я бачив їх тільки один раз, а вони врізалися в мою память глибоко, болюче.

Я виходив тоді якраз із храму, коли отсе надійшла велика, кільканацятьтисячна тoвпа народу, жива, довга струя жовнірів і цивільних, мущин, жінок, старців і дітей. Усі вони були веселі й вдоволені, трималися за руки, обіймали друг друга, співали, кричали, вигукували.

— Мир! Мир! —

Я глянув мимоволі на сліпця. Він підніс голову до гори і слухав, а відтак поступив кілька кроків вперед, кинув шапку на землю, зняв чорні очиці, розплющив широко болючі повіки і вдивився глибокими, порожніми ямами в товпу. По сухих, блідих, жовтих шоках струїлися сльози, падали на землю і розсипалися по камени...

___________

Я пішов, побіч з під храму гей божевільний, утік далеко за місто, щоб уже не чути і не бачити ні товпи, ні хлопця каліку... За мною бігли його порожні, кроваві, сліпі очі. Чую їх жар ще й досі — пекуть вогнем ранять душу, не кидають мене ні в день, ні в ночі...

[Вперед! 27.10.1919]