Що більше ладу у державі, то нуднішим стає життя; що менше зусиль треба докладати, аби здійснити якесь переміщення, то менше пригод; що менше пригод, то коротшими стають дні. І що би не казали скептики та песимісти, життя у нашій країні стає все впорядкованішим, принаймні для тих, хто має можливість вибирати зручність і комфорт.
Мені ж завжди подобалися ті давніші виїзди з дому, коли поїзди і вулиці чужого міста перетворювалися на щільні згарди безперервних пригод. Якщо бути трохи уважнішим, то за кожною короткою розмовою, випадковою зустріччю, обміном поглядами можна було бачити невипадкові деталі основної авантюрної фабули, яка формувалася у броунівському русі хвилин і годин навіть однієї доби.
Був такий час, коли я не міг собі сам купити квитка до Києва. Якраз тоді почалася епоха моїх різноманітних поїздок, пов'язаних з літературою. Завдання було таке: доїхати до Києва, перебути десь до презентації і виїхати з нього у західному керунку (з квитками було так, що іноді прорив хоч до Львова, хоч до Тернополя вважався таким самим успіхом, як і доїзд до Франківська). Того разу було ще складніше, бо сімейні обставини передбачали якнайшвидший приїзд аж до Ужгорода.
Тогочасні подорожі були добрі тим, що мало що можна було передбачити і забезпечити наперед. Як у форті Буаярді – заходь, іди і вирішуй, як пройти наступний крок, аж тоді, коли перейшов попередній. До плацкартного вагону я попросився без квитка. Дешевше, але без гарантованого місця – лежи собі на вільній полиці доти, поки на якійсь станції не зайде її законний власник. Тому часом краще було взагалі не лягати, а тинятися поїздом, зависати у різних тамбурах, до кінця стовбичити у буфеті, дрімати на відкидних кріселках у коридорах купейних вагонів. Тож я встиг поспати до Львова. Там завжди всідало найбільше паломників до столиці. Одне таке химерне подружжя десь з індустріального сходу застало мене в тамбурі. Вони мали місця, але були настільки збуджені після одноденного відвідання нашої столиці, що ніяк не могли влягтися. Передовсім запитали, звідки я. І я розумів, що їм життєво необхідна лиш одна відповідь – зі Львова. І впродовж кількох годин я мусив приймати весь шал їхнього потрясіння. Яке там пиво, які старінні зданія, які культурні люди, яка нетронута природа. Я частував їх пивом, купленим ще на пероні, тоді вони частували мене одеколоном, розчиненим водою з крану у туалеті. Весь час я щось розказував про невидимий Львів, і вони офігівали, що такою гарною українською можна так довго говорити про справжні жизнєнні вєщі. Потім вони разом зайшли в туалет. Дуже швидко чоловік вийшов, обняв мене і вказав на двері туалету – брат, зайди, вона тебе хоче. Я, подякувавши, запропонував іншу угоду – вони собі посплять разом на одній полиці, а другу віддадуть мені. Чоловік забрав п'яну дружину, повторюючи їй кілька разів, що він же ж їй казав, какіє вони хітриє.
До презентації я пролежав на березі якоїсь гарної затоки на Оболоні. Після презентації ми з другом довго пили на самоті заморські трунки на таємній гостьовій квартирі якоїсь іноземної інституції. Там було домовлено, що рано поїду до Тернополя на машині разом з греко-католицьким єрархом. Ми зустріли його вранці і разом упали на коліна, цілуючи руку, просто посеред людної київської вулиці, просто у мокрий сніг, який випав уночі.
В Тернополі я висів, дійшов до вокзалу і купив квиток аж до Ужгорода. На радощах зайшов у стаційний буфет, щоби з'їсти борщу. Там до мене підсіли проститутки. Нічого іншого, як почастувати нещасних своїм борщем, я не міг запропонувати. І це стало фатальним. Завжди треба пам'ятати, що потяги у Тернополі, навіть найпонтовіші, стоять кілька хвилин. Через церемонії довкола борщу я запізнився до свого успіху на тридцять секунд. Бачив, як він від'їжджає, не міг нічого вдіяти і досить довго не вірив, що таке могло статися. За зданий квиток отримав дуже мало. Більше цього для до Ужгорода нічого не було. Але ж принцип Буаярду – вже, крок за кроком, далі, на захід. Електричка, в якій не було кондуктора, завезла у незнане мені досі містечко ближче до Львівщини. Та, що поїде до Львова, буде аж під ранок. Велика зала очікування була наповнена скоцюрбленими змерзлими людьми, які не вдавали, а таки дійсно спали. Я притулився десь збоку. Посеред ночі двері якось по-большевистськи відчинилися і до зали увійшов чоловік, від якого відразу стало тепло. Розпашілий, червоний, у розщепленому величезному кожусі. Під кожухом було видно портупею з кобурою, одягнену на білу майку. Я подумав, що зараз цей розбійник буде знімати з подорожніх золото, годинники і поляреси, на коронки його не вистачить, навіть якщо має запасну обойму. Але ні. Як мужній вівчар, він спокійно оглянув зал, в якому вже всі старанно вдавали, що сплять, і пішов просто до мене, зачіпаючи ноги і торби вдів, сиріт і убогих. «Встав і пішов за мною» – він був переконливо лаконічним, є такі форми в нашій мові. Ми вийшли на перший морозець. Він показав посвідчення дільничного офіцера. Сказав, що щоночі робить таку роботу, бо в його місці має бути порядок. І от, там сидять всі свої, а ти – зальотний. В нього нюх на таких фраєрів, і небритих, і патлатих, і беззубих. Я також знаю їхніх, тож просто запевнив, що у 5.20 мене тут не буде (точне знання розкладу у цьому випадку дуже важливе). Я перевірю, сказав він і, щоби операція не була цілком безпонтовою, попросив сигарету. О, ти блатні куриш, візьму дві…
На захід. Львів, проданий светер, мукачівська електричка, автостоп на перевантаженій фруктами волзі прямісінько до Ужгорода. Від свого тернопільського поїзда я відстав на якихось сім годин. Як казала одна старушка у Тракаї – яка тогда била ладна жиця.
24.10.2019