Гандке

«Ми чекали, що ти щось скажеш».

Моя германістична освіта тягнеться за мною дедалі сумнівнішим шлейфом. Коли по кількох днях ми зустрілися знову, він змінив минулий час на теперішній: «Ми чекаємо, що ти щось скажеш». За цей час вітер звіяв з дерева за вікном ще оберемок листя, те, що було зеленим, зжовкло, а жовте – побагряніло, як призахідне сонце, наче зафарбувалось від нього. У мого співрозмовника міцні руки з надійними, що їх не бере вік, мʼязами, вигляд і постава спортсмена, при цьому він – філолог. Разом із братом був на Майдані. Ладний повернутися туди будь-якої критичної для України миті.

Я згадав собі китайського мовчуна, лауреата премії з літератури за 2012 рік. Коли лауреат сказав, що він мовчить, мене розібрав сміх, мені це здалося парадоксальним дотепом у стилі Станіслава Єжи Лєца. Зазвичай письменник говорить. Його тексти – то його спосіб говоріння. Водночас, письменник – митець. Хоча кожний (кожна) має свою неповторну вдачу і таку ж незамінну серію збігів обставин (констеляцій), які звуться життям, митець – нерв. Він відчуває усе загостреніше, найменшу несправедливість, і реаґує на неї. Він може мати (і бажано, аби їх мав) політичні переконання, але відчуття справедливости, цей невідкличний інстинкт у нього бере гору над уподобаннями, навіть над власною обмеженістю, зумовленою вихованням, характером, способом думання, психосоматичними процесами. Пан Мо Янь говорив про це на повному серйозі. Те, що мені вдалося прочитати з його творів, нагадує «Тіхій Дон» та інші зразки соціалістичного реалізму в літературі, щоправда, зразки з увагою до етнографії та фольклору. Мо Яня вшанували за «галюциногенний реалізм», якому я, мабуть, підсвідомо піддався (сміх).

Зрештою, не все мусить бути суцільним експериментом і нескінченним новаторством. Останніми роками маятник досить сильно гойдається в різні боки, дедалі сильніше – то в поетику, майже герметичну, то в публіцистику, гостру й безкомпромісну, проте байдужу до художности. Членам академії доводиться рухатися між Сциллою і Харибдою, а це нелегке випробування.

Ольга Токарчук – приклад того, як держава пропагує свою авторку, зокрема через розгалужену, добре налагоджену мережу підтримки перекладів іншими мовами, як вона стоїть за своєю літературою, і спробуйте не назвіть це культурним націоналізмом. Адже якщо тебе немає на слуху, то хай що ти писав би, тебе не існує. В світі віртуалізованої медійности й медійної віртуалізації це так само надійно, як фундаментальні закони Ісаака Ньютона в класичній механіці. Авторка порушує важливі теми, її книжки торкаються універсальних проблем людини, глибин її душевного життя і зіткнення психіки та довкілля, гострого і тому, що здатного вкраяти, болючого зламу. «За оповідальну уяву, яка з енциклопедичною пристрастю зображує перетин кордонів, як форму життя», – цілком доречне формулювання. Та я її менше знаю, хоча в нас її знають більше.

В силу моєї університетської освіти я більше знаю Гандке, якого в нас знають менше, хоча його твори таки виходили, нехай не так рясно і без жодного медійного розголосу. Це не ґандж, буває так, що напрочуд добре має дуже вузьке коло шанувальників, справжніх ґурманів. До речі, його перші твори, які нам найбільше й викладали, попри епатажність та експериментальність, найменш цікаві, в них щедріше провокації, ніж поетики, в них провокація замість поетики, з чого постає своя власна поетика, поетика провокації. Більшости подальших творів Гандке тоді ще не написав.

Справжній Гандке починається пізніше. Пригадую, як опівночі, лежачи з грипом і сорокаґрадусною гарячкою на сьомому поверсі віденському гуртожитку, я слухав на радіо його Lucie im Wald mit den Dingsda. Це дуже німецько-австрійська мелодія, в якій бринять брати Ґрім і специфічне прочитання світу, запаковане гайдельберзькими братами-романтиками в Kinder- und Hausmärchen, і водночас це дуже і дуже Гандке. Це був його голос, він сам читав текст. Не кожний автор у змозі так вправно озвучувати власні писання. Lucie більше посприяла моєму одужанню, ніж сироп фірми Dʼarbo, в якому надмір лимонної кислоти стлумив цілющі властивості інших складників.

Для мене Гандке був незаперечною величиною, з погляду поетики він переважав Ельфриде Єлінек, обоє представники того самого покоління і спільноти в австрійському письменстві – шістдесятництва. Моя улюблена світлина в цьому звʼязку – ґрацьке застілля шістдесятників, її знає кожний (кожна), хто цікавився (цікавилася) австрійським письменством. На ній і Єлінек, і Гандке, юні й талановиті. Зате з усіх інших поглядів Єлінек переважає Гандке. Єлінек не замкнулася у вежі зі слонової кости, вона прийняла виклик часу і своїми творами вплинула на його перебіг. Кожна медійна поява Єлінек супроводжувалася жахливою люттю і лайкою її земляків на її адресу, маніакальними формулюваннями і найгіршими погрозами, котрі сховалися за анонімними ніками.

Єлінек добряче дошкулила своєму часові, тоді як Гандке сидів у вежі зі слонової кістки і шліфував поетику. Єлінек черпала її з телевізора, який перетворився для неї на криницю і співрозмовника, Гандке – з глибин себе, з повітря і ще хай там якої маґії. Та далеко не увесь час провів Гандке у вежі зі слонової кости, і це було причиною мого поступового розлучення з цим автором. Мого особистого, персонального, якого я нікому не навʼязував і не пропаґував, навіть ні з ким не обговорював. Я й зараз не навʼязую. Просто я перестав ним цікавитися, і зараз поясню чому.

Коли світ облетіла звістка, що Петер Гандке отримав Нобелівську премію з літератури, мій приятель, знаний боснійський науковець і діяч культури, молодик, якого вшановано золотими хрестами та іншими відзнаками, потужний інтелектуал, надіслав мені фотку, на якій Гандке братається з учасником етнічної чистки у Фочі, таким собі Новіславом Джалічем, якого 1997 року засудили за воєнні злочини, братається зокрема і насамперед у своєму творі Fahrt im Einbaum, перетворюючи його там не «безневинно винного».

Мій приятель з мусульманським імʼям і французьким прізвищем (промовисте віддзеркалення історії Балкан) скинув ще кілька зображень, зокрема фото письменника на вʼїзді до Срєбрєніци, датоване червнем 1996 року, кілька місяців по найгіршій різанині в Європі після Другої світової війни. Гандке знимкувався не з жалю й скорботи о убієнних, навпаки. Сьогодні, чуючи пояснення: «Ми маємо зрозуміти, чому Гандке підтримував Сербію. Він всією душею проти фашизму, а Югославія відважно боролася проти нацистської Німеччини, тому він і був проти розвалу Югославії і громадянської війни там. Він просто проти націоналізму», мені, українцеві, це раптом щось нагадує. Цими самими словами Владімір Путін намагався «розтлумачити» Заходові і світовій спільноті загарбання Криму і війну проти України на Донбасі і на всіх інших фронтах, і це формулювання мало стати найважливішою зброєю, покликаною прикрити гуркіт класичних канонад, банальне нищення цілого народу, його мови, культури й державности.

Приятель у розпачі, я порадив йому надіслати світлини в Стокгольм. Шкода, що він не зробив цього до вручення. Гандке випрацював свою неповторну поетику. Це правда. Так само правда, що ця поетика розбилася об згадану світлину, не витримавши критики звичайним фотоапаратом, не конче особливо високої якости. Можна було би списати на те, що це – приватні світлини, якби Гандке сам їх усвідомлено не тиражував. У ньому спрацював епатажник і провокатор, який іде проти мейнстріму, проти панівної європейської і євроатлантичної думки й позиції. Гандке так захопився, що перебрав міру, перетнув ту червону лінію, яка є леґітимним, найлеґітимнішим з усіх, що існують на світі, кордоном: межу гуманности. Свого часу Гандке виступив із палкою промовою на похороні Мілошевіча, маленького балканського Путіна, якому не так пощастило, як «великому» Путіну (та ми ще не знаємо, як пощастить «великому» Путіну, адже, на відміну від балканської, ця історія триває).

В «Примарі Нобелівської премії», дуже достойному тексті, оприлюдненому на шпальтах мадридського El Pais 8 жовтня 1980 року, Маркес цитує відповідь Ґрема Ґріна (одного з моїх улюблених авторів) на «розгубленість і досаду з приводу того, що такому автору, як він, з такими різносторонніми і ориґінальними творами, не дали Нобелівської премії»: «Мені її ніколи не дадуть, – сказав він абсолютно серйозно, – бо не вважають серйозним письменником». 1976 року премію мав отримати Хорхе Луїс Борхес, якого Маркес вважає чи не найпотужнішим художником слова сучасности, однак нагороду отримав «чудовий і гнітючий Сол Беллоу, похапцем вибраний в останню мить» (ще один мій улюблений романіст). Борхес поплатився за ганебний виступ на урочистій авдієнції генерала Авґусто Піночета (Маркес цитує витяги). Voilà, Гандке, виявляється, можна, Борхесові – зась.