Пуста жінка

Приятелі мужчини говорили про неї: — Чарівна.

Приятельки: — Гарна, але пу­ста.

Злобні мужчини: — Самичка. (Так, якби це була образа для жінки).

Злосливі жінки: — Нещасна.

Так думав про неї світ, що складається з мужчин і жінок. Називалася Лора. Звук імени пригадував жінку, що мусіла мати характер.

Так, як «Прися» нагадує по­вію зі сцени.

Лора, як кожна пуста жінка, мала звеличників. Постійних, певних, як смерть, було трьох: студент, інженір і маляр.

— — — — — — —

11 год. рано. Лора з гладко причесаною голівкою в яскраво-­цитриновім кімоно підливає кві­ти у своїй кімнаті.

Проти кошика з квітами, що має нагадувати вівтар, сидить студент. Широкоплечий хлопчи­сько з подихом революції на чо­лі. Він дивиться в орнамент лі­ній під цитриновим кімоно і го­ворить: — Лоро, це злочин — оце ваше життя... Чи ви не ро­зумієте, що ні я, ні ви, ані ні­хто з українців не має в цей мент права на особисте життя? Лоро, в той час, як сотні на­ших по тюрмах, як сотні без хліба... в той час ви можете о­дягатись у мережива і... преспо­кійно щоранку бавитися квіта­ми... Але я не вірю цьому, Ло­ронько, не вірю, що це справжня ви... Я переконаю вас... небо й землю зрушу з основ, щоб пе­реконати вас, доказати вам, що й ви мусите станути на службу нашим ідеалам... Ви побачите, так... побачите, що я в силі зро­бити, щоб тільки приєднати вас для справи, люба...

Лора притакує його словам, за­держує довше, як все, свою до­лоню на студентовій голові і — збирається обтинати пожовклі листочки аронам.

— — — — — — —

6 год. вечір. Лора в зеленій, як баговиння, сукні з одним-од­ніським химерним кучером на чолі поринає в глибокім фотелі.

З чемности, з манірою світо­вої жінки, слухає інженіра.

Інженір говорить, аж власни­ми словами давиться: — Відко­ли ви, пані, перейшли по моїй робітні, в ній наче щось ожи­ло... Правда, ви сміялися, так... ви сміялися з моїх рисунків і моделів... Ви казали, що вас ці справи ніколи в життю не ціка­вили й не будуть цікавити... Так, ви дійсно так говорили...

Але я бачив... не перечте, їй Богу не перечте, бо я вам все одно не повірю... Я бачив, як ви відходячи звернули увагу на модель нового мотору... Ах, на­віть не модель, а проєкт... по­кищо мій фантастичний, безумний проєкт... Ви, пані, звернули на нього увагу й цього досить: ви побачите його в русі... Я хо­чу, щоб ви зрозуміли, бодай раз у житті пережили те щастя, що його дає оживлення мертвого моделю, що його дає рух, який ви власними руками створили...

У відповідь каже Лора:

— Всі вважають мене за ба­гату людину, а я навіть власно­го авта не маю...

— — — — — — —

1 год. вночі. Лора в блідо-­рожевій, як квіт яблуні, піжамі слідкує напів лежачи за слова­ми маляра.

Маляр мірить кроками кімна­ту і говорить:

— Вибач, тричі вибач, що за­бираю тобі години твого відпо­чинку... Та я мусів... мусів... прийти до тебе, ти молодосте моя, ти казко...

Сьогодні ранком, як я засів за полотно, я відчув, так виразно відчув, якби мені хтось до ву­ха шепнув, що без твого образу не викінчу тамтого. Тому я пів дня і пів ночи їхав, щоб поди­витися на тебе, бо мої «Дівчата біля перелазу» мусять бути на днях готові...

Лора сміється:

— Я ще в житті не бачила перелазу... Якжеж я буду там на полотні виглядати?

— — — — — — —

Як на далекім ратуші вибиває перша і час починає нано­во числитися від «один», Лора сама.

Гасить світло, спирається о­бидвома ліктями на раму вікна й думає:

— Опій... опій... опій... Людей мучить почуття неминучости смерти...

Щоб відвернути свої очі від марива суєти цього світа один наркотизується революцією... Другий замуровує свою душу в бетон і залізо й думає, що впій­мав божка безсмертности за но­ги... Третій вганяється за хмаринками на небі... А з усіх них сміється вічність...

Небом покотилася звізда.

— Кожний приходить до ме­не, як до цілющого джерела й все іншого ліку шукає на свою хоробу... Я згубилася між ними й не знаю, де я... Чи душа моя сидить у котромусь із них, чи в моїй груди... чи десь у світі, поза ними й мною?

Підкралася думка:

— Люди дали мені гроші й тим виловили з мого серця при­вязання до якогось одного ку­тика землі на світі... Як зазо­ріє — скажу ладити свої речі, а в полуднє виїду звідсіль.

Котрий з них покине діло своє і піде зо мною... з тим — мо­же залишуся...

За хвилину озвався в ній го­лос предків:

— Як піду з тим хлопцем... ар­тист не викінчить своїх »Дівчат біля перелазу«... інженір не пу­стить ніколи свого мотора в рух...

— Він правду каже, той хлоп­чина: ніхто з нас не має пра­ва на особисте життя...

Лягаючи повірила, що прине­сла себе в жертву трьом рушіям всесвіту: техніці, революції і ми­стецтву.

І віддавна вже не спала так любо і спокійно.

[Назустріч, 1934, ч.17, с.4]