На Україні небувалій врожай і дякувать героїзмови армії, в кількох губерніях цей врожай незрабований ніким. За нашу сьогорішню пшеницю ми змоглиб Україну зробити країною "молоком і медом текучею". Ми чи це зробимо?
Фунт чорного хліба стоїть в Могилові 15 карбов. Фунт біленького хліба в Атаках, зараз за Дністром (під румунським ярмом) стоїть один карбованець... (В часі жнив в Камянці платили за фунт ніби-хліба 45 карбов.) Коробка сірників стоїть 10 карбов., а маленька лойова свічечка 15 карбов. Про мануфактуру й не питайте....
Пересічний заробіток урядовця виносить 3 тисячі гривень. На його місячне удержання потрібно щонайменш 10 тисяч. А все ж таки усі якось живуть! Отже?
Завдяки енерґійному жестови рухнули села до війська і Україна остаточно почала творити дійсну армію. Йде муштра, гомонять на устах рекрута українські боєві пісні, творяться кадри здісціплінованої мужви. Але ся мужва боса і гола, а здебільшого й голодна. "Eppur si muovе"... А все таки вона движеться... Що воно значить? Значить, народ подужав.
Ніхто не мав доступу до села. Хто доторкнувся селянського загону, пропадав невідклично. Сьогодня галицькі військові господарські відділи молотять хліб і магазинують в найбільшій згоді з селом... Сталося чудо? Ні! Тільки село відчуло конечність, зрозуміло свій власний інтерес, відчуло суть ладу і порядку і пішло, ведене здоровим інстинктом за тим, хто село ратує від загибелі. Бо село розумніше всіх наших кабінетних теорій, за які ми проливаємо дорогоцінну кров.
По селах бездоганна орґанізація і нечутно про ніякі надужиття або заворушення. А всеж таки село не підчиняється ніякому центральному режімови, не платить податків, не признає ніяких твердих цін. Що це значить? Що не має твердої орґанізації згори, або село не вірить в силу цеї орґанізації.
Дайте селянинови солі, нафти, цукру — а дістанете від нього золото, дістанете пшеницю. За папір він вам скаже згірдно: спасибіг! Бо сього паперу у нього більше ніж йому потрібно. І село хоче позбутися цього паперу, бо воно не знає, що воно держить по своїх скринях. Значиться, треба зробити щось такого, аби село паперу позбулося. І тут виринає само собою земельне питання. Розвязки сього питання село жде вже два роки — надармо. І в цьому криється загадка усіх періпетій українського державного питання, усіх народніх зривів, невдач і несподіванок. А усе зводится до одного: ми не знаємо й не розуміємо душі народу. А може й не хочемо її розуміти...
Що ми зробили досі для народніх мас? Нічого. Зробили Україну тереном вічних боїв, зруйнували село, відібрали селянинови і самим собі найпотрібніщі до життя артикули, поставили себе в положення якихось доісторичніх троґльодітів, які не мають найменчого поняття, як виглядає життя цівілізованої людини і т. д. Сього дня на Україні треба обходитися без одягу, білля, тепла, світла, відповідного мешкання й обстанови, без лікаря і ліків треба голодати, читати одну макулатуру, а вкінці витрачувати усю енерґію на це, щоби продавець приймав "гроші", які носимо з ілюзією, що ми маємо гроші. Словом, треба безвиннної боротьби з дрібними, буденними перепонами, яка зідає усю нашу енерґію і відбирає нам охоту до життя. А звідки набрати енерґії до творчої праці?
Загляньте в уряди, а ви побачите, що урядовці роспитують один одного тільки про те, де, як і по якій ціні роздобути хліба, сала, цукру: про сіль ніхто вже й не питає, бо вона стала недостижимим ідеалом. І мимохить зітхають по кутках до гарних часів "неволі", бо справді ця воля вимагає вже надмірного пожертвовання.
Це не парадокс, не песімізм — ні! Це сконстатована правда!
Чимало галицьких інтеліґентів, поживши в цих умовах кілька неділь, виносилося тайком над Збруч і дожидали нагоди, щоби піти в польський полон, бо не мали сили переносити усієї мартірольоґії. Так само жовнір, якому надоїла боротьба віддавався колись в руки ворога. І це нас не дивувало ні трохи. Чиж можемо дивуватися цілому суспільству, котре вже задихається під вагою невиносимих життєвих умов?
Україна перетомлена, вимучена, до одчаю скатована і вона тужить за спокоєм, за можливими життєвими умовами. Бо героєм можна бути тільки до певної границі.
Ми, пестії долі, що "благую часть" вибрали й сидимо по кутках західної Европи тай до того без діла, ми можемо на великомійських бульварах, по роскішних кофейнях, а то й по багатих "вайякелєрах", фантазувати на тему непобідимости української нації і української державної ідеї. Та не забуваймо, що народ здобувається на гарні жести тільки тому, бо до них жене його останній одчай, бо він хоче вже раз вийти на світло і воздух. І хто йому до сього допоможе, за тим він піде сліпо, не дивлячись на дальші наслідки, хочби й вони були найгіршими.
Послухайте, що кажуть сьогодні ці інтеліґенти, котрі колись думали так само, як і ви, пестії долі, а котрих не поталанило отрясти "прах з сапогов" на границях України!
Будуче України рішається під цей момент і народ потребує як найбільш творчих рук і мізків, бо крізісу не перебороти партацтвом. А де ці руки і уми? Одні сидять по столицях Европи як політики, другі закуповують літаки, поїзди, амуніцію, медікаменти, треті роблять високу політику — а на Україні остався селянин, герой-жовняр, колишній ідеаліст-робітник, котрому хуртовина підтяла крила і виснажені, невідомі урядовці, котрі бігають по базарах за фунтом хліба. А вкінці міністри, які агітують по мітінґах, щоби вдержатись на своіх постах... А ми тут носимо гордо голови як завойовники цілого світа. І не подумаємо над сим, як допомогти народови перебути крізіс; і не подумаємо, що цей крізіс може покінчитися катастрофою, якраз тому, що ми голосили бундючно: "il popolo farа da se!" і воювали за нашу волю тільки крепкими язиками та й то на тисячу верств далеко від рідної країни.
Ні, панове! Україна може вийти побідно із усіх затій ворогів, що обступили її як гайвороння, та це не зробиться чудом та й без участи і чесного співділання усіх інтеліґентних сил, яких Україна має і так аж надто мало! Не на віденських бульварах, а на українському селі кується доля України! Тому до праці, поки ще час! Удармося в груди й ратуймо нашу Україну із над краю пропасти, над якою вона станула. Сьогодні ще на це пора, завтра вже може бути за пізно!...
[Український прапор, 08.10.1919]
08.10.1919