Почути монологи над Ужем

Переступивши межу одноразової акції, цьогоріч в Ужгороді вдруге відбувся Міжнародний фестиваль моновистав «Монологи над Ужем». Інформацією про той чи інший фестиваль сьогодні мало кого здивуєш, адже фестивальний рух в Україні є доволі активним і, на щастя, серед  тих подій є не лише гастрономічні, а й театральні. Інше питання ‒ тяглість та можливості тримати планку якості.

Напевно, не один із тих, хто знає Ужгород, погодиться з тим, що моновистави дуже пасують цьому камерному місту над рікою Уж. Ідея такого фестивалю визрівала вже давно й першими кроками до її втілення були гостьові виступи Творчої майстерні «Театр у кошику» зі Львова та покази моноробіт акторки Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича (м. Дрогобич) Олени Дудич. Вони знайшли відгук у мешканців міста. Скоріше у них, бо очевидно, що над привабленням театрального туриста ще треба було працювати,  і це, як зясувалося згодом, почало вдаватись молодому фестивалю.

Наприклад, кияни, які відвідали Перший міжнародний фестиваль моновистав «Монологи над Ужем», цьогоріч зумисне спланували свою відпустку саме на фестивальний час і приїхали знову. Отож, організатори, мабуть, мають рацію, вважаючи, як читаємо на ФБ-сторінці фестивалю, що «кращого міста для одкровення, ніж Ужгород, неможливо знайти. Він вабить якоюсь відчайдушною вірою у щирість людських стосунків. До нього неможливо не заговорити, навіть, не сподіваючись на діалог. Тому народжуються монологи над тихоплинним Ужем, де кожен може повести розмову про своє. Листя тихенько опадатиме з дерев, немов приєднуватиметься до публіки, яка вслухатиметься в монологи, які звучатимуть різними мовами, але найважливішою мовою буде мова серця».

Цьогоріч монологи звучали українською, польською, англійською та російською, а над входом до Закарпатського академічного обласного театру ляльок «Бавка», який вже традиційно є одним із фестивальних майданчиків, майоріли прапори України, Грузії, Польщі, Молдови, Білорусі та Вірменії. Мовою цифр: 6 днів і 12 вистав vs 5 днів та 6 вистав минулого року. Дуже різні естетики творів різноманітної програми, у якій чи не кожен міг знайти щось хоч одне відповідне для себе.

Виховувати публіку, творити середовище чи вловлювати їхні смаки, очікування? Здається, «Монологи над Ужем - 2019» намагалися рухатись в обидвох напрямках, а формувати спільноту спробували серед юні, закоханої у звабливий світ театру, який живе у їхній уяві.

Львів'янка Віра Градюк  у виставі «Жовте обличчя».

Саме в Ужгородському коледжі культури і мистецтв розпочався цьогорічний фестиваль, де у вдячному студентському середовищі львів'янка Віра Градюк презентувала свою дипломну роботу «Жовте обличчя» за мотивами однойменного оповідання Артура Конан Дойля, створену в Любліні під керівництвом професора Вітольда Копця, актора Театру імені Юліуша Остерви. Ця вистава стала своєрідним майстер-класом для студентів, прикладом, як можна природно та мінімалістично існувати на сцені, а біографія випускниці Української академії друкарства і Люблінської акторсько-вокальної школи «Qurtyna» надихнула їх, показуючи, що шлях до акторства може бути непрямим, а поза тим цікавим.

Увечері в Театрі «Бавка» звучали пісні Олександра Вертинського, але це зовсім не була історія про нього. Акторка постійного гостя Міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев»  ̶  Державного академічного російського драматичного театру імені О.С. Грибоєдова (м. Тбілісі) Ірина Мегвінетухуцесі у виставі Автандила Варсимашвілі «Жовтий ангел» нанизала їх на намисто життя чиєїсь доньки й коханої та вплела у жовтий светр любові. Стримано і душевно. Позачасово, але без відсилання до конкретної естетики. Ірина Мегвінетухесі народилась та навчалась в Харкові в учня Леся Курбаса  – Леся Сердюка, згодом здійснила мрію батька-грузина  ̶  поїхала до Грузії.

Ірина Мегвінетухуцесі у виставі Автандила Варсимашвілі «Жовтий ангел».

Другий день «Монологів над Ужем» став промовистим прикладом того, що театральні фестивалі мають бути також і територіями відкриття нових імен, полюванням за чимось цікавим і з цією метою на них мають приїжджати не тільки учасники.

Логічно, що за честь є виступити на фестивалі, який вистояв і заробив собі репутацію, не втративши рівня, привертаючи увагу мисливців за новим якісним театральним продуктом. Так в програмі цьогорічних «Монологів» опинилась вже згадувана  вистава «AMORphine» від «ProEnglish Theatre» з Києва. Краща чоловіча роль Фестивалю театрів «Молоко ‒ 2019» не залишила байдужою й ужгородську публіку. Юрій Радіонов неймовірно органічно та просто магічно заполонив собою простір Малої сцени Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв, змусивши із співтворцем  –   режисером Олександром Боровенським й сходи зіграти у цій  естетській історії залежності чи то від морфію, чи то від амуру. Якщо хтось не дочитався в афіші, що це ‒ київський театр, то міг подумати, що ця англомовна вистава за оповіданням «Морфій» Михайла Булгакова примандрувала десь із далекого закордону.

Вистава «AMORphine» від «ProEnglish Theatre» з Києва.

Неабиякий успіх мав також молодий актор Олексій Штирбул з Молдови у постановці «Квітів для Елджерона» за однойменним твором Деніела Кіза від театру з квітковою назвою ‒ Театр "З вулиці Троянд". Режисер ‒ Юрій Хармелін. Дуже чесна робота в невигадливих режисурі та візуальному вирішенні, яка, як виявилось, потрапила в десятку очікувань і потреб ужгородської аудиторії.

Олексій Штирбул з Молдови у виставі «Квіти для Елджерона».

Олену Дудич, яка сьогодні працює в Львівському обласному академічному музично-драматичного театрі імені Юрія Дрогобича (м. Дрогобич), а також багато гастролює зі своїми моновиставами, в Ужгороді вже знають і приходять на її неповторну щирість. Цього разу на Малій сцені Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв акторка проникливо, душевно розповідала про кохання у виставі «Маргарита і Абульфаз» за твором лауреатки Нобелівської премії Світлани Алексієвич «Час second-hand (кінець червоної людини)». Львівський глядач мав можливість побачити її, зокрема, в 2018 році в  Домі Франка, з чого можна переконатися, що пані Олена вміє перетворити будь-який майданчик на дуже інтимну, довірливу територію, де сльози виходять за межі суто театру.

«Маргарита і Абульфаз» за твором Світлани Алексієвич «Час second-hand (кінець червоної людини)».

Акторка Нора Бадалян з Вірменії вже чимало років працює лише на просторі монодрами, заходячи на площину перформативного мистецтва. Зокрема, брала участь у Венеційському бієнале разом зі своїм чоловіком  – митцем Степаном Вераняном. У «Їхній сестрі» за п'єсою Лот Векеманс, в постановці Ріпсіме Шагінян, Нора Бадалян існувала десь на грані, вона сама була арт-об'єктом у плетеній сукні винного кольору, нитка якої поступово розпліталась, аби на поклон акторка могла вийти в іншій (а раптом, тій же?!), ніби сплетеній заново. Наче нитка Аріадни, чи кола історії. Самозаглиблення в архаїку, майже медитативний ритм тексту, який міг звучати вірменською, англійською, нідерландською й, очевидно, що дуже пасував до простору тунелю дитячої залізниці в Єревані, де відбувався один із показів цього матеріалу.

Акторка Нора Бадалян з Вірменії у виставі  «Їхня сестра».

Микола Бичук (Незалежний театральний проект «Theatrum mundi» (м. Чернігів), режисер ‒ Євген Сидоренко) з текстом «Чому люди не…?» (драматург – Сергій Астраханцев) намагався дуже безпосередньо, як це тільки можуть діти з відеоряду, використаного у виставі, контактувати з простором, глядачем, стирати межі, просто говорити. Фідбеки свідчать про те, що його почули, а ще у цій виставі імпровізовано допомагав учасник фестивалю, який приїхав із Білорусі, бо «Монологи» в камерному місті творять якусь майже родинну атмосферу, формуючи не просто «мономафію», як люблять жартувати актори, а велику сім'ю.

Микола Бичук у виставі  «Чому люди не…?».

Успішно відбулася вистава «FRIDA. Сповідь»   –  спільний мистецький проект НЦТМ імені Леся Курбаса і театру «SOLO» (м. Київ) за п'єсою сучасної української драматургині Тетяни Іващенко   –   «Скажена голубка» в постановці Людмили Колосович. Здається, що досягнути такої реакції можна було одним лише візуальним рядом, але у виставі були й цікаві режисерські рішення, як ось обігрування Фрідою-Уляною Ліб чоловічого костюму, де її власна рука ставала Дієґо Ріверою. Щось на межі існування в ляльковому театрі. Тексту з п’єси залишилось мало, але ми знаємо, що часто в режисерських інтерпретаціях, «автор вмирає» (за Бартом).

Уляна Ліб у виставі режисерки Людмили Колосович «FRIDA. Сповідь».

Недавно заснований театр «Соломія» із міста Коломиї декларує, що в центрі своїх театральних досліджень хоче мати жінку, а вистава «Квітка ностальгії» стала ще однією скромною квіткою в пам'ять про американську співачку українського походження Квітку Цісик. Власне на її відчутті нерозривного зв'язку з батьківською землею побудована ця постановка Любові Липовської, яка разом із Ігорем Липовським також є й співавторкою драматургічного матеріалу.

Вистава «Квітка ностальгії» коломийського театру «Соломія».

Як не дивно, але багато для кого відкриттям цьогорічних «Монологів над Ужем» став Євген Нищук як актор, бо знали його передусім як голос Майдану, а згодом міністра культури. У виставі Тараса Жирка «Момент кохання» (за оповіданням Володимира Винниченка «Момент») народний артист України Євген Нищук продемонстрував блискучу акторську та фізичну форму.

Євген Нищук у виставі  «Момент кохання» режисера Тараса Жирка.

Урізноманітнив фестивальну програму проєкт «Застільний період» Галереї сценографії зі Львова, який презентував постановку «Інтерв'ю з другом» Андрія Бондаренка. Керівником проєкту виступив Олег Онещак і буквально перед мандрівкою до Ужгорода у Львові відбулась прем'єра цієї документальної драми у виконанні Андрія Петрука. Це вже було не просто читання (хоч така форма також підійшла би, особливо, у студентському середовищі), а заявка актора Олега Онещака на режисерські проби.

Андрій Петрук у виставі «Інтерв'ю з другом» режисера Олега Онещака.

Павло Усович з Могильовської обласної філармонії (Білорусь) перетворив в останнє фестивальне надвечір’я «Бавку» у філармонійну залу зі своєрідним вечором пам’яті актору Андрію Миронову, лейтмотивом його виступу стали слова: «Життя продовжується». Так до палітри «Монологів над Ужем» додалась ще й естрадна монодрама. Зрештою, відтінків може бути безліч.

Павло Усович  у виставі «Андрій Миронов. Життя продовжується» (Білорусь).

Напевно, вдячно би сприйнялась також якась моноопера, адже в Ужгороді немає свого Оперного театру й містяни подорожують до сусідніх Словаччини чи Угорщини у спразі саме цього мистецтва. На жаль, цьогоріч географія учасників не сягала перетинів цих кордонів. Другий фестиваль відбувся, подолавши бар'єр одноразової акції, проте процес нарощування якісних м'язів потребує ще багато зусиль та сприятливих факторів. Насамперед, йдеться, звісно, про фінансове питання, але також – це і справа концепції розвитку.

Звісно, неможливо однаково успішно рухатись у різних напрямках, як то виховувати публіку, творити середовище, попри те вловлювати їхні смаки, очікування і йти за ними. Здається, внутрішній GPRS влучно вказав один із шляхів у напрямку до перших двох пунктів, а саме ‒ більш адресне звернення до студентської аудиторії, заходження на їхню територію. Презентації видань драматургічного відділу НЦТМ імені Леся Курбаса та праці «Декоратори театрів Підкарпатської Русі (1919-1938)» Олега Зайцева також стали зміцнювальними складовими в цьому керунку.

Зрозуміло, що на голому ентузіазмі далеко не заїдеш, але саме він переважно зрушує справи з нульової точки. В  Ужгороді є люди (зокрема, ідейний натхненник і батько «Монологів над Ужем» Михайло Носа та його побратим Олег Зайцев), які розуміють, що саме монологи є дуже ужгородською темою. Але, щоб не загубитись серед фестивального руху  –  бо і в самому Ужі  «Монологи» не єдиний театральний фестиваль –  на певному рівні вони мають ставати діалогами. І тодіу цю перлинку Закарпаття, можливо,  масово приїде театральний турист, який у перервах між виставами куштуватиме авторські тістечка, що ними так славиться ця місцина й що особливо приємно робити в родинній атмосфері затишку і тепла, яку відзначають чи не всі учасники двох років Міжнародного фестивалю моновистав «Монологи над Ужем». Закарпаття воістину є дуже гостинним.

Фото: Анастасія Канарська