Лекція Свободи пам'яті Сашка Кривенка

Ідею цього виступу дав Мирослав Маринович. Він запропоновував мені відповісти на питання, чи можлива свобода в умовах неспроможності розрізнити добро і зло, правду і брехню. Моя відповідь – «так», і спробую її тут аргументувати.

 

Почну з диґресії. Цього року на початку червня я відвідав Кремнієву долину. Звісно, як це часто буває, те, що я побачив, дуже мало відповідало тому, що я перед тим вималював у своїй уяві. Я сподівався побачити щось на кшталт технологічної версії Голлівуду – а побачив дуже зелений і на загал малопримітний район, на околиці якого тривають будівельні роботи. Жодного гламуру, який виказував би, що тут розташовано найбільший технологічний світовий центр. Що найбільше вразило: це алея, яку закривають для машин від весни до осені, бо там селяться і виводять потомство бузьки.

 

Нашим провідником був колишній уродженець Києва, який виїхав спочатку до Ізраїлю, а звідти вже перебрався до Кремнієвої долини. Говорив він дуже інтелігентною українською, що не дивно – бо належить до тієї породи людей, які самі себе напівсерйозно, напівжартома називають «жидобандерівцями». Говорили ми, однак, переважно не про українські справи, а про розвиток IT-технологій і як це впливатиме на долю людства.

 

Ось головне, що я почув. Справжня революція у розвитку технологій сталася 2–3 роки тому. Ця революція полягає у збігу двох подій. З одного боку, завдяки Google Chrome корпорація Google змогла зібрати таку кількість інформації, що її можна дійсно опрацьовувати як Big Data. З іншого боку, завдяки розвитку комп’ютерних технологій появилися комп’ютери, які можуть цю інформацію аналізувати. Це і є той поворотний момент, коли потреба співпала з можливістю – і цей поворотний момент може стати (і, напевно, вже став) точкою відриву.

 

Щоби проілюструвати, про що йдеться, мій співрозмовник навів приклад з царини, якою він сам займається, – створення автоматичного перекладача з однієї мови на іншу. Завдяки телефонним розмовам, які ведуть через смартфони та інші гаджети і програми, зараз зібрана величезна кількість інформації щодо кожної мови – причому це стосується не лише слів чи граматичних конструкцій, а навіть інтонації, з якою ми вимовляємо ті чи інші фрази. Ця зібрана інформація дозволяє перекладати з будь-якої мови на будь-яку іншу. Причому комп'ютери не перекладають окремі слова – вони перекладають цілі фрази. Вони відстежують певні зразки (паттерни) і просто трансформують їх із мови на мову.

 

Перестаємо розуміти, що роблять нові технології. Ми довго чекали цього моменту – і він уже настав. Які можуть бути з цього наслідки, можемо тільки фантазувати – але більшість прогнозів не є добрі. Понад те, вони дуже загрозливі. Є різні спроби описати цю загрозу. Тут скористаюся з образу, який змалював Ювал Гарарі: якщо хочете знати, як ставитиметься штучний інтелект до нас, людей, – подивіться як ми ставимося до домашніх тварин: різниця між комп’ютерним і нашим IQ така сама, а далі вона буде тільки зростати. Іншими словами, віртуальна реальність стане найреальнішою реальністю – і, як виглядає, це вже безповоротно.

 

Тепер повертаюся до головної теми – як це перекладається на ситуацію вибору між добром і злом, правдою і брехнею. Як на мене, сучасну ситуацію найкраще описав Пітер Померанцев у своїй книжці – «Нічого правдивого й усе можливе». Хто не читав книжку, коротко скажу: Померанцев описав свій досвід праці на російському телебаченні з 2001-го по 2010 рік. Він був свідком того, як твориться віртуальна реальність – ба більше, був її творцем, аж поки у 2010 році вирішив спішно покинути Росію, щоб не брати більше участі у творенні fake news. Хочу процитувати один із його головних висновків. Коли ми говоримо про Путіна і путінську Росію, то говоримо про неї як авторитарний режим. Померанцев пропонує інше означення: «Це є… певний тип постмодерної диктатури». Я ставлю наголос на слові «постмодерна». «У країні з дев'ятьма часовими поясами, що простягається від Балтійського моря до Тихого океану і займає шосту частину світового суходолу, телебачення, – пише Померанцев, – це єдина сила, яка здатна об'єднати, керувати й обмежити. А відтак великий таран пропаганди не міг зупинитися ні на хвилю». Відповідно, «словосполучення "усе піар" стало улюбленою фразою всієї Росії». Тому й Померанцев після дев'яти років успішної кар'єри на російському телебаченні вирішив спішно вернутися з Москви до Лондона – бо там «слова означають речі».

 

 

Хочу нагадати, що маємо на увазі, коли говоримо про постмодернізм. Він означає різні речі, але якщо звести його до ядра, то у сухому залишку постмодернізм зводиться до тези, що ми ніколи не можемо по-справжньому пізнати світ, оскільки наше пізнання обмежене нашими почуттями і нашими інтелектуальними здібностями. Між нами і нашим світом є ніби скляна стіна. А раз так, то жодна теорія, жодна оповідь не може претендувати на те, щоби бути правдивою. І навпаки – кожна розповідь чи теорія, яка претендує на те, щоби бути правдивою, насправді є нічим іншим, як спробою утвердити своє домінування над іншими теоріями та наративами. Коротше, це та ситуація, яку Бекон передав словами «знання – сила», тільки в іншому значенні – коли знання є інструментом сили чи насильства. Відповідно, сама концепція «правди» є лише конструктом, за допомогою якого Захід намагається домінувати над рештою світу. І то навіть не весь Захід, а тільки білі чоловіки Заходу.

 

Якщо правда є лише концепцією і конструктом, то вона не існує реально. Звідси назва книжки Померанцева: «Нічого правдивого й усе можливе» – й означення режиму Путіна як «постмодерної диктатури».

 

 

Маємо приклад, як філософія перетворюється на політику – причому не у найкращу, м'яко кажучи, політику. Але це не єдина можлива філософія і не єдино можливий висновок. З того ж самого засновку можна побудувати інший, позитивний висновок. Його зробив Лешек Колаковський у своїй книжці про Гуссерля. Нагадаю: феноменологія Гуссерля – це спроба подолати скляну стіну між нами і світом, світом слів і світом речей. Колаковський пише, що ця спроба безнадійна: нам ніколи не вдасться подолати цю скляну стіну – чи, як каже Колаковський, перейти через скляний міст. Але що має значення, то це власне наші спроби – це те, що робить нас людьми. Поки пробуємо пробити цю стіну, ми зберігаємо свою людську гідність.

 

 

Теза Колаковського співзвучна з головною тезою Альбера Камю – з його «Міфом про Сізіфа». Ми так довго зберігаємо свою гідність, поки протистоїмо абсурду, з якого складається наше життя. У романі «Чума» він викладає це в інший спосіб: ми всі зачумлені, бацила чуми завжди з нами, й нам усе одно чуму не перемогти. Але треба бути божевільним, сліпим або мерзотником, щоби примиритися з чумою. Саме наша безперспективна боротьба з чумою дає нам нашу людську гідність. Звідси – його позитивний висновок: «...є більше підстав захоплюватися людьми, ніж ставитися до них з презирством».

 

Вам може видатися дивним, що я, історик, покликаюся на приклади з IT-технологій, філософії і літератури. Визнаю, що в кожній із цих царин я є дилетантом. Але є цілі напрями в історичній науці, які будуються на цій філософії. Тут я слідую своєму улюбленому історикові Тоні Джадту. Своєю чергою, його двома улюбленими мислителями – інтелектуальними гуру – були ті ж Альбер Камю та Лєшек Колаковський. Послідовниками Джадта і його інтелектуальної традиції є Тімоті Снайдер і Марсі Шор. Марсі Шор написала книжку про Євромайдан. Першою назвою цієї праці була «Феноменологія Майдану». Видавництво цей варіант відкинуло, бо вважало, що книжку з такою назвою ніхто не буде купувати і не буде читати. Тому книжка вийшла під назвою «Українська ніч».

 

 

Марсі дивиться на Євромайдан із перспектив феноменології. Вона звертає увагу на одну подію, яка була феноменологічним проривом. Мабуть, ви пам'ятаєте цей драматичний момент, коли 20 лютого 2014-го, у перший день розстрілів, 21-річну Олесю Жуковську, медика-волонтера на Євромайдані, снайпер поранив у шию. Стікаючи кров'ю, вона встигла написати у Твіттері: «Я вмираю». Це, на думку Марсі Шор, є найдальшим проривом, до якого ми як людство могли пройти по своєму скляному мосту. У тому сенсі постмодернізм скінчився на Євромайдані. Подібного висновку дійшов Пітер Померанцев – і це той висновок, який зробив з нього українця. Тверда реальність Євромайдану перемогла російську версію постмодернізму. Виявилося, що правда таки є – і заради неї варто битися, а навіть помирати.

 

 

Повернусь до свого фаху. Висновок, що постмодернізм уже passé, зробили ще у 1994 році троє істориків, чутливих до питань методології і філософії історії. Їхня книжка має вимовний титул «Telling the Truth about the History» – «Оповіді про правду в історії». Вони твердять, що правда таки є і що її варто шукати. І вона не є конструктом білих чоловіків. Усі ці троє істориків – жінки. Joyce Appleby була фахівцем з історіографії, Margaret C. Jacob – з історії науки, Lynn Hunt – з історії культури. Їхня головна теза: у рамках своєї професії історії ми, історики, можемо шукати робочу правду – й історія як наука є нічим іншим, аніж змагання між правдошукачами, завдяки чому «градус правдивості» може зростати.

 

 

Висновок, що постмодернізм скінчився, як бачимо, не є новим. Євромайдан просто цю тезу підтвердив. Проблема, однак, у тому, що ніщо насправді не закінчується. Старі звички помирають поволі – якщо помирають взагалі. Хтось колись пожартував, що треба заборонити книжки, які мають у заголовку слово «кінець»: «Кінець історії», «Кінець національної держави», «Кінець соціальної держави», «Кінець марксизму», «Кінець постмодернізму». Зараз ми бачимо, як повертається історія. Подібно кінець постмодернізму в Україні тривав недовго – з моменту, як російські війська вторглися у Крим та почалася «російська весна», ми стали свідками повернення постмодернізму.

 

Ба більше: перемога Зеленського та партії «Слуга народу» є найкращим свідченням, як в Україні віртуальна реальність може перемагати – і перемагає – реальну реальність. Чи означає це, однак, що ця перемога повна й остаточна? Відповідь очевидна: ні, поки ми їй чинитимемо спротив. Відповідно, це переводить все у практичну площину: як протистояти віртуальній реальності?

 

Те, що слідує далі, – це мій короткий особистий список порад.

 

Перша порада: почнімо серйозно трактувати гігієну мозку. Як ми щоранку чистимо зуби, вмиваємо лице та інші відповідальні місця, так само маємо щодня слідувати за чистотою думки. Не засмічуймо свого мозку. А коли засмітили, не забуваймо його чистити.

 

Найкращий спосіб: вийдіть з фейсбуку. Кількість інформації, яка переходить через фейсбук, і частота, з якою ми її там переглядаємо, фраґментує нашу свідомість. Через це втрачаємо можливість бачити більшу картину і розуміти сенс того, що з нами відбувається.

 

Іншою проблемою є ефект бульбашки, який творить фейсбук. Щоразу, коли ми переглядаємо фейсбук, він насправді переглядає нас. Він підглядає, що нам подобається, і, відповідно, думає, яку інформацію нам підсунути.

 

Сам я вже роками не користаю з фейсбуку. І щасливий з цього.

 

А ще краще: перейдіть на кнопковий телефон. Це найбільш радикальний спосіб. Знаю, що не всі до нього готові – бо все-таки смартфон дає можливість носити свій офіс у кишені. Я, однак, недавно зробив одне відкриття: якщо з айфону вийняти сім-картку, він перетворюється у кишеньковий комп'ютер – і тоді з ним безпечніше працювати. А дзвонити можна кнопковим телефоном.

 

Друга порада: не вірте історіям, які звучать надто добре. Останніми роки я збираю цитати, які насправді не є цитатами. Скажімо, Адорно ніколи не казав, що після Освєнціму не можна писати вірші. Це фраза, яку йому приписують.

 

 

Так само видумана інша цитата – коли Ганді спитали, як він ставиться до Західної цивілізації, він нібито сказав: «Це була би дуже гарна ідея!»

 

 

Насправді він ніколи цього не казав.

 

 

А ось приклади ближчі до мої ділянки – модерної історії України.

 

Іванові Франку приписують фразу «Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида». Я писав, і не раз, що ця фраза видумана, у Франка її немає. Вона появилася вперше на початку 2000-х, у переддень Помаранчевої революції, майже 85 років після смерті Франка. Ця цитата фігурує на російському сайті «Отзывы известных людей о евреях», і взагалі вона перетворила Франка на одного з найвідоміших європейських антисемітів. Але ці всі докази не допомагають. Шість років тому, 2013 року, коли у Відні відбувалася конференція про ставлення Франка до євреїв, в інтернеті ця цитата згадувалася 5 тисяч разів. Тепер вона згадується 7270 разів – від поступу нікуди не дінешся!

 

А ось ще дві цитати, які приписують Степанові Бандері. Перша – «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав» – є парафразою вислову Віктора Гюґо, а цитата «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб» є переспівом з Бенджаміна Франкліна.

 

 

Справжньою фабрикою цитат є теперішня Росія.

 

Ось зразу три російські цитати з Бісмарка: 1) «Могущество России может быть подорвано только отделением от нее Украины...»; 2) «Необходимо не только оторвать, но и противопоставить Украину России, стравить две части одного народа и наблюдать, как брат будет убивать брата»; 3) «Нет ничего более гнусного и омерзительного, чем так называемые "украинцы"! Это отребье, взращенное поляками из самых гнусных отбросов русского народа (убийц, карьеристов, пресмыкающейся перед властью интеллигенции), готово за власть и доходное место убить собственных отца и мать!» Нічого такого Бісмарк ані не говорив, ані не писав. Але коли дійшло до інтернетної дискусії і фейк був доказаний, один із російських користувачів-патріотів написав: «Ну и что? Конечно, это не Бисмарк. Но от этого правда не перестает быть правдой».

 

 

А ось мій улюблений приклад: «Головна проблема цитат в інтернеті у тому, що люди зразу вірять у їхню правдивість», підпис – «В.І. Ленін». Але насправді ця цитата є парафразою з Джорджа Вашинґтона, і її повна версія звучить так: «Не вірте всьому, що можете прочитати в інтернеті, лише тому, що там є портрет та підпис».

 

 

Чому ми віримо цим цитатам? Бо вони звучать красиво і просто. А у реальності правда, як писав класик, рідко буває простою – і ніколи чистою.

 

 

Якщо хочете знати, що є правда, згадайте собі: ви хотіли б, щоби ніхто про вас не знав. Оце і є правда. І будьте свідомі, що рано чи пізно про це можуть знати всі. Бо нема 100% способу її приховати.

 

Третя порада: не вірте тій правді, яка звучить на всі 100%. Чеслав Мілош для свого «Поневоленого розуму» вибрав цитатою слова старого єврея з Прикарпаття: «Якщо двоє сперечаються, й один має 55 відсотків рації, – то дуже добре. А як хто має 60 відсотків? Це чудово, це велике щастя, і хай він Господові дякує! А що казати про 75 відсотків рації? Мудрі люди кажуть, що це дуже підозріле. Ну, а що про 100 відсотків? Той, хто каже, що має 100 відсотків рації, – паскудний ґвалтівник, страшний злодюга, найбільший лайдак».

 

В українській мові існує розрізнення між правдою й істиною. Того розрізнення немає в англійській, італійській, ідиші, німецькій, польській, французькій – в усіх тих мовах, які я знаю чи можу вдавати, що знаю. Тому наступну фразу можу сказати лише українською або російською: ми пізнаємо правду, а не істину. Істина – це те, що не належить до цього світу. Ми пізнаємо («пізнає́мо» з наголосом на третій склад) її лише після нашої смерті. Або ж ніколи її не пізна́ємо.

 

Ототожнення істини й правди є гріхом, в який впала європейська інтелектуальна традиція у XIX ст. І цей гріх називався позитивізмом: віри, яка заперечувала вартість богослов'я як науки, бо наука має займатися лише тим, що можна емпірично зверифікувати – тобто базуватися на позитивному знанні. Відповідно, Грушевський міг написати у передмові до своєї «Історії України-Русі» цитату з Євангелія від Іоанна «Пізнайте істину, і істина визволить вас» (Іо. 8,32). Він щиро намагався пізнати істину – але ця істина на визволила ані його, ані Україну, коли він став на чолі української революції. Бо те, що він насправді пізнавав, була не істина, а правда – і то правда часткова.

 

 

Грушевському можна вибачити хоча би тому, що він був позитивістом і писав свою історію з позицій позитивізму. Не можна, однак, вибачити нашим сучасникам, які поводяться так, ніби вони пізнали істину. І поводяться як вожді-переможці, які зверхньо оглядають поле битви, густо встелене трупами переможених ними ворогів – своїх опонентів.

 

Від певного часу я взяв собі за звичку говорити про людей лише добре – або коли нема що про них доброго сказати, тоді виразно мовчати. Коли ж мушу їх критикувати публічно, то заміняю їхні прізвища ініціалами. Отже: чому мене тривожить один український історик (назвемо його історик X), й один український історик — назвім його Y, й один український журналіст Z? Бо всі вони говорять і поводять себе так, ніби пізнали всю правду. Цим вони нагадують мені про іронічну фразу з часів горбачовської перебудови «как легко и приятно быть философом!»

 

Справжня філософія, як й добра історія, зароджується з муки і живе у постійному сумніві. Зрештою, це не є ознакою філософії чи історії – це є ознакою кожної сфери інтелектуальної діяльності. Нагадаю, що історія математики Моріса Кляйна називається «Втрата визначеності». У цій книжці він визнає, що математика більше не посідає тих властивостей, які у минулому наділяли її повагою і захопленням. Тобто вона більше не є сукупністю «істин в собі» й істин про закони природи.

 

 

Я не заперечую можливості пізнання істини взагалі. Така можливість появляється у рідкісні моменти одкровення. Ми маємо детально описані приклади. Що повторюється у цих описах: одкровення приходить у моменти крайнього болю чи загрози. Сімона Вайль зазнала одкровення, коли декілька днів підряд страждала від сильного болю голови і, зайшовши одну з церков, почала з пам'яті читати вірші англійського поета-містика. Мирослав Маринович у своїх спогадах описує, як він зазнав одкровення після ув'язнення й допитів. Щось подібне писав і генерал Петро Григоренко. Кажуть, що подібний досвід мали люди, які пережили клінічну смерть.

 

 

Зрештою, чим був Євромайдан, як не моментом такого пережиття? Саме тому Євромайданом мають займатися не лише історики, а й богослови. Це є ті короткі моменти одкровення, коли ми виходимо за межі нашого світу і робимо прорив по скляному мосту.

 

Але це, повторюю, дуже рідкісні моменти і приклади. Вони не є масовими. Суто по-людськи, я би нікому не бажав такої позамежової міри болю і страждань, яку відкриває нам шлях до одкровення. Наша цивілізація намагається звести біль і страждання до мінімуму. Це не означає, звичайно, що ми від цього перестанемо страждати та відчувати біль – просто шлях до істини нам заблокований, поки приймаємо умови нашого цивілізованого життя. Це, сказати б, є ціною цивілізації.

 

На щастя для нас, ця цивілізація перебуває у перманентній кризі. Тому ми не можемо пізнати істину. Але від цього не зникатиме наше прагнення (краще сказати – наша спрага) до істини.

 

Що залишається? Залишаються муки неспокою. Глибоке невдоволення самим собою і світом навколо себе. Постійні пошуки виходу.

 

Залишається вибір: або прийняти умови нашого життя – або навпаки стати їй чолом. Чи, як писав Франко, «проти рожна перти, проти хвилі йти». А раз є такий вибір, то залишається свобода вибору – відповідно, є сама свобода.

 

Це те, де ми зберігатимемо перевагу над найдосконалішими автоматами. Коротко кажучи, це те, що робить нас людьми.

 

І нема на то ради.

 

  

 

26 вересня 2019 року. Львів.

27.09.2019