Міт Василя Стуса

Кілька слів перед показом кінокартини «Заборонений»

Дмитро Стус у книжці про батька «Василь Стус: Життя як творчість» написав, що коли б працівники ЦК КПУ та КДБ УРСР, які прийняли у 1972 р. рішення засудити поета, знали, що самі творять «національний міт незламності українського духу», вони ніколи б не довели справи Стуса до суду. Справді, у випадку з життям Василя Стуса маємо справу з мітом, який впливає на сприйняття і його постаті, і його творчості загалом. Міт тут треба розуміти не як щось таке, що належить до вигаданих історій і давноминулих часів, а як щось таке, що пропонує поведінкові моделі, які варто наслідувати в такий чи такий спосіб.

Міт Стуса промовляє про «незламність українського духу», а точніше, – про талановитого українського поета, який приніс себе в жертву радянській Системі і через власну смерть підніс ідеали людської гідності, національної честі та свободи на найвищий рівень.

Стусові належить рядок: «Упасти зерням в рідній борозні…». І якщо продовжити цю образну аналогію, то можна сказати, що Стус ‒ це «зерно, яке проросло». Не було би Стуса, і ширше ‒ того українського дисидентського руху, однією із найяскравіших постатей якого він і був, не було б проголошення незалежності України в 1991 р. та Революції гідності у 2013‒2014 рр. Трагізм його долі посилюється завдяки тому чималому поетичному таланту письменника, який він також був змушений принести в жертву. Сам Стус це чудово розумів. Під час першого арешту він пише до Юрія Смолича листа, у якому є рядки: «Мені не шкода себе. Мені шкода свого таланту». Тоді Стус ще просить у відомого письменника якось допомогти йому, чимось зарадити в тій ситуації, у яку він потрапив. Згодом Стус доходить до такого чіткого переконання: «Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!». Міф Стуса пропонує той екзистенційний вибір, у якому людина, відкидаючи «людське, занадто людське», підіймається на вершини свого морально-етичного існування.

Стусова смерть – а вона була остання в таборі в селі Кучино Пермської області ‒ у ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. виглядає, якщо забути про зграбність висловлювання, не зовсім «на часі». Адже вже прийшов до влади Михаїл Горбачов, уже відбувся квітневий пленум ЦК КПРС, на якому генсек проголосив впровадження реформ у країні. У спогадах можна знайти, що смерть Стуса не була добре сприйнята «на верхах». Через десять днів після смерті поета-дисидента застрелився (або йому допомогли це зробити) начальник табору Журавков. Надходять нові часи, але каральна система ще працює за старими методами.

Перепоховання Стуса разом із Олексою Тихим та Юрієм Литвином 19 листопада 1989 р. у Києві зібрало десятки тисяч людей. Дехто каже, що на вулиці міста вийшло близько ста тисяч осіб. Однак не всім подобається міт Стуса ‒ через кілька місяців після перепоховання могилу Стуса на Байковому кладовищі підпалили якісь невідомі особи. У 1991 р. із приходом незалежності Стус стає лауреатом літературної премії ім. Т. Шевченка, а у 2005 р. ‒ Героєм України (в обох випадках ‒ посмертно). З іншого боку, у 2015 р. владою т. зв. ДНР була знищена меморіальна дошка-барельєф на першому корпусі Донецького університету, у якому поет навчався у 1954‒1959 рр. А Віктор Медведчук ‒ який був державним адвокатом Стуса на другому судовому процесі у 1980 р. і від якого обвинувачений відмовлявся, кажучи, що йому не потрібно ще одного прокурора, ‒ сказав, що на присвячений поетові-дисидентові фільм «Заборонений» він не піде. Бо цей фільм йому «не цікавий, як і сам Стус».

А ось як міт Стуса впливає на свідомість у наші дні. Журналістка Яна Соколова в інтерв’ю із Дмитром Ярошенком, виконавцем головної ролі у «Забороненому», сказала, що один із героїв Небесної сотні ‒ такий чорнявий, гарний – схожий на Стуса. Отже: якщо хтось чорнявий і гарний поклав життя за гідність та волю України, то він схожий на Стуса ‒ у такій аналогії яскраво проступає вплив міту на спосіб мислення відомої журналістки.

Варто згадати кілька епізодів з життя Стуса, які або лягли в основу витворення згаданого міту, або відповідним чином промовляють у його контексті. У грудні 1962 р. Стус пише листа до Андрія Малишка. Основна ідея листа: Україні загрожує тотальна асиміляція; не можна на це спокійно дивитися, треба цьому протидіяти! Двадцятичотирирічний Стус питає відомого поета, що йому робити за таких умов? Написання цього листа мало свою передісторію. Стус тоді вчителював у місті Горлівці. За день до написання листа він із приятелем, теж учителем, пішли в їдальню. У той день на шахті видавали зарплатню, і один шахтар на підпитку почав прискіпуватися до Стусового приятеля, чому той говорить українською, а не російською. Стус заступається за свого друга… Поміж іншим, під час учителювання у Горлівці Стус пережив велике кохання. Вона була лаборанткою на азотно-туковому заводі; говорила російською і не дуже сприймала української Стуса. Їхні дороги розійшлися. Доля готувала для Стуса іншу дружину й інший життєвий шлях.

У 1963 р. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка у Києві. Він знайомиться з Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним (останній став його найбільшим другом). У серпні 1965 р. заарештовують Світличного; зокрема за те, що він передав за кордон збірку віршів Василя Симоненка «Берег чекань». 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» відбувається презентація фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». На ній Іван Дзюба зі сцени оголошує про арешти, які відбулися в країні. Тоді В’ячеслав Чорновіл кидає заклик: «Хто проти арештів, – встаньте!». Підводиться невелика частина публіки. І тут схоплюється Стус й кричить присутнім, що їхня байдужість призведе до того, що вже було, – до 1937 року.

Михайлина Коцюбинська, яка теж була в залі кінотеатру і теж підвелася, згодом казала, що цей момент і став Стусовим Рубіконом. Через 16 днів В.Стуса було відраховано з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу». У грудні 1965 р. Стус одружується з Валентиною Попелюх. Михайлина Коцюбинська так описала свої враження від Валентини: «Глянувши на неї я зрозуміла, що ця людина не тільки для танців, але й така, що принесе йому (Стусові. – Т.П.) в лікарню їсти». Дружина стала Стусові справжнім другом у житті. Їй першій він читав свої вірші і її думку вельми цінував. Уже після того, як Стус опинився за ґратами, кагебісти настирливо пропонували Валентині розлучитися з чоловіком: «Ви подумайте… У вас дитина...». Вони навіть намагалися вплинути на неї через її батька. Але їхні заходи виявилися безуспішними. Валентина давала Стусові велику моральну підтримку аж до самої його смерті. Вона є адресатом не лише чималої кількості чудово написаних листів Стуса, а й уявним співбесідником у великій кількості віршів поета.

У січні 1972 р. відбувається перший арешт Стуса. Вирок суду: 5 років таборів і 3 роки заслання. На судовому процесі його зраджує один із близьких друзів. У дружини через переживання серйозно погіршується стан здоров’я, лікарі навіть підозрюють появу сухот. Відтак її кладуть на обстеження в туберкульозний диспансер. На щастя, діагнозу не підтвердили. У семирічного сина проблеми із серцем. Лікарі з клініки Амосова навіть радили зробити хлопцеві операцію. Але на цю операцію в сім’ї Стусів не було грошей. Сам Стус ще до ув’язнення мав виразку шлунка. У 1975 р. під час перебування в таборі в нього сталося прободіння виразки. У ленінградській лікарні для в’язнів ім. Гааза йому видалили 2/3 шлунка. Під час операції Стус був у стані клінічної смерті. Згодом він жартував, що має тепер зеківський шлунок – якраз для тюремної порції баланди.

Із табору та заслання він пише листи до сина, у котрих прагне сформувати його як цільну духовну особистість. Радить йому вивчати англійських слів у 5 разів більше, ніж дають у школі. Наполягає на необхідності тренувань спортом і додає, що якщо немає гумових бинтів у Києві, то він пришле їх із заслання. Викладає синові навіть теорію відносності Альберта Ейнштейна. Ув одному з листів до сина Василь Стус пише: «Мені подобаються люди, які, як то кажуть, пруть бугром». Сам він цінував внутрішню силу, яка може проявлятися в людині. Стус-батько мав цю силу і прагнув, аби і його син теж був духовно сильною людиною. Поет дає синові пораду: «І рости чесним українцем, а не яловим хахлом». Стосунки між Василем Стусом та його сином Дмитром мали проблемні періоди. Дмитро ріс складним підлітком, до того ж він відчував образу на батька, що той залишив їх із мамою самих. Але коли кагебісти почали осудливо висловлюватися про батька ‒ це викликало зворотну реакцію в Дмитра, і дистанція між обома почала зменшуватися.

 Батько самого Василя Стуса не сприймав дисидентської поведінки сина. У 1978 р. Семен Стус, помираючи, звернувся до Василя – того на короткий час відпустили з мордовського заслання попрощатися з батьком – «Сину, яка мені тяжка ця ганьба…». Інакше вважала мати Їлина Стус, яка підтримувала сина на його життєвій дорозі. До батьків Стус пише такі промовисті рядки: «Свобода! По всіх утратах вона схожа на вигорілу палю. І то все є життя, якого я не знав би, коли б доля не захотіла».

У листах поет постійно повторює, що виконує те, що суджене йому долею; і що краще йти їй на зустріч, аніж дочекатися того, що вона тягнутиме його зробити те, що він має. Тому він пише дружині: «Віддаймося, Валю, долі. То найправдивіше й найкраще для нас. Як Бог дасть, так і буде. Гаразд?». І ще додає: «Бережи себе, бережи сина, бережи пам’ять про мене…». Для Стуса здоров’я дружини та сина і пам’ять про нього самого є явищами одного синонімічного ряду. Жити в добрій пам’яті про себе, поставати в цій пам’яті людиною чесною та сповненою гідності ‒ це для Стуса дуже важливо. Так само, як і здоров’я найрідніших йому людей. Для Стуса важливо поводитися так, аби, як він сам казав, «було не соромно подивитись в очі жодній людині».

У серпні 1979 р. Василь Стус повертається до Києва. Кілька місяців працює формувальником у ливарному цеху на заводі ім. Паризької Комуни. Він фізично не витримує тягати по цеху важкі залізні заготовки; зокрема через серйозні проблеми із варикозом. Після зміни поет був змушений вдома 3 години лежати на ліжку, бо просто не міг ні ходити, ні сидіти. Потім – до самого арешту – Стус працює на фабриці взуття «Спорт», де змащує клеєм підошви і боки взуттєвих заготовок.

На початку жовтня Стус вступає до Української Гельсінської Групи. Сама група була утворена в листопаді 1976 р. Її члени своїм завданням ставили стежити за тим, як в УРСР дотримуються прав людини. На час повернення Стуса із заслання всіх учасників групи було кинуто за ґрати. Група фактично перестала існувати. Всі розуміли, що вступити до неї ‒ це гарантовано отримати політичну чи кримінальну статтю. Коли Стус оголосив про своє рішення стати членом групи, то його почали відмовляти. Адже він і так нещодавно повернувся з табору і заслання, у нього проблеми зі здоров’ям і т.д. Одному з тих, хто його відмовляв, Стус сказав: «Розумієш, наша нація така, що честі й гідності не має, і має бути хтось, хто мусить мати прапор чи бути якимсь маленьким, але символом, що мають бути люди, які можуть показати, що честь в нашої нації є. Якби був хтось інший, я б писав вірші. А ти підеш?!». І оце «а ти підеш?!» Стус сказав спокійно, без зверхності.

У травні 1980 р. Стуса арештовують удруге. За рішенням суду він отримує 10 років таборів і 5 заслання. Від листопада 1980 р. Стус відбуває покарання у таборі особливого режиму поселення Кучино Пермської області. Його стан здоров’я далеко не найкращий. У нього розхитана нервова система, високий тиск, проблеми з нирками, шлунком, варикозне розширення вен, погіршення зору. Єдина радість на той час – курити люльку. У листі пише: «Я курю люльку, дуже радо курю». У листі до дружини в листопаді 1984 р. він пише промовисті слова: «Одне слово – поки що живий». У ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. Стус помирає в карцері (камера № 3). За однією з версій, наглядач навмисно висмикнув шворінь, котрий тримав нари піднятими до стіни. Нари падають і вбивають уже й так ослабленого арештанта. За іншою версією, Стус помер від переохолодження. На початку вересня температура в Пермі вже сягала мінусової позначки, а опалення ще не ввімкнули, і в’язні карцеру були «на літній» формі одягу. Під час ексгумації тіла Стуса у 1989 р. присутні побачили в грудях велику вм’ятину, яка свідчить на користь версії вбивства. І ще один характерний момент: тюремна адміністрація швидко поховала Стуса, аби жінка та син не змогли побачити його тіла.

Дехто протиставляє творчість Стуса його життєвій дорозі. Кажуть, що міт Стуса відвертає увагу від його поетичних здобутків. Однак насправді життя та творчість Стуса органічно поєднані. Вони йдуть з одного джерела – його вільної та чутливої душі. Табірний простір для Стуса є простором, де все гранично згущується і де виразно проступає екзистенційна проблематика буття. І тому в цьому просторі ‒ незважаючи на всі перешкоди ‒ йому пишеться. В одному з листів до батьків та дружини Стус пише:

«Стояти над безоднею, чуючи легке запаморочення голови – то куди цікавіша для мене творча ситуація, аніж нудитися в звалашеному київському творчому шарварку».

Його поезія тісно пов’язана з духовним постанням автора, вона фіксує різноманітні стани його душі. Але ця поезія не є трибунною. Вона ‒ особливо це виявляється у його збірці «Палімпсести» ‒ є герметичною, «замкненою»; такою, яка потребує вдумливого і схильного до осмислень читача. Незвичність та складність образності Стуса зумовлена зображенням того незвичного світу, про який каже поет. Це світ універсального; у ньому йдеться про те, що йде після фізики, про метафізичні речі. У листі до дружини Стус так означив обшири свого поетичного письма:

«Головний мотив бачу – людська душа перед вічністю високого неба, фізичні й духовні борсання в неокрайому морі щоденності, тортури висамітнілого очужілого Духа».

У «Палімпсестах» поет витворює свою рафіновану образність з смисловою багатоплановістю символу.

Семен Глузман, який також сидів у кучинському таборі, згадував про Василя Стуса як про того, хто завжди реагував на зло. У книжках, продовжив Глузман, це гарна властивість, але в реальному житті ‒ це важка властивість. Але ця важкість, варто додати, є свідченням непростого, інколи болісного самотворення, яке може й повинна здійснювати людина. Стус дав загострене відчуття того, у якій країні живе він та його сучасники. Фільм «Заборонений» не тільки про ті часи, але й про часи наші. І річ не лише в тому, що один із тих, хто допомагав – своїм дотримуванням чинного законодавства – кинути за ґрати Стуса, зараз знову з’явився на видноколі української політики. Проблема необхідності розрізнювати добро і зло та бути на боці добра з’являється перед нами кожного разу, коли відбувається індивідуальне зречення особистої відповідальності, та посилюється, коли таке зречення стається в колективних масштабах. І тоді міт Стуса стає ще більш актуальним.

Табір у Кучино вже через кілька років після смерті Стуса прийшов у занепад: висять на одній петлі табірні ворота, на стовпах огорожі провис колючий дріт, подвір’я поросло бур’яном, вікно камери, у якій помер Стус, хилитає туди-сюди вітер. Але час не має влади над пам’яттю про Стуса; над тим, що Стус здійснив, і тим, чого він прагнув. Це, зокрема, демонструє фільм «Заборонений»…