Останній самурай

[Веннер Домінік. Бунтівне серце ⁄ пер. з французької А. Новак; під ред. С. Заїковського. ― Київ : Видавець Анна Клокун, 2019. ― 160 с.

Веннер Домінік. Самурай Заходу ⁄ пер . з французької М. Петляк, О. Монятовської, М.-Д. Чайкіної та А. Новак; під ред. С. Заїковського. ―

Київ : Видавець Анна Клокун, 2019. ―248 с.]

Українська полиця перекладної літератури поповнилася ще одним іменем, яке дуже по-різному сприймається у контексті нашої доби ― від захоплення до крайнього неприйняття. Сама постать автора є настільки неординарною, його життєвий шлях та праві погляди, що власне й сформували його біографію, часто стають каменем спотикання, через який перечіпляються навіть ті, хто бачить у його письмі дух неспокою сучасного інтелектуала, прозірливий розум та вміння відчувати ґенезу культурних та суспільних явищ, яка часто захована під пилом далекої історії.

Домініка Веннера часто називають останнім самураєм Заходу. Він з числа тих інтелектуалів, які розуміють свою відповідальність за сказане, які не стрибають з ідеї в ідею, змінюючи власну думку в такт зі змінами настроїв у суспільстві. Власне ця стоїчна стійкість і призвела до того самогубства, що відбулося на катедрі Собору Паризької Богоматері 21 травня 2013 році. Це був самотній протест проти зникнення Європи, яка розчинилась у секуляризованому світі.

«Я приймаю смерть для того, щоб пробудити задубілу свідомість. Я повстаю проти фатальності. Я повстаю проти отрути, яка нищить душу, проти егоїстичних бажань, що розривають наш звʼязок із корінням та традиційними формами буття, зокрема з родиною ― фундаментом нашої багатотисячолітньої цивілізації» ― так написав він у своїй передсмертній записці.

Слід коротко сказати про життєвий шлях автора, що став сильною основою його етико-естетичних вподобань та наукових інтересів. Домінік Веннер ― доброволець, командир штурмової бригади під час Алжирської війни, згодом він став членом «Таємної збройної організації», яка виступала за «зміну правлячого ладу Франції», теоретик ультраправого руху, був засуджений на три роки та відбував тюремне увʼязнення. Згодом покинув політику і перейнявся історичними дослідженнями. Цей період відходу від активного опору він згадує ув есеї «Прощавай, зброє»:

«Але потім часи змінилися, й ми не могли нічого з цим зробити. Самурайський менталітет, який жив у нас, поступився місцем вторгненню реальної політики, зі своїми правилами гри, власними малими й великими амбіціями. Це вже було не для мене. Я пішов, і більше ніколи не повертався».

Веннер активно працює як історик, зокрема досліджує історію лівих рухів та зброї. Його праці високо оцінила Французька академія. Також він пише в жанрі публіцистики та філософських есеїв, де осмислює базові для розуміння історії Європи художні твори (мова йде про античну спадщину), які за висловом історика А. Дж. Тойнбі становлять її фундамент.

Письмо Веннера має дуже різні тематичні напрямні, але вони всі заряджені одним імпульсом ― пошуком втрачених смислів, які все стрімкіше зникають у капіталістичному укладі життя, коли все стає товаром, коли в уявленні громадянина церква надає послуги так само, як їх надає супермаркет. Веннер виступав проти «розчаклованості» світу, проти секуляризації міту в головах сучасних людей. Він виконав самогубство незабаром після прийняття закону про одностатеві шлюби. Якщо вдатись до відворотної інтерпретації, то його увага до Іліади та Одіссеї стає вкрай зрозумілою. У цих творах він бачить основи страхів, сподівань, радостей та всього, що робить людину людиною:

«Ми народилися з цих поем, і, як-не-як, перша з них є поемою про війну, що трохи бентежить… Однак Іліада ― це також поема і про кохання».

Звертаючи увагу на безпосередній опис життя та уявлень героїв, природи, богів, Веннер прискіпливо дивиться на домінантні сюжетні механізми у цих творах. Він висновує цікаву фабульну сполуку в двох випадках. Як в сюжеті Іліади любов до жінки (Єлени) стає підставовою базою війни, а відповідно і рушієм оповіді, так і в Одіссеї любов героя до Пенелопи створює могутній імпульс його повернення додому через важкі перепони. Гомер, думає Веннер, свідомо вклав цю формулу любові в основу сюжетних ходів. Він в такий спосіб сигналізує поколінням і поколінням вперед, що почуття між чоловіком та жінкою, родина, рідна земля ― це те, що наснажує людину, веде її через важкі випробовування, змушує повертатися до джерел:

«Треба бути сліпим, аби не побачити суть цієї мобілізації: боротьба мас проти руйнування сімʼї [мова йде про закон Крістіани Табіри, який зокрема надає права гомосексуальним парам заводити дітей ― Б.П.]. У кожної дитини є право знати, звідки вона зʼявилася, хто її тато й мама. Немає необхідності нагадувати, що тридцять три століття тому Троянська війна почалася саме з намагань змусити поважати шлюб царя Менелая та його дружини Єлени, викраденої принцом троянським. Всі царі ахейського союзу присягнулися захищати союз Менелая та Єлени. Вони обʼєдналися, щоб повернути Єлену в її дім, до дочки Герміони. Їхня війна завершилася руйнуванням Трої. Вона лягла в основу сюжету Іліади, основоположної поеми нашої культури».

Сучасний світ позбавляє людину цього відчуття, забирає в неї ті концентричні кола, які надихали її предків. Якщо говорити коротким висловом Мартіна Гайдеґера, то сучасник позбавлений межі, цей світ існує без міри та обмежень, «обмеження ― це те, завдяки чому будь-яка річ є цілісною та виявляє свою повноту». Якщо продовжувати цю думку, то культура, відповідно, також є системою заборон, які корелюють поведінку людини, це ― правила та обмеження, за які зась виходити. І в цьому внутрішньому атомному русі вона і постає як така, яка утримує себе в межах та відповідностях, яка не дає ковтнути себе хаосу.

Можна і треба говорити про виразну тенденційність інтерпретаційних ходів Веннера, але він робить це так, що у читача постає питання за питанням, цей каскад зумовлений цікавим поворотом думок автора. Те ж стосується і його роздумувань, заходів углиб японської чи грецької культур та історії самураїв чи Спарти. Там, де, наприклад, Арнольд Тойнбі бачить «схему надлюдського ставлення до болю, а насправді, нелюдське відношення до людини, репрезентоване демонстрацією бездумного терпіння, все це характеризує спартанський етос та спартанську долю» («Дослідження історії»), там Веннер вбачає велику мілітарну культуру, що базується на обмеженні, послуху та терпінні.

Коли я читав ці дві книжки Веннера, мене нараз пройняло відчуття чужості нашого світу такому письму. Наче воно вийшло на світ з якихось старих покинутих підвалів бібліотеки, наче воно ніколи не впишеться у сучасний цифровий світ, в якому важко розповісти, як Антей може припадати до Матері-Землі та подвоювати свою силу, пристрасть та волю до перемоги, якщо, звісно, ви не говорите про певний тип компʼютерних ігор. Подібні твори як шерхіт давніх думок, що ніколи на повен голос не протнуть наш простір, не полонитимуть уяву багатьох спраглих до справжньої давньої культурної традиції, де сплетені запахи крові, поту, ритмічної трудової пісні та зойки закоханих. Це та густина, яка повнить собою життя.

Домінік Веннер цікавий також з погляду психології добровольця, коли розкриває складні передумови бажання відчути на собі війну:

«Алжир дав нам, не більше не менше, як змогу подивитися смерті прямо у вічі, на фоні прекрасних пейзажів у веселій компанії. Ми були вільними так, як уже не будемо вільними ніколи. Так, вільні! Ми жили у світі, де не існувало грошей, і тим більше жінок. Світ для душі!».

Автор згадує в «Бунтівному серці» цікавий епізод, в якому розкриває його розуміння щільності часу, те, що ми схильні іноді називати екзистенцією. І цей спогад з його дитинства, пропущений крізь його вже дорослий досвід набирає тієї розумної ваготи гострих думок, коли вони вагітніють емпіричним знанням зокрема. Він згадує про ніжного та турботливого садівника в селі, поблизу Парижа,  про чоловіка, який «перед своєю дружиною ніколи не відкривав рота, ніби вона відрізала йому язика та, можливо, навіть дещо інше. Він навіть не мав права потоваришувати з кимось, щоб ходити з друзями у бістро. Я був ˂…˃ єдиним, хто коли-небудь слухав його пісні. Він розповідав мені про далекі часи, коли він ще був людиною. Це тривало чотири довгих та дивовижних роки, з 1914-го по 1918-й. ˂…˃. Озброївшись своїм Лебелем [гвинтівка ― Б.П.], він стріляв у ворогів з апетитом і точністю, без ненависті чи сумніву. ˂…˃. Завдяки ньому я відкрив цю неймовірну правду: життя людини ― це не жалюгідні роки, що повзуть від колиски до могили, але час, що мерехтить, наче блискавка. Єдині роки, які заслуговують називатися життям».

Зараз, думаючи про добровольців УНСО, які в часи відносного спокою в Україні їхали воювати до сусідніх країн, стаючи на захист їхньої суверенності, стає більш зрозумілим їхнє бажання. Ця тема замовчувана в просторі української гуманітаристики, але вона подекуди схоплюється у спогадах унсовців, які їхали добровольцями в Осетію та Абхазію, стаючи на бік Грузії, відволікаючи вогнем пожадливу імперську увагу від ласих українських земель.

Людська природа універсальна і перегуки тут доволі промовисті:

«Скажу по секрету, ми були одними з тих, хто хотів, щоб війна тривала вічно. Наша молодь відчувала себе органічно зі зброєю в руках, пильнуючи за небезпечним та загрозливим кордоном. Ми дихали живим повітрям, повним насилля, яке, як ми думали, очищує брудну та зіпсовану кров нашої старої нації».

Так Домінік Веннер напише в есеї «Настав час двадцятирічних». Тема наших добровольчих батальйонів ще стане обʼєктом різнобічного вивчення, а не тільки в контексті досліджень посттравматичного синдрому. Тому досвід та осмислення в інших націях та культурах цього явища є важливим для науковців.

У книжці «Бунтівне серце» є також описи побуту на військових французьких базах в Алжирі та безпосередніх бойових акцій. Написано це красиво і стримано, мовою штурмовика, що кожен день дихає в обличчя смерті. Тому таким промовистим в контексті життя автора виглядає твір Альбрехта Дюрера «Лицар, Смерть та Диявол» (Веннер інтерпретаційно згадує картину у книжці «Самурай Заходу»), де лицар простує своїм камʼянистим шляхом, ведений своєю вірою в мертвій ущелині, він не звертає увагу на Смерть та Диявола, що намагаються злякати його, обличчя воїна випромінює віру у свій шлях.

Ось малий епізод зі спогадів Веннера:

«Повертаючись до табору з операції, ми, як тварини, валилися на сірі простирадла. Часто прокидалися посеред ночі. Треба було знову йти на операцію. Лаючи усе на світі, ми збиралися, хитаючись від недосипу. Надпивши гарячої кави, сідали у вантажівку, сподіваючись, що поїздка буде довгою, і вдасться ще подрімати. Розріджене холодне повітря благодатно огортало нас. У цій самотності іноді раптово охоплювало бажання жінок. Але у гори жінок не запрошували».

Не спинятимусь тут на звірствах, які описує Веннер ― про порубані тіла, розпотрошених малюків та подібні ґвалтовні речі, натомість зупинюсь на дуже уважному ставленні автора до книжок, читаних тоді, коли формується свідомість людини. Він дуже високо оцінює Джека Лондона, зокрема його роман «Мартин Іден», у якому показано трагізм пошуків людини, письмо Ернста Юнгера стає для нього важливою точкою розуміння життя, він часто згадує про останнього, а також «Життєписи» Плутарха, в яких постають герої давніх часів:

«Я жадібно шукав у минулому приклади чоловіків, які ще до нас боролись проти доведеного, проти байдужості, проти очевидної всемогутності раз і назавжди встановлених фактів».

Веннер дуже уважно ставиться до жінок, віддаючи їм першість у передачі традицій, він розкриває це на власному знанні, згадуючи свою бабцю:

«У сімʼях саме жінки передають традиції. Вони роблять це з таким талантом і тихою наполегливістю, до яких не здатні чоловіки. Вони, не замислюючись, обережно торкаються спогадів, і деякі з них назавжди закарбовуються у памʼяті дітей».

Домінік Веннер цікавий також тим, що він апелює до Великої традиції, до Великого канону книжок, він вносить цікаві інтерпретаційні нюанси в їхнє прочитання. Автор повертає людину до джерел, до того, що можна отримувати «вільні та сильні відчуття, які може запропонувати просте споглядання хмар у весняному небі…». І він безсумнівно вчить відповідальності за те, що робиш, вчить чесності з собою, чесності самурая, яку цей світ крамарів пристрасно хоче приручити. Та життя знову і знову показує нам, що ми живемо у добу героїв, у добу не приручених соколів, що ніколи покірно не сядуть мисливцю на передпліччя.