Як в Україні змінилося уявлення про гідність людини за п'ять років після Революції Гідності? Про це говорили учасники круглого столу «Гідність людини: осмислення і практика», який відбувся в контексті XVII Київського літнього богословського інституту. Думка у цій темі одного з доповідачів – Павла Казаріна – викладена у попередній публікації.
Нині слухаємо релігієзнавця, президента Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків Ігоря КОЗЛОВСЬКОГО.
Прозвучало: «Епоха гідності дійшла свого кінця?». Але, якщо ми використовуємо саме поняття «епоха», то епоха так швидко не минає.
Дійсно, що таке 5 років? Це мить, з точки зору історії. Якщо ми перекинемо такий собі «місток в минуле», щойно ми почули про ті проблеми, які накопичилися історично. Справді, ми тривалий час зазнавали впливу, і досить сильного впливу, інших держав. Тому, з огляду на історичний контекст, реакцію нашого суспільства на ті чи інші системи можна зрозуміти. Але в історії України були подібні епохи.
Що цікаво, вперше ми натрапляємо на згадку про гідність і саме слово «гідність» в словнику Памви Беринди 1627-го року. Воно співвідноситься з грецьким axios. Але, разом з тим, автор розширює семантику цього поняття: йдеться не просто гідність, правдивість, а й про справедливість, моральні якості, пов'язані з внутрішнім благородством; про повагу до себе і до навколишнього світу.
Показово, що 1627-ий рік припадає на добу українського бароко, коли власне й формується українська нація вже в тому її модерному розумінні, коли стрижнем стає козацтво. Ми бачимо, що в 30-ті роки розгортається активна боротьба за свої права, в широкому сенсі цього слова. В означений період часу з'являється Києво-Могилянська академія. Всі ці події вказують на процес «визрівання» України.
Події 1648-го року ми часто називаємо «помилками», хоча насправді це не зовсім правильно. Адже ті, хто приймали рішення тоді, були дітьми своєї епохи, вони по-своєму виходили з тих чи інших ситуацій. Але для тієї епохи саме це слово «гідність» стало стрижневим. Потім ми часто будемо його зустрічати в українській літературі (і не тільки в церковній, а й у світській), в листуванні.
Все це вказує на те, що відбулося деяке усвідомлення необхідності переживання гідності як двопланового явища: бути вільним, шляхетним внутрішньо і, водночас, мати права «зовнішньо» (право на незалежність, певні загальні блага, достойну оплату праці…). Мені здається, що це розуміння двоплановості гідності було притаманне козацтву. Ця епоха тривала досить довго, допоки існувала критична маса людей, що усвідомлювали необхідність такого розуміння гідності. Епоха закінчилася тоді, коли цей стрижень, утворений критичною масою розуміючих людей, було розмито.
Ось і сьогодні ми переживаємо окремий період у історичній добі. Завершився певний етап, але, як вже було сказано, з'явилася критична маса людей. Частина суспільства, яка усвідомлює і несе відповідальність за свої дії, адже гідність неможлива без відповідальності. В самому слові «гідність» криється – «ти гідний для чогось». Ти не просто «маєш гідність», але ти «гідний чогось». Тут хотів би наголосити на моменті, що пов'язаний зі зрілістю: людина досягла зрілості для певних вчинків. А інший дуже важливий момент – ти несеш відповідальність за власні вчинки.
Справді, починаючи від 2014-го, ми спостерігаємо становлення громадянського суспільства, члени якого готові взяти на себе відповідальність. Перед нами розгортається процес поступового визрівання почуття гідності. Зараз ми увійшли в період, коли певні суспільно-політичні виклики зможуть продемонструвати ступінь нашої зрілості.
Ми, звісно, усвідомлюємо, що основна маса людей навряд чи буде перейматися ідеєю гідності. Але критична маса таких людей у суспільстві має бути. Це як сіль, яка допомагає проявити смак інгредієнтів, але пересолом можна зіпсувати всю страву. Тут виникає ще одне важливе питання: наскільки авторитетною є ця критична маса людей в очах основної маси? І це питання адресується передусім до представників критичної маси. Тобто ще залишається багато не зробленого. Низка завдань, які постають перед нами, якраз і будуть продовжувати цю епоху. Епоха може змінити свій формат, але вона продовжується!
[…]
Так склалося, що за професією, я – релігієзнавець. Протягом своєї науково-дослідницької, в певний період, державницької діяльності я постійно спілкуюся з людьми різних світоглядів. Щоб мати справу з людиною, тобі необхідно з повагою ставитися до її світоглядного вибору, незалежно від того, чи він мусульманин, православний, католик, буддист, свідок Єгови, баптист.
Толерантність є складовою гідності. Поняття гідності передбачає, що ми чуємо іншу людину, поважаємо її права, життєвий чи релігійний вибір. Професіонал у релігієзнавчій царині має бути асертивним, тобто мати власну, чітко обґрунтовану позицію, але без емпатії він не зможе досягти бажаного результату наукових пошуків. Мені здається, що асертивність та емпатія також є складовими гідності, про яку ми з вами сьогодні говоримо.
Категорія гідності актуалізується для мене й в педагогічному просторі. Працюючи з учнями, студентами, важливо їх вислухати, бачити і цінувати їхню неповторність. Ти розумієш, що гідність – це рівність усіх. І твоє завдання як викладача, педагога полягає в тому, щоб допомогти людині «рости» не лише як спеціалісту, а і як Людині. Найважливіше – донести до свідомості ось цю різницю між гідністю і гордістю. Можливо, гордість це й добре, але вона передбачає, що ти можеш превалювати над кимось, возвеличуватися власною винятковістю. Гідність визнає унікальність кожного, а не винятковість когось, тому вона передбачає рівність усіх.
Всі ці моменти вплинули на моє сприйняття життя. Мене заарештували, кинули в підвал, потім накинули на голову мішок і повели на так званий «допит». Перша і основна фраза прозвучала так: «Вас ніколи не катували?» І коли починаються всі ці тортури, катів зовсім не цікавить якась конкретна інформація, вони отримують насолоду від того, що принижують тебе. І передусім це стосується не так твого фізичного тіла – вони прагнуть знищити твою гідність.
Кати зазіхають на головне – на твою внутрішню свободу. Це єдине, що в тебе лишається, адже тебе вже позбавили зовнішньої свободи, ти ізольований і кинутий в невідомість. Ти не отримуєш жодної інформації, в тебе немає жодних перспектив. І найбільшим задоволенням твоїх мучителів є вторгнення у твій внутрішній простір. Засоби можуть бути різними: образи, фізичний вплив, удушення, повішення, розстріл. І коли ти, зібравши усі сили, чиниш їм супротив проти вторгнення у твій внутрішній простір, це викликає у них деяке приголомшення.
Після довгих днів пошуку, коли дружина з'ясувала місце мого знаходження, перше, що їй сказали люди, які «займалися» мною: «Ви знаєте, він тримає себе гідно». Прозвучало саме слово «гідність». І далі: «Тільки шкода, що він пов'язаний з нацистами.» «В якому сенсі?» – запитує дружина. «Ну, з нацистами, з українцями.» Вона каже: «Ну, я – українка, це означає, що я нацистка?» Ці люди із спотвореною свідомістю та хворою психікою в будь-який спосіб прагнуть підірвати саме твою гідність, той фундамент, на якому вибудовується твоя особистість.
Цілком правильно сказав Ахтем (заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз теж є одним із учасників круглого столу «Гідність людини: осмислення і практика». – Z): навіть кримінальні злочинці, коли бачать, що ти тримаєшся, починають поважати тебе і намагаються тобі допомогти. Вони навіть інколи звертаються до тебе по пораду. В цьому повному вад і спотворень світі, де окремі люди відбувають по двадцять-тридцять років позбавлення волі, його представники відчувають необхідність цього фундаменту – гідності. На відміну від так званих представників «руского міра». До речі, під час катування один з них постійно кричав: «Це русскій мір прішєл!» У такий спосіб ніби підкреслюючи, що існує деяка машина, система, що прийшла знищити все, і перш за все, звісно ж, – гідність людей.
[…]
Найчастіше ми розглядаємо гідність з правової точки зору: кожна людина від народження має свою гідність. Але насправді, гідність – це процес. Процес, який формується за певних умов (виховних, освітніх). І сьогодні вже згадували про те, що більшість людей живе цінностями нижніх рівнів піраміди Маслоу. Ми маємо розуміння того, що гідність – це, перш за все, зрілість. Це означає, що ми маємо задовольняти свої потреби, але цінності повинні домінувати над потребами. Далеко не всі дотримуються цієї формули, що пов'язано з численними факторами. Сьогодні вже звучало: це інфантилізм, утриманство, утилітаризм в підходах до життя як такого, знецінення, безвідповідальність, бажання перекласти відповідальність на когось, на обставини, на сусіда, на іншу країну.
Ми інколи забуваємо про власну відповідальність. Нам властива емоційна нестійкість, відкритість до маніпуляцій. Навіть люди, які, здавалося б, пройшли через певні випробування, можуть бути нестійкі перед викликом цих маніпуляцій. Дуже вже переконливо подають ті чи інші фейки, ті чи інші інформаційні потоки, а людині властиво, в силу її сугестивності, некритично асимілювати цю інформацію. І, природно, що вона перетворюється на заручника і рупора тих потоків інформації, які вже спотворили її свідомість. На жаль, так буває. Ну і, звичайно ж, вагому роль відіграє неосвіченість, дуже часто гуманітарна неосвіченість в цілому і неосвіченість як така – вони просто катастрофічні.
Те, що відбувалося в 2014 році на території Донбасу, – хороша ілюстрація вищесказаного: маси людей, не маючи навіть елементарних знань, вважали, що вони щось знають. Зустрічаючись, наприклад, з тими, хто взяв тоді в руки зброю (вони зараз перебувають у таборах, тюрмах, їх «захищають»), і ставлячи їм ті чи інші запитання – звичайні, прості запитання – наприклад, хто такий Ленін? – у відповідь від одного чув: «Це поет». А від іншого: «Та ні, який же поет? Це ж полководець був такий!». Ви розумієте рівень цих людей? Це катастрофа!
Будь-яка гуманітарна освіченість – це ніби кора головного мозку. Таке враження, що у більшості людей – лоботомія. Відчувається брак ось цього найтоншого прошарку головного мозку, що відповідає за здібності мислення, рефлексії на важливі теми, зокрема тему цінностей. Бачимо, що зараз ці здібності не популярні. Вони втрачені тому, що сучасна система освіти не дуже багато приділяє цьому уваги, на жаль. Але, ще раз наголошую, все-таки надія є.
Я переконаний, що надія є. Адже в цьому залі сьогодні зібралися люди, що усвідомлюють значення відповідальності; люди, що ставлять правильні запитання, і не просто їх ставлять, а й вимагають відповіді, працюють над тим, щоб відповіді з'явилися. Саме це сповнює надією, що у нашому суспільстві активно формується ось ця критична маса людей, про яку я говорив раніше, яка буде сприяти процесу становлення української політичної нації.
Підготовано до публікації Несторівським центром (директор – Віталій Хромець)
11.09.2019