Травма як досвід

Сергій Жадан: «Цей дощ надовго. Говорю не про термін війни, а про термін потрясіння, його масштаб».

Ці слова Сергія Жадана точно і правдиво дають зрозуміти саме масштаби завдань на майбутнє, що постають перед нами. Ми травмовані цією страшною війною.

«Я думаю, що багато людей будуть зраненими. І тому ми – медики, психологи, духовні отці – мусимо скоординувати всі свої зусилля для того, щоб лікувати рани війни. Ми вже до цього приступили – наприклад, бачимо, якими зраненими люди виходять з того драматичного досвіду евакуації. Той, хто пережив бомбардування, пережив реальну небезпеку смерті, той, хто перетерпів цю дорогу евакуації і став на шлях біженця, він уже зазнав глибоких ран. І тому зустрічаючи тих людей, прислухаючись до їхніх потреб, бажаючи виявити до них діяльну християнську любов і милосердя, ми мусимо розуміти, які болі ті люди несуть в собі, і на них адекватно відповісти», – сказав Блаженніший Святослав Шевчук. Це добрий знак того, що Церква як органічна частина відповідального громадянського суспільства вже усвідомлює масштаб проблеми і включається у процес лікування травми християнською любов'ю й милосердям.

Навчити людей працювати з глибокою травмою як персонально, так і колективно – це надважливе завдання. Завдання держави і всього громадянського суспільства. І, на мою думку, яка сформована персональною історією мого життя, єдиний спосіб вийти зі стану травми – це працювати і зробити з цієї травми конструктивний досвід.

Термін «травма» буквально у перекладі з грецької – «рана», «ушкодження», «результат насилля». У психологічній літературі травма розуміється як рана не на тілі, а в свідомості – рана внаслідок емоційного шоку настільки сильного, що він порушує «усвідомлення часу, себе і світу» та пізніше виявляється у снах і спогадах, впливає на соціальну поведінку і вибір людини, на адаптацію до зовнішнього світу.

Перша світова війна змінила загальнокультурні поняття про війну як таку. Вперше було сформульовано ідею про досвід війни як про психологічну травму, сформувалося уявлення про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). А потім Друга світова, війна у В'єтнамі стали ще одним потужним імпульсом вивчення ПТСР, проте у самостійну дисципліну дослідження травми оформилися лише 1990-ті.

Основні розробки досліджень травми спираються на теорію батька психоаналізу Зиґмунда Фройда. Саме він сформулював головні прояви травматичного досвіду: нав'язливість травматичних переживань, фрагментованість спогадів, часткове або навіть повне витіснення з пам'яті події, що травмує.

Було також встановлено, що травма та посттравматичний стресовий розлад відключають зону Брока. Зона Брока – один із мовних центрів мозку, завдяки якому люди можуть раціоналізувати та висловити словами свій досвід. Таким чином голландський психіатр, дослідник травми та ПТСР Бессел ван дер Колк обґрунтував нездатність надати травматичному досвіду вербального виразу.

У соціальній теорії поняття колективної травми набуває поширення у середині ХХ ст. у зв’язку з переосмисленням засадних принципів теорій соціальних змін. Під колективною травмою розуміють деструктивні, дисфункціональні наслідки соціальних перетворень, які стосуються великих груп людей. Фахівці колективну травму трактують як травму багатьох, сукупність індивідуальних травм.

Праця дослідників травми на стику соціології та культурології показала, що багато вивчених її процесів можна перенести з індивідуальних у колективні. Соціологи Джеффрі Александер та Пйотр Штомпка сформулювали поняття культурної травми. Вона виникає з жахливих подій, які вражають життя цілої спільноти, залишають сліди у колективній пам'яті і необоротно змінюють структуру суспільної ідентичності. Внаслідок цього руйнується якщо не вся культура спільноти, то якась її частина. Культурна травма – результат історичної катастрофи.

На відміну від теорії колективної травми, концепція культурної травми працює з травматичним досвідом груп: саме група, а не індивід, має відчути травму. Власне дослідники доводять безпрецедентно важливу роль, яку відіграє травма в процесі формування колективних ідентичностей, і показують, що об’єктом колективної травми стають зв’язки між людьми та їхні культурні смисли – саме ці зв’язки і смисли зазнають драматичних змін.

Але тут необхідно зауважити, що будь-яка травма не обмежена в просторі і розтягнута в часі. Саме про такий масштаб і термін потрясінь каже Сергій Жадан.

Американський філософ і теолог Шеллі Рембо стверджує, що "травма – це страждання, яке залишається". Переважна природа травматичних переживань перешкоджає людським процесам адаптації. Суспільство, що існувало за умов історичної катастрофи, стикається з проблемою інтеграції. Соціум, який перебуває у посттравматичній реальності, потребує налагодити взаємозв'язки зі світом і відновити довіру до нього. Якщо цього немає, то переживання травматичного досвіду не має адекватного дозволу, що загрожує постійною ретравматизацією.

Ми знаємо, що є феномен регресу після піднесення, адже не можна жити постійно у піднесенні. Люди повертаються до регресивних думок (бо це була їхня перша інформація), якщо вони не працюють над собою, якщо не зробили зусиль, щоб навчитися рефлексувати, ставити питання. Такі процеси відбуваються після будь-якої війни – дуже багато людей повертаються до звичного, тому що це звичне було комфортним. А комфорт, на жаль, обмежує, що стимулює регрес. Після війни продуктивний потенціал, найімовірніше, скоротиться. Багато людей фактично будуть інвалідизовані та потребуватимуть спеціалізованої допомоги. Будуть ефекти, пов'язані зі зростанням злочинності та інших девіантних речей. Ми це побачимо і в сім'ях, і на вулицях, і в спільноті. Напевно, ще якийсь час будемо мати претензії одні до одних, полюватимемо на відьом, шукатимемо винних. Політичні наслідки також можуть бути патологічними. Сплеск популізму, інші викривлення оптики виборця. І ми всі будемо формувати суспільний запит на безпеку. Травма – це завжди вимога безпеки.

Є три шляхи виходу з травми, коли людина приходить до тями і починає усвідомлювати пережите.

Перший – всі можливі варіанти патологічних реакцій і розладів. Така сумна перспектива може торкнутися значної частини населення.

Другий шлях виходу з травми – коли начебто нічого не відбувається. Проходячи через травму, люди витісняють її, ховають десь у глибинах свого внутрішнього життя. Коли все закінчується, починають провадити колишнє життя, начебто нічого не було. Це також не є конструктивним виходом. Все, що ми «витісняємо» зі своєї свідомості, нас буде поступово руйнувати.

Третій шлях – посттравматичне зростання. Це коли зустріч із травматичним переживанням змушує людину розкривати небачені раніше властивості. Тобто форсує особистісне зростання. Людина стає сильнішою, зрілою, мудрою особистістю. Це шлях зрілої особистості.

Я постійно наполягаю на тому, що єдиний спосіб вийти зі стану травми – це зробити з травми досвід. Ми повинні витягнути досвід розуміння себе, обставин, в яких ми опинилися, що робити персонально зараз, тобто вивести травму на рівень свідомості. Далі – вербалізувати, проговорити особливості цієї травми і потім випустити її на периферію, тобто подивитися на цю травму з розумінням того, навіщо тобі потрібна історія цієї рани свідомості як досвід.

Олдос Гакслі якось сказав: «Досвід – це не те, що відбувається з людиною, а те, що робить людина з тим, що з нею відбувається».

Для мене це означає, що травма – це виклик, зона дискомфорту, яка повинна мене стимулювати до зростання, до розвитку моїх навичок і спроможностей, які я для себе називаю інтелектами. Для мене (а я використовую переважно власний досвід роботи з травмою) це виглядає так:

Стратегії та рівні подолання травми для перетворення її на досвід

1. Раціональний (когнітивний) інтелект.

Рефлексивний рівень усвідомлення та вербалізації травми.

Розвиток раціонального (когнітивного інтелекту) – пізнання, міркування, усвідомлення травми минулого. Важливо правильно ставити питання (головними є «хто я», «чому» і «навіщо»). Вивід травми за межі через практику «включеного спостерігача». Процес когнітивного формування досвіду травми.

2. Екзистенційний інтелект.

Віра, моральні цінності, сенси життя і любові. Сенсова відповідь на питання «навіщо?» Формування сенсової відповідальності.

3. Емоційний інтелект.

Робота з емоціями, афектами. Розвиток асертивності й емпатії. Емоційна цілісність, стабільність своя й оточення. Емоційне перетворення травми на досвід.

4. Соціальний інтелект.

Вивід травми, досвіду травми через допомогу іншим, суспільству. Бути «учнем дієвої любові».

5. Творчий інтелект.

Креативний рівень самореалізації та суспільних змін. Культурна (мистецька) самореалізація – театр, танці, література, вивчення мов, інших культур. Творча робота з досвідом травми.

6. Тілесний інтелект.

Фізичний та фізіологічний рівень. Вивід травми на периферію за межи тіла.

Усвідомити – взяти відповідальнісь – вербалізувати – травму вивести на периферію – через рефлексування «відсепарувати» досвід, а потім творчо його використовувати.

Ця цілеспрямована і всебічна робота з травмою має не просто терапевтичний характер, а дозволяє зростати як особистості та дорослішати суспільству. Доведено власним досвідом!