Щоденне життя у нацистських концтаборах було сповнене суперечностей і дало життя специфічним формам поведінки, ритуалів, нормативним і ціннісним системам, які до сьогодні залишаються мало вивченими. Коли ми аналізуємо повсякденне життя за колючим дротом з культурно-історичної перспективи, беручи до уваги музичну діяльність як приклад, ми зіштовхуємося з тривожною перспективою, яка здатна підважити наше традиційне уявлення про культуру та її форми.
Публічна лекція кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника музею «Територія терору» про те, як нацисти зробили музику частиною своєї політики.
В рамках нацистських концтаборів, як інституцій терору, масового вбивства та нелюдськості, на регулярній основі грали музику професійні музиканти і аматори різного віку, статі, національності. Вони це робили як під примусом (за командою), так і за власним бажанням, часто з ризиком для власного життя, у сольній партії чи у складі хорів, ансамблів, джазових гуртів, табірних оркестрів і навіть симфонічних оркестрів. Вони грали та створювали музику різного роду, від легкої до класичної, від традиційних народних пісень до кабаре, від джазових мелодій до музики оперети.
Музика була інтегральною частиною табірного повсякденного життя у майже всіх нацистських таборах. Якою було призначення, вплив і значення музики за колючим дротом Третього Райху?
Існували дві базові форми музичної діяльності: музика, яка виконувалася за наказом СС-івців у таборах, та музична діяльність, яка за власною ініціативою здійснювалася самими в’язнями.
Змушуючи в’язнів грати на інструментах, нацисти тим самим ламали їхню волю та принижували їх як людських істот. Незважаючи на це, музична діяльність в таборах дає нам можливість переглянути наше бачення табірного контингенту як «сірої маси» і спробувати прийняти концепцію «в’язня як культурної істоти», яка стикалася з необхідністю пошуку нових культурних технік і стратегій виживання у табірних умовах. Незважаючи на свій примусовий характер, музична діяльність ставала духовною розрадою та певним культурним захистом в умовах повсякденного табірного терору.
Спів за командою
Найпоширенішою формою музики з примусу були співи в’язнів за командою. Ця форма колективної музичної діяльності походила з військової традиції: головна її функція полягала у розвитку дисципліни, заохочення музичного ритму, плекання таких військових чеснот, як «належний порядок». Таку практику широко використовували у концентраційних таборах лише з одним додатковим завданням: застосовувати ментальну та фізичну силу. Наглядачі використовували співи з примусу для залякування та приниження ослаблених в’язнів: після важкої фізичної роботи співати означало здійснити надзвичайне фізичне зусилля.
В'язні Янівського концтабору
Спів пісень під примусом був частиною повсякденного життя у таборах. Виконання пісень за командою здійснювали у кількох випадках: під час маршу, виконання вправ, переклички та під час повернення з роботи. Часто спів був обов’язковим навіть під час роботи. Не були рідкими випадки використання співів для створення жахливого фону для виконання екзекуцій, як садистський засіб приниження і знущань.
Наглядачі змушували в’язнів виконувати як добре відомі пісні, так і нові композиції, що виникли у таборах на замовлення нацистів. Окрім цього, багато нацистських концтаборів мали власні гімни, такі, наприклад, існували у таборах Треблінка, Бухенвальд, Заксенгаузен, а також у Янівському таборі.
В останньому виникали пісні, які слід назвати народними, оскільки їх складали колективно. В них описували життя в таборі, окремі події. На жаль, більшість цих пісень не дійшли до нашого часу. Ті пісні, які збереглися, мають сатиричний характер – це відомий табірний чорний гумор. Одним із авторів цих пісень був відомий до війни письменник, сценарист і автор текстів до популярних пісень Емануель Шлехтер (1904-1943), який загинув у Янівському таборі під час його ліквідації.
Табірні оркестри
Особливою формою музичної діяльності за колючим дротом були табірні оркестри, або Lagerkapellen. Для якої цілі нацисти створювали оркестри у концентраційних таборах і таборах смерті та які були їхні функції?
Музику нацисти цілеспрямовано використовували як складову політики терору.
Перші оркестри за колючим дротом у Третьому Райху виникли із появою перших концтаборів у 1933 р. Вони були у таборах Оранієнбурґ, Зонненбурґ, Гонштайн та Дюрґой поблизу Бреслау (сучасний Вроцлав). Від самого початку нацисти використовували табірні музичні колективи, щоб «прикрасити» та приховати реальний стан справ у таборах.
Оркестр Янівського концтабору
Після реорганізації системи концтаборів у 1936 р. в’язничні ансамблі постали у трьох таборах: Саксенхаузені, Бухенвальді і Дахау. Із розширенням мережі концтаборів із дочірніми відділеннями в окупованій нацистами Європі набули розвитку також офіційні музичні колективи. Більшість великих таборів, деякі більші табірні відділення та майже всі табори смерті створили власні оркестри. У деяких таборах відразу функціонувало кілька ансамблів, як, наприклад, у табірному комплексі Аушвіц-Біркенау (загалом шість, включно з єдиним жіночим оркестром у Біркенау під диригуванням Альми Марії Розе).
Часто табірні оркестри поставали внаслідок того, що команданти хотіли наслідувати приклад своїх «колег по цеху» і заради утвердження власного престижу та «культурного реноме» в нацистській табірній імперії створювали власні музичні колективи. Функціонування оркестру за колючим дротом вимагало значного організаційного ресурсу, оскільки для цього мали бути забезпечені відповідні умови для проведення репетицій, ноти, інструменти, відбір талановитих музикантів і диригентів із числа в’язнів. Деякі табірні керівники були справжніми шанувальниками високої музики і намагалися поєднувати свої музичні захоплення зі злочинною діяльністю у таборі.
Більшість табірних оркестрів були середнього розміру й проіснували від кількох місяців до декількох років. Вони поєднували як аматорів, так і професіоналів, які виконували твори за наказом табірної адміністрації. Склад музикантів варіювався від тимчасових тріо у Треблінці з мандоліною, скрипкою та духовим інструментом до повноцінного оркестру із 80 осіб у головному таборі Аушвіцу.
Репертуар табірних колективів зазвичай містив усі форми тогочасного музичного життя: марші, пісні, табірні гімни, салонну музику, легку музику, танцювальну музику, хіти, мелодії з кіно та оперети, класичну музику, уривки з опер тощо. Також у таборах народжувалися нові аранжування та оригінальні композиції. Будь-яка відповідна музична програма була пристосована до потреб і зацікавлень табірної адміністрації і залежала від функцій, які виконував табірний оркестр, як також від його статусу, складу та технічних можливостей.
Янівський концтабір
Музиканти табірних оркестрів, як правило, мали особливі привілеї й, порівняно з іншими в’язнями, зовсім не виконували або виконували неважку фізичну роботу, не зазнавали щоденних знущань і тортур (це, водночас, не звільняло їх від виконання примх СС-івців), отримували кращу їжу та одяг, спали у чистіших бараках, могли частіше приймати душ тощо. За своїм статусом вони належали до вищої касти в ієрархії в’язнів. З цього приводу музиканти часто ставали об’єктом заздрощів і навіть презирства та засудження з боку інших в’язнів. Завдяки своїй діяльності в таборі дехто з музикантів зміг пережити Голокост. Чимало з них потім страждали від особистого почуття провини, що поєднувалася із глибоким розкаянням у тому, що він (вона) був змушений використати свій талант, аби врятувати своє життя. Дехто вже ніколи не зміг знову взяти до рук музичний інструмент.
Взамін за певні привілеї музиканти мали грати годинами під час перекличок та перерахунку в’язнів, незважаючи на погодні умови. Музикантів змушували безпорадно споглядати за тим, як систематично і масово вбивають їхніх співплемінників.
Табірні оркестри виконували різні функції залежно від професійності музикантів, інтересів адміністрації і типу табору:
1) Виконання ритмічних мелодій і маршів під час виходу в’язничних бригад на роботу поза межі табору та їхнього повернення назад. Окрім підвищення дисципліни та трудового духу виснажених в’язнів, воно мало суто прикладне значення: підтримання ритму та похідного маршу допомагало здійснювати підрахунок в’язнів на ходу.
2) Виконання музичних творів як фонової музики під час проведення нацистами актів фізичного покарання та страт в’язнів, як демонстрація необмеженої влади СС.
3) Музична гра під час табірних церемоній і відзначення нацистських свят. Оркестри виступали своєрідною «вітриною» табору під час інспекцій високопоставлених чиновників від СС та інших гостей, у свій спосіб рекламуючи порядок і дисципліну табору.
4) Розваги для табірної адміністрації та самих в’язнів. У цій своїй функції оркестри підтримували певне «культурне життя у таборах», даючи концерти для наглядачів і в’язнів (за дозволом адміністрації). Такі концерти відбувалися у таборах Аушвіцу, Бухенвальду, Дахау, Гузена, Матхаузена, Ноєнгамме та Штуттгофа. Деякі в’язні надихалися силою музики, в той час як інші відмовлялися брати участь у цій нав’язаній формі культурного дозвілля, оскільки вона була болісним нагадуванням про кращі часи на волі. Окрім цього, оркестри задовольняли «музичні потреби» СС-івців. Шанувальники музики посеред вищих ешелонів табірної адміністрації полюбляли класичну музику, в той час як звичайні наглядачі та дрібні службовці віддавали перевагу легкій музиці для проведення своїх п’янок, оргій і забав.
5) Введення в оману новоприбулих в’язнів. Така практика, зокрема, існувала в Аушвіці, де транспорт із євреями зустрічали з музикою, щоб приховати долю, яка була для них приготована у газових камерах. Оркестр в Аушвіці, що складався із найкращих музикантів з-посеред в’язнів, грав польську, угорську та чеську музику. Оркестр грав під час селекції новоприбулих, коли жінок, дітей, літніх людей і хворих відокремлювали від працездатних в’язнів і направляли у газові камери.
«Танго смерті»
Влітку 1942 р. у Янівському таборі у Львові за ініціативою заступника коменданта табору унтерштурмфюрера Ріхарда Рокіти був створений оркестр з ув’язнених музикантів і композиторів міста Львова на чолі з скрипалем Леопольдом Штріксом і диригентом львівської філармонії та опери Якубом Мундом, який у різний період нараховував від 30 до 60 осіб. Зокрема, до складу оркестру також входили відомі музиканти: Зигмунт Шац, Марек Ізидор Бауер, Йозеф Герман, Едвард Штайнбергер, Лео Шафф, Мацей Штрікс, Ледерман, Артур Голд та інші.
До війни Ріхард Рокіта був скрипалем джазового оркестру у Катовіце. Під час своєї служби у львівському таборі він не втратив пристрасті до музики, ставши «хрещеним батьком» та покровителем музичного оркестру. У ньому поєднувалися риси серійного вбивці із шанувальником високого мистецтва. Рокіта прискіпливо прислухався до виконання мелодій і слідкував за кожним звуком. Якось почувши, що один з музикантів сфальшивив, він в ту ж мить розстріляв його.
Оркестр Янівського концтабору виконує "танго смерті"
Музиканти Янівського табору, як і в інших німецьких концтаборах, мали певні привілеї, на відміну від решти в’язнів, і перебували в особливому статусі під протекцією заступника коменданта табору Рокіти. Протягом дня в’язнів оркестру зазвичай не залучали до фізичних робіт і вони грали для наглядачів СС та особисто коменданта табору оберштурмфюрера СС Густава Вільгауса, який був великим «любителем мистецтва».
Кожного ранку оркестр виконував ритмічні мелодії та марші під час виходу в’язнів на роботу у складі бригад. Музиканти розміщувалися на спеціальній платформі біля наглядової вежі поблизу виходу із внутрішнього табору. З іншого боку воріт стояла будка, з якій кожного ранку наглядач записував кількість в’язнів, що виходили на роботу. Ритмічні мелодії заохочували до маршового кроку і мали «налаштувати» в’язнів на роботу. Нерідко оркестр грав також під час традиційного ранкового «апелю» (огляду), який супроводжувався тортурами та вбивством в’язнів за найменшу провину.
В’язні грали на ударних (барабан), духових (саксофон, кларнет, флейта, акордеон) та струнних смичкових інструментах (скрипка). Наявність кількох типів інструментів, партитури, а також спосіб розміщення музикантів дає можливість говорити про існування оркестру.
Музикантам заступник коменданта табору Ріхард Рокіта наказав написати особливу мелодію знищення, що отримала назву «танго смерті» (за одними даними, безпосереднім автором цієї мелодії був скрипаль Зигмунд Шац, за іншими – піаніст Штайнбергер, ще за іншими – музикант Шлехтер). Нацисти змушували оркестр виконувати цю мелодію під час масових страт євреїв в урочищі Піски та інших місцях. Для багатьох в’язнів ця мелодія стала останнім звуком, який вони почули перед смертю.
Оркестр також грав під час проведення селекції в’язнів із гетто та їхнього вантаження у вагони-телятники на станції Клепарів для подальшого відправлення у табори смерті.
Працівник технічного бюро табору Штрайсберг сфотографував оркестр під час виконання якоїсь мелодії. Цю фотографію виявили гестапівці, і за це його повісили. Світлину зберегла і передала у 1944 р. радянській слідчій комісії Анна Пойцер, яка працювала на кухні для табірної охорони. Фотографію «танго смерті» було згодом представлено радянською стороною на Нюрнберзькому процесі.
Незадовго до ліквідації табору у листопаді 1943 р. німці вбили і членів оркестру. Під час виконання «танго смерті» музикантів по одному відводили вбік і на очах в інших під музичний супровід розстрілювали. Таким чином був знищений весь оркестр Янівського табору. Останнім розстріляли Леопольда Штрікса.
Діяльність оркестру у Янівському таборі у 1942-1943 рр. була проявом ширшого феномену в рамках нацистської каральної імперії, де музика нерозривно поєднувалася з політикою терору та масового знищення євреїв. Історія табірного оркестру у Львові не була унікальною, а вписувалася у ширший контекст, де кожен керівник великого табору намагався підтримувати «культурне обличчя» дорученої йому інституції.
Репертуар та функції табірного оркестру у Львові багато у чому були схожими на ті, які були в інших таборах. На відміну від деяких інших оркестрів, музикантам Янівського табору не вдалося врятуватися завдяки своїй діяльності. Попри наявність певних привілеїв, гарантованих табірною адміністрацією, вони загинули, як і решта в’язнів, під звуки власного «танго смерті».
09.09.2019