Доля автономії Підкарпатської Русі (Закарпатської України) була предметом торгу між Німеччиною та Угорщиною. Однак насправді вона відігравала набагато більшу роль у діалозі між Берліном і Варшавою: фраґмент фундаментальної монографії Олександра Пагірї.
Олександр Пагіря, "Карпатська Україна в документах Другої Речі Посполитої", кн. 1–2. Видавництво УКУ, Львів 2024 (Видання надруковано за сприяння Східноєвропейського дослідного інституту ім. В'ячеслава Липинського (Філадельфія, США).
Серед усіх акторів, залучених до розв’язання карпатоукраїнської проблеми у 1938–1939 рр., Польща вирізнялася особливими мотивами, які виходили далеко за межі регіону. З одного боку, її напрочуд динамічна та асертивна політика, спрямована на встановлення спільного польсько-угорського кордону, була продиктована регіональними амбіціями, прагненням закріпити великодержавний статус на міжнародній арені та створити власну геополітичну вісь із країн, що опинилися у смузі між двома тоталітарними режимами, а з іншого – була спровокована іманентним страхом перед перспективою розвитку українського питання та пов’язаних з ним загроз для територіальної цілісності та внутрішньої стабільності Другої РП. Останнє робило польську зовнішню та оборонну політику вкрай вразливою до тиску двох потенційних супротивників Варшави – Берліна та Москви.
Саме наявність українського фактора на Підкарпатській Русі зумовила активне ангажування польської дипломатії у справи регіону ще починаючи з кінця 1920-х рр., а також її ставку на підтримку російських фашистів на Підкарпатській Русі, що за польські гроші мали послабити українські позиції в регіоні та перешкодити кристалізації національної свідомості підкарпатських русинів у міжвоєнний період. З розвитком міжнародної ситуації поступово український мотив затінив всі інші аспекти польсько-чехословацьких відносин, а у другій половині 1938 р. став домінантним.
Хоча доля автономної Підкарпатської Русі (Карпатської України) була насамперед предметом торгу між Німеччиною та Угорщиною, вона відігравала значно більшу роль у діалозі Берліна з Варшавою, зважаючи на те місце, яке на межі 1938–1939 рр. у них посідало українське питання. Ще на підготовчому етапі «чехословацької кризи» 1938 р. Польща увійшла у співпрацю з Німеччиною та отримала «зелене світло» Берліна на захоплення Тешинської Сілезії та реалізацію концепції спільного кордону на Підкарпатській Русі. Як свідчать польські дипломатичні документи, якби поляки мали прямі територіальні претензії на цей край, то німці (принаймні до Мюнхенської конференції) були готові задовольнити їхні інтереси. Після 30 вересня 1938 р. Німеччина вирішила підняти ставки в дипломатичній боротьбі, перетворивши питання Карпатської України на інструмент шантажу та примусу Варшави до нерівноправного союзу.
Пішовши на тактичну співпрацю з Третім Рейхом у розчленуванні Чехо-Словаччини, Польща в такий спосіб послабила шанси на реалізацію свого амбітного плану зі створення «Третьої Європи» та посилила гегемонію Рейху в Центрально-Східній Європі. Падіння Чехо-Словаччини 15 березня 1939 р., утворення залежної від Берліна самостійної Словаччини та здобуття спільного кордону з Угорщиною не призвели до формування окремої польської сфери впливу, а стали швидше вінцем кінця проєкту «Міжмор’я» та польських зовнішньополітичних амбіцій у регіоні. Значною мірою концепція «Третьої Європи» базувалася на «стратегічному нарцисизмі» та переоцінці власних сил з боку керівництва Другої РП, яка в силу обмеженого потенціалу не була здатна здійснити настільки масштабне переоблаштування геополітичного простору в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.
Замість того щоб прокласти Польщі шлях у великодержавну політику, спільний кордон з Угорщиною став радше інструментом посилення впливу Німеччини у регіоні, що суттєво ускладнило воєнно-стратегічне становище Другої РП напередодні Другої світової війни. Після окупації та розчленування Чехо-Словаччини та анексії Німеччиною Клайпеди територія Польщі фактично опинилася в німецькому оточенні та в межах досяжності Люфтваффе. Це зробило цю країну практично беззахисною перед загрозою з боку Третього Рейху.
Руйнуючи спільно з Німеччиною, Італією та Угорщиною, за потурання західних країн, версальський міжнародний порядок, Польща в такий спосіб підривала фундамент, на якому базувався її суверенітет і територіальна цілісність. Дії щодо ЧСР відкривали «скриньку Пандори» та створювали потенційні безпекові загрози для будь-якої країни у Європі, яка мала у своєму складі німецькі меншини. «Ефект доміно», запущений аншлюсом Австрії та анексією Судетів Німеччиною, врешті докотився до самої Польщі.
Постання третього в міжвоєнний період «українського П’ємонту» на південь від Карпат¹ свідчило про новий етап інтернаціоналізації українського питання, яке зі знаряддя польської або радянської зовнішньої політики 1920-х рр. почало утверджуватися як окремий фактор, що міг стати інструментом німецької експансії.
Події 1938–1939 рр. продемонстрували, що Польща остаточно втратила дипломатичну ініціативу у вирішенні українського питання на користь Німеччини. Цей процес розпочався з відмови польського керівництва від наступальної зовнішньої політики в дусі концепцій прометеїзму, нормалізації відносин із СРСР у 1932 р. і переходом до оборонної воєнно-політичної стратегії. Посилення міжнародного розголосу навколо дискримінаційної політики польської держави щодо української меншини під час пацифікації 1930 р. і постпацифікаційного періоду (1930–1932 рр.) кинуло тінь на політику Варшави в українському питанні. Подальша відмова польського правлячого табору від політики прометеїзму та експериментів з формування власного «українського П’ємонту» на Волині, а також радикалізація курсу на асиміляцію української меншини під приводом посилення оборони держави у 1935–1939 рр. позначили остаточний розрив зі спадщиною Пілсудського в національному питанні.
Поява «українського П’ємонту» за Карпатами восени 1938 р. застала Варшаву зненацька, змусивши її буквально на ходу оновлювати свої підходи до вирішення українського питання як на міжнародній арені (з огляду на можливу співпрацю з нацистською Німеччиною), так і у внутрішній політиці. Саме події в Карпатській Україні, які у Варшаві сприйняли як екзистенційну загрозу, підштовхнули польський уряд до радикалізації внутрішнього курсу проти української меншини у Другій Речі Посполитій, кульмінацією чого стали пацифікаційні заходи КОП у чехословацькому прикордонні у 1938–1939 рр. і розробка комплексного плану посилення польської присутності у Східній Галичині та асиміляції українців.
Активне втручання Війська Польського у сферу відносин держави з національними меншинами не призвело до зміцнення оборонного потенціалу польської держави, а тільки загострило польсько-українські взаємини, що мало трагічні наслідки в роки Другої світової війни. Заходи національної асиміляції, які проводилися під орудою військових, спричинили крах політики «нормалізації», викликали зростання антидержавних настроїв серед українців та їхню політичну радикалізацію. Форми та методи втручання польських збройних сил у сферу національної політики були доволі суперечливими і не мали своїм наслідком бажане зміцнення польської присутності на «східних кресах».
Інспіровані Міністерством закордонних справ та проведені 2-м відділом Головного штабу ВП диверсійні операції проти Карпатської України, попри вкладені значні матеріальні, фінансові і людські ресурси, не досягнули головної цілі – створення спільного польсько-угорського кордону і придушення осередку українського визвольного руху та державотворення у східній частині Чехо-Словаччини. Замість того ці підривні дії спричинили негативні внутрішньополітичні наслідки, загостривши польсько-українські відносини всередині самої Польщі та піджививши самостійницькі настрої серед українців Галичини та Волині. Водночас активне втручання Варшави у внутрішні справи української автономії вплинуло на зростання антипольських настроїв у самій Карпатській Україні.
У постмюнхенський період польські збройні сили стали співучасниками розчленування Чехо-Словаччини, зокрема під час окупації Угорщиною Карпатської України. Про це зокрема свідчить те, що до завдань польських військ, які були сконцентровані на північному кордоні Карпатської України в березні 1939 р., входило не тільки блокування переходу українських утікачів з південного боку Карпат, а й проведення пацифікації прикордонних територій у разі виявлення прямої чи опосередкованої загрози для безпекових інтересів Польщі. Такою могла бути, зокрема, небезпечна з погляду Варшави діяльність відділів Карпатської Січі у прикордонній смузі.
Водночас в умовах розпаду та окупації Чехо-Словаччини польська дипломатія виступила з пропозицією реалізувати потрійну окупацію Карпатської України за участю Угорщини, Румунії та Польщі, що розглядала як крок до побудови «Третьої Європи». Втім, польські спроби перехопити ініціативу у вирішенні долі регіону від німців та угорців і переоблаштувати регіон згідно з власним баченням не мали успіху, призвівши лише до ескалації напруги між Угорщиною та Румунією, що загрожувала вибухом війни на континенті.
Польська сторона виступила не тільки енергійним натхненником й інспіратором антиукраїнської політики угорської окупаційної влади на Закарпатті, але і співучасником насильства в Карпатській Україні, взявши участь у вбивстві своїх громадян на території сусідньої держави у березні-квітні 1939 р. Виявлені архівні документи дають можливість краще реконструювати обставини цих злочинів та встановити приблизну кількість жертв. Наявні дані свідчать про те, що розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому), до яких були причетні польські силовики, були воєнними злочинами, оскільки здійснювалися у порушення основоположних норм Гаазьких та Женевської конвенцій про права військовополонених – членів Національної Оборони Карпатської України. Ці акти стали також порушенням конституційних прав польських громадян, утікачів зі Східної Галичини, які без жодного суду і слідства, всупереч польському законодавству, були страчені поблизу нового кордону з Угорщиною. Окрім цього, Варшава намагалась відіграти роль регіонального координатора із переслідування учасників подій у Карпатській Україні в сусідніх країнах, зокрема Румунії та Словаччині.
Попри початкову ейфорію від встановлення польсько-угорського кордону в Карпатах, Варшава, взявши участь у розчленуванні Чехо-Словаччини в 1938–1939 рр., стратегічно програла, адже об’єктивно її політика цього періоду не тільки не йшла врозріз із планами Берліна, а лише сприяла зміцненню Третього Рейху та його союзників у регіоні. Невдовзі після розчленування Чехо-Словаччини, 3 квітня 1939 р., Гітлер видав наказ готуватися до нападу на Польщу (план «Вайс»). Слід погодитися з думкою польського історика Кшиштофа Рака, що від позиції Варшави, зокрема від вибору нею відповідного воєнно-політичного союзу, залежало рішення фюрера про час початку війни та напрямок першого удару². Оскільки польсько-німецький союз не спрацював, Гітлер повернувся до ідеї Рапалло – німецько-радянського альянсу, який розчистив йому шлях до початку Другої світової війни. Польща із фактичного союзника за шість місяців перетворилася на головну жертву нацистів.
[Олександр Пагіря, "Карпатська Україна в документах Другої Речі Посполитої", кн. 1–2. Видавництво УКУ, Львів 2024 (кн. 1, с.316–320)]
_______________
¹ Про два інші «українські П’ємонти» див. A Tale of Two Piedmonts: Cross-border Communist Movements and Weaponized Nationalism in the Polish-Soviet Borderlands, 1921‒1939. A Lecture by Marcel Garbos with Q&A moderated by Terry Martin // Ukrainian Research Institute Harvard University. Режим доступу: YouTube. 2021, 7 April.
² K. Rak. Polska – niespełniony sojusznik Hitlera. S. 485.
17.02.2025