Чому так? Чому, зазирнувши ввечері на пошту й побачивши позаплановий мейл від Редактора зі знайомими іменем та прізвищем у темі повідомлення, ніяк не хочеш те повідомлення відкривати? Чому волієш прочитати всі інші 13 повідомлень, а це відкласти насамкінець? І коли вже жодного іншого непрочитаного повідомлення не залишиться, тобто всі шляхи для відступу вичерпано, а повідомлення зі знайомими іменем та прізвищем у темі чомусь нікуди не зникне, мусиш про всяк випадок глибоко вдихнути, перш ніж усе-таки відкрити його?
Адже якщо Редактор пише тобі в темі повідомлення просто два слова «Богдан Турецький», то це ж само по собі нічого поганого ще не означає. Адже є багато інших варіянтів, чому саме так Редактор назвав повідомлення. Наприклад: «Богдан Турецький загубив твою адресу і просить її подати». Чи, скажімо, «Богдан Турецький шле тобі вітання і просить йому подзвонити». Або – взагалі найкраще з усього, що може бути: «Богдан Турецький готується відкрити виставку і хоче тебе запросити».
Але ні. Ти мав рацію, що боявся цього повідомлення. Воно складається лише із трьох слів, з яких два «сьогодні помер».
У школі ми називали його Тура. Не Турок – так його назвали вже у Львові, спершу в училищі, а потім і загалом у середовищі. У школі ж, середній загальноосвітній номер п’ять міста Івано-Франківська, він був Турою – з наголосом на «у». До Львова він переїхав після восьмого класу, й відтоді ми з ним перетиналися лічені рази. Уявити собі: за якісь два роки по його переїзді я й сам опинився у Львові, але протягом усіх своїх студентських часів (цілих п’ять літ!) жодного разу з ним не зустрівся. Так ніби хтось із нас двох пропав або заснув під чарами у кришталевій труні – суцільне розминання. П’ять років поруч у тому ж місті, не такому й великому, а всього тільки у Львові – й жодного перетину! Це треба вміти, скажу я вам.
Зате я готовий нести цілковиту відповідальність за наше спільне шкільне дитинство. Це як перша – і найліричніша – частина довгого кінороману про життєві шляхи двох чоловіків, що вимагала б максимально ретельного кастинґу дітей-акторів, які, крім разюче переконливої зовнішньої схожості на майбутніх дорослих виконавців головних ролей, мусили бути б наділені ще і внутрішньою, серцевинною тотожністю з характерами своїх героїв у майбутньому. Щиро кажучи, дуже нелегке, якщо взагалі посильне завдання для всякого режисера-постановника. В нашому випадку він, щоправда, не режисер, а Режисер, до того ж Головний. У нього все вийшло.
Кінороман починається в березні 1960-го в пологовому будинку міста Станіслава. Богдан народився на три дні пізніше за мене, й це уможливило по-особливому тепле зближення двох свіжоспечених породіль, наших мам з однієї палати. Минуло сім з половиною років – і вони впізнали одна одну на нашій першій шкільній лінійці, й були в захваті від того, що їхні хлопчики, які так синхронно прийшли з них на цей світ, відтепер ще й навчатимуться в одному класі.
Якщо в мене були друзі дитинства (а вони були), то Тура серед них – номер один. Це межувало із закоханістю – принаймні моєю в нього. Найвищий у класі, дуже показний, з елеґантною, плавною і впевненою пластикою великого теплого кота, малолітній денді в незліченних беретах і кашне, іронічний та лагідний, золотий хлопчик, аристократичний лінюх і вічно (на уроках) «спляча красуня», що неминуче відлітає кудись подалі від шкільної нудьги у своїх неперервних візіях і фантазіях, він мимоволі приваблював усіх. Тобто в мене було повно суперників, а згодом, у зв’язку з неминуче стрімким статевим дозріванням деяких довколишніх дівчаток, і суперниць. Я вважав себе обраним, тому що, як мені здавалося, протягом кількох років був йому найкращим другом.
Якби не він, мене б – такого, як є – не було. Так говорять зазвичай про вчителів. А я це кажу про однокласника.
Книги? Він позичав їх мені з велетенської домашньої бібліотеки. Усе, що я встиг прочитати запійно між 1970-м та 1975-м роками, на дев’ять десятих походило з приватної книгозбірні Турецьких. Помешкання його батьків, розкішно просторе і несходиме, з височезними стелями, на другому поверсі однієї з донині найгарніших у місті «австрійських» кам’яниць із довжелезним балконом на Сотку, містило в собі тисячі книжок та артефактів, це було просто бездонне сховище краси. Його тато і мама працювали художниками в театрі, причому тато головним. Їхні гени спрацювали не лише за призначенням, але і з подвоєною ефективністю: Богдан малював, писав і ліпив бездоганно. Це той випадок, коли «гени» та «геніяльність» і справді одного кореня. Якщо майстерність може бути вродженою, то саме він був її носієм та свідченням. На уроках малювання у школі йому переважно ставили двійки, бо він забував удома як не альбом, то фарби. Ні, він не був створений для загальноосвітньої й дуже навіть середньої школи, тож і щасливо покинув її за першої ж нагоди після восьмого класу, обтрусивши порох невдячного школярства зі стіп своїх.
Мистецтво? Сотні альбомів та репродукцій, картини, гравюри, фотоальбоми. Очі розбігалися, подих забивало від усе нових очікувань подальших чудес, що їх розгортанню не могло бути кінця. «Колись я напишу власну книгу про постімпресіоністів», – ділився зі мною планами на життя 12-річний Богдан. Я розумів це так, що йдеться про якийсь «пост імпресіоністів», щось наче спостережний пункт для мисливців за враженнями.
Музика? 1974-го в їхньому домі з’явився маг. Магія досягалася звучанням – ідеально багатим, насиченим і стереофонічним. Маг був навіть не чарівником, а богом: його звали «Юпітер Стерео». Записані безпосередньо в Шефа і безпосередньо з новеньких вінілових дисків на оптимальній 19-й швидкості здоровенні шпулі рішуче заповнювали собою і простір Богданової кімнати, й сенс нашого існування. Час від часу я притарабанював свою значно скромнішу техніку й копіював – з його стерео на своє моно, з його 19-ї на свою 4-ту, з його «Юпітера» на свою «Дайну». Надходили часи фантастичної і фанатичної меломанії, коли PINK FLOYD, YES, MANFRED MANN або GENESIS переставали бути незрозумілими чорнильними надряпами на наших партах і робилися звуковим потоком на все життя.
І після цих-от слів – на все життя – хоч як гірко вони тут і тепер звучать, я краще зупинюся. Не всім історіям, як і не всім ініціяціям, тут місце. Не всі таємниці сміють бути розказані. Першу частину нашого кінофільму завершено, всі епізоди знято і навіть змонтовано, режисер відпускає дітей-акторів своїми дорогами, вони поволі зникають у чомусь нематеріяльному, чого, можливо, й не бувало ніколи.
З дорослих же акторів залишається рівно половина, тобто один, і його завдання відтепер – хоч якось утримуючи однокласницький клас, дограти так, щоб у жоден спосіб не змазати кінцівку.
06.09.2019