Він був наймолодшим у нашому товаристві, і таким, здається, залишився. Мав щось дитинне, підліткове – хлоп’ячу чуприну, світлий пух на обличчі, вибачливу усмішку.
Ми жили по сусідству: я – на тогочасній Кавалерійській, він – із дружиною й новонародженим хлопчиком – на тогочасній Першокінній. Зустрічалися без попередніх домовленостей: це були ті благословенні часи, коли гості приходили в будь-який час дня і ночі, навіть коли мене не було вдома. Всі знали, зрештою, що ключ – у поштовій скриньці, книжки – на полицях (за винятком тих, котрі в холодильнику), склянки – у креденсі, а чай – якщо є, то є.
Богдан забігав найчастіше: просто так, по дорозі. Іноді сам, іноді з Лесею, іноді з цілою ватагою молодих геніїв, котрі знали, що, крім склянок і книжок, у моїй хаті можна побачити іноді живого Чубая, послухати живого Морозова і навіть поспілкуватися з живим Лишегою. А одного разу він прийшов із живим Андруховичем, якого тоді не знав ще ніхто, крім самого Богдана.
Познайомив нас із Богданом, наскільки пригадую, Роман Безпалків. Саме він привів якось до мене, як на екскурсію, цілу зграю своїх улюблених учнів, котрим та екскурсія, схоже, сподобалася, включно з музейною табличкою у моєму вікні “Експонат на реставрації”. Реставрація затяглася, і то були, припускаю, найкращі роки не лише у моєму житті.
Потім наше сузір’я розпалося: хтось полетів за межі галактики, хтось – просто на сонце. Ми востаннє бачилися з Богданом у Торонто: довго ходили втрьох – із ним і з Лесею по downtown’y, ніяк не могли розпрощатися. Потім я забігав кілька разів у Львові до нього додому, але не заставав. Видно, зустрітися “просто так”, без домовленості, в добу сотових телефонів стає дедалі складніше.
Отак і лишаємося з дедалі більшою кількістю добрих намірів у нашому житті і дедалі меншою кількістю друзів. Але в моєму помешканні є Богданова юнацька робота: “Біжи, впізнай свою мрію”. Чи, може, “здобудь”? Пригадую тільки, що на жодну совєтську виставку вона не потрапила. Хоч назва була ніби достатньо оптимістична. Та й сюжет більш-менш бадьорий. От тільки ті кулі в небі якісь загадкові. Особливо та чорна.
Вони вибухають і далі – за пагорбами над обрієм.
Біжимо.
