Кандидат історичних наук, магістр ЛНУ ім. Івана Франка Юрій Скіра під час навчання на Магістерській програмі з екуменічних наук УКУ зацікавився постаттю Климентія Шептицького. Спочатку він планував зосередитися на якомусь аспекті життя Шептицького — і його зацікавила участь Блаженного у порятунку євреїв під час Другої світової війни. Та занурившись глибше в це питання, стало зрозуміло, що через брак джерел неможливо написати працю, присвячену тільки участі Климентія Шептицького в порятунку євреїв. В процесі роздумів над розширенням теми Юрій звернув увагу на те середовище, з якого походив Климентій Шептицький — а саме на монахів Студійського уставу.
Боротися зі злом любов’ю до людини: історик Юрій Скіра розповів про свої дослідження діяльності студитів з порятунку євреїв у ІІ Світовій війні
«Через три місяці. як я почав свою роботу, стало зрозуміло, що дослідження на обрану мною тему написати неможливо — нема джерел. Це викликало в мене певний відчай, але трапилося чудо. До Інституту історії Церкви УКУ подзвонив монах з Унева — рясофор Леонтій (Викшта). Він запитав: «Чи не знаєте ви якогось історика, що займається темою порятунку євреїв монахами Студійського уставу?» Мене сконтактували з цим монахом — і я відправився до Унева.
Рясофор Леонтій (Викшта) одразу ознайомив мене з тим, чим володіє Лавра. У співпраці з ним ми знайомилися з географією, історичними джерелами, а ще їздили по селах та збирали свідчення старожилів. Також ми писали листи за кордон тим людям, які ще вижили, та нащадкам тих людей, які писали щоденники під час Другої світової війни. Паралельно я проводив пошуки в різних архівах Львова. Джерела накопичувалися — і в якийсь момент їх стало достатньо для кандидатської дисертації, яку я захистив минулого року в Інституті Крип’якевича.
— Чому така праця змогла вийти лише на 28 році незалежності України?
— Це питання не 28 років, а радше 70 років. Щоби відповісти на нього, потрібно зрозуміти контекст. Після Другої світової війни спільнота студитів розділяється на дві частини. Частина монахів емігрувала на захід. Інша частина спільноти опинилася в Радянському Союзі. Наступні десятиліття тема порятунку євреїв оселилася на кухнях. Коли монахи студити зустрічалися на якійсь квартирі, вони мали дуже мало часу, адже за ними стежили. Та вони згадували про ці події час від часу, коли їм вдавалося зустрітися. Завдяки тому, що старші монахи свого часу передали свої спогади молодшим, ми зараз і маємо доступ до цієї історії.
Монахи Унівської Свято-Успенської лаври Студійського уставу.
30 рр. ХХ ст.
Що в цей час відбувалося на заході? У вільний світ виїжджають два важливі учасники порятунку євреїв — ієромонахи Марко (Михайло Стех) і Йоан (Йоганн Петерс). Та їхнє життя на Заході складається невдало: Марка (Стеха) не сприймає спільнота студитів у монастирі у Вудостку, а Йоганн Петерс вступає в конфлікт із владикою Іваном Бучком. Ієромонах Марко (Стех), який брав безпосередню участь у порятунку євреїв та був одним із його організаторів, не залишив нам відповіді на головне питання: скільки дітей і дорослих було врятовано? Йоганн Петерс також володів цінною інформацією, та майже нічого не залишив для нас.
Щодо незалежної України, то тут теж були свої особливості. На початку 90-х років істориків Церкви більше цікавило підпілля, тому тема євреїв була призабута. В архіві Інституту історії Церкви є дуже небагато джерел. Не було й людини, яка могла б об’єднати західні джерела і відомості, які збереглися лише в нас. Тільки тепер наближаємося до цілісної картини.
Панорама Краківського передмістя Львова. У центрі — синагога Темпль. Кінець ХІХ ст.
Для мене віднайдення якогось важливого джерела було щораз маленьким чудом. І з кожним пов’язана історія: як я його знайшов, з ким познайомився і хто мене скерував. До того, як я розпочав своє дослідження, монахи Унева вже провели значну роботу. Тут варто згадати схимонаха Іринея (Волошина), який десятиліттями їздив і збирав свідчення. Саме він взяв інтерв’ю в Марка Вайнтрауба — єврея, якого Шептицький рятував впродовж двох тижнів. Чому лише два тижні? Після двох тижнів пан Марко сказав: у мене є родина в гетто, я не можу тут сидіти. Як тільки б він вийшов за цей комплекс, його могло б спіймати СД (служба безпеки рейхсфюрера СС) і допитали так, що він розказав би і хто надавав допомогу, і скільки людей переховується. Та Шептицькі довірилися йому, бо вірили в Божий промисел. Його відпустили до рідних — і Вайнтраубу вдалося врятуватися. Згодом він приїжджав до Львова, і брат Іреней взяв у нього прекрасне інтерв’ю. Також брату Іринею (Волошину) вдалося взяти інтерв’ю в іншого врятованого єврея — Леона Хамайдеса.
Дуже важливими є й документи, надані Куртом Левіним. Наприклад, у збірці з Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні ми можемо подивитися на свідчення й контакти, які мали студити.
Жертви липневого погрому 1941 р.
Я пізніше писав листи в різні куточки світу. й люди мені відповідали: давали поради й свідчення того, як це відбувалося. Радий, що мені ще вдалося поспілкуватися з тими людьми, яких рятував митрополит Шептицький. З тими, кого він у дитинстві гладив по голівці та казав монахам, куди їх відправити. Наприклад, я ще спілкувався з фірманом, який возив Климентія Шептицького на Святу Літургію до Якторова. Не лише суха архівна робота, а й цей живий контекст історії є для нас надзвичайно важливими. Я ще переговорив із дітьми, чиї батьки переховували євреїв — це був неймовірний досвід для мене не лише як історика, але і як людини.
— Чи рахуються із внеском студитів до порятунку євреїв у Європі?
— Студити ще й досі не були науково вписані в цю структуру, мало знаємо про їхню діяльність під час війни. Часто протиставляють кількість врятованих із півмільйонним єврейським населенням Східної Галичини. Та студитів було небагато, їхні матеріальні можливості були доволі обмеженими. У своїй праці я звертав увагу на їжу, конспірацію, на те, скільки людей можна було залучити для того, щоби когось перевезти. На мою думку, справедливіше вимірювати їхній внесок у порятунок євреїв не в кількості людей, а в співмірності результатів та можливостей, які вони мали. Внесок студитів тривалий час залишався маловідомим, але думаю, що зараз ситуація зміниться.
— Колабораціонізм українців під час Другої світової війни — це насправді гостре питання. Як взагалі ця теза з’явилася в історіографії і яким є ваше слово в цій дискусії?
— Мені подобається фраза, яку я почув від одного чоловіка-старожила. Він сказав: «Були й такі люди, і такі. Були порядні й були непорядні».
Я не люблю робити узагальнень щодо якогось народу, міста чи села. Наприклад, в Уневі євреїв рятували і монахи, і селяни — але були й ті, що пильно стежили і за селянами, і за монахами, щоби потім видати їх усіх. Часто євреїв видавали незаможні селяни, які спокусилися грошима. Якщо ми говоримо, що всі були героями, і замовчуємо діяльність тих, хто видавав — то применшуємо подвиг тих, хто рятував. Тоді виходить, що їм було так легко сховати, перевезти і врятувати. Я не є суддя історії, й у своїй книзі намагався бути нейтральним.
Львівське гетто. 1942 р.
Я хочу, щоби коли читач узяв мою працю, він зрозумів, наскільки комплексним є це питання. Унівська лавра не була монастирем на периферії. Вона перебувала в епіцентрі Голокосту. З боку — гетто в Перемишлянах, Глинянах, трудовий табір у Куровичах. Постійно ведуть євреїв. Люди постійно бачили, як ведуть євреїв — і. незважаючи на насильство та загрозу власному життю, вони насмілювалися на порятунок євреїв. Це бачили — і, незважаючи на все це епохальне насильство, вони рятували ближнього.
— Окрім студитів, інші монаші згромадження в Україні докладалися до порятунку євреїв?
— Так, докладалися. Мені вдалося написати монографію саме про студитів, бо з джерел зміг простежити цілісну картину — що робив схимонах на нижній ланці і що робили ігумен та архімандрит. Ситуація з джерелами про інші монаші згромадження є складнішою.
Свою наступну працю я хочу присвятити сестрам Галицької митрополії — монахиням, які також рятували євреїв. На час Другої світової війни служебниці, до прикладу, були одним з найбільших згромаджень у нашій Церкві, чиїм основним завданням була опіка сиріт.
Ігуменя Свято-Троїцького монастиря матір Моніка (Марія Полянська, 1885–1951)
Коли ти досліджуєш питання Голокосту й Церкви та стикаєшся з тим, що якесь згромадження опікувалося сиротинцями — це одразу привертає увагу. Та при досліджені сестер-служебниць виникає проблема, пов’язана з тим, що вони здебільшого переховували дітей віком до 7 років. На даний момент я не знайшов згадок із єврейської сторони про те, що сестри-служебниці рятували євреїв. Та в тих джерелах, що я вже маю, є інформація про те, що в кожному їхньому найбільшому осередку вони переховували євреїв.
Депортація євреїв. 1942 р.
Сестри ЧСВВ мають свою «ікону» — матір Моніку (Полянську). Вона рятувала дітей у Підмихайлівцях і тісно співпрацювала з митрополитом Шептицьким. Переховували сестри-студитки, незважаючи на те, що вони мали небагато домів. Також варто відзначити внесок редемптористів. Вони не мали змоги рятувати євреїв у Львові, бо німці забрали в них основні осілості в місті, але монах Василій Величковський (згодом блаженний владика Величковський) рятував єврейських дітей у Тернополі. Про нього стільки всього пишуть, а цей момент опускають. Владика Коциловський допомагав сестрам-служебницям у Перемишлі рятувати євреїв. Хлопчик Любомир Степух був євреєм і щодня прислуговував владиці на Службі Божій.
Ігуменя Свято-Покровського монастиря Студійського уставу матір Йосифа (Олена Вітер, 1904–1988)
— Всі знають про Оскара Шиндлера — німця, що рятував євреїв. Таким самим німцем, що рятував євреїв, був Йоган Петерс. Однак про цю постать відомо напрочуд мало. Чому?
— Оскар Шиндлер став настільки відомим завдяки Стівену Спілберґу. Якби не американський режисер, то про Шиндлера знали б дослідники та непересічні люди. Постать Йогана Петерса не є такою знаною лише тому, що він усе ще не має свого Спілберґа.
Петерс був етнічним німцем, який дуже зацікавився християнським сходом. Він поїхав у Папський орієнтальний інститут у Римі, де хотів більше дізнатися про східне християнське життя — хотів відчути його на практиці та розпитував професорів, хто б міг йому допомогти. Йому порадили поїхати у Львів до митрополита Андрея Шептицького.
Митрополит Андрей Шептицький з представниками чернецтва та духовенства Львівської архієпархії. 30 рр. ХХ ст.
Йоганн Петерс був відчайдушною людиною. Він без особливих вагань приїжджає до Львова. По приїзді йому кажуть, що Митрополит поїхав на відпочинок у село Підлюте. Він бере квиток і їде туди. Петерс зустрівся з братами Шептицькими, і вони заохотили його зацікавлення. Шептицькі познайомили його з нашою східною обрядовістю — і німець Йоган Петерс вирішив стати отцем-студитом. Його відправили до Унева, де він пройшов новіціят, познайомився з монахами і став братом Йоаном. Шептицькі розгледіли в ньому людину великої енергії й довіряли йому складні проекти, як-от будівництво Студіону у Львові.
В 1939 році німецький консул попередив його, що буде війна і йому як громадянину Третього рейху краще виїхати з території Польщі. Брати Шептицькі дають йому право організувати в Європі студитське монашество. Петерс їде до Відня, а потім у Кракові стає начальником відділу в справах Греко-Католицької Церкви при генерал-губернатору Гансу Франку. До 1941 року він виконував цей уряд і став посередником між греко-католицьким єпископатом на території генерал-губернаторства й папським нунцієм у Берліні.
У 1941 році під приводом проблем зі здоров’ям він резиґнує з цього уряду і приїжджає до Львова. Приїжджає не просто як ієромонах, а як громадянин Третього рейху. Громадянин Третього рейху на окупованих східних територіях був великим паном, для якого були відчинені всі двері. Ми говоримо про расовий принцип побудови економіки, політики і всього життя. Йому вдається повернути нашій Церкві друкарню, яку реквізувала радянська влада. І що важливо, він береться за таку справу, як взуттєва фабрика «Солід». На цій фабриці починають переховувати єврейських шевців та їхні родини з гетто. Також євреїв переховують у друкарні, де їм дають підроблені документи про офіційну роботу, завдяки яким вони могли пересуватися містом.
Восени 1942 року стається перелом у житті Петерса. Ієромонаха Никанора (Дейнегу), який був виконавчим директором у цій друкарні, вмовили видрукувати антинімецькі листівки. У гестапо не було труднощів із тим, щоби по шрифтах визначити, де були вони надруковані. Ієромонаха Никанора (Дейнегу) арештовують. Дейнега не був громадянином Третього рейху — на нього однозначно чекав розстріл. Йоганн Петерс приходить у СД й каже: «Це не він винен, а я». Робить це, бо Никанор був його близьким другом. Йогана Петерса заарештовують і засуджують до смертної кари. У Третьому рейху існував закон, що громадянин мав право отримати кару смерті на своїй батьківщині — й Петерс скористав з цього права. Його відправляють до Німеччини, а по дорозі губиться кримінальна справа. Його не могли розстріляти, тому відправили до концтабору Дахау, в якому він перебував до 1945 року.
Рабин Давид Кагане (1903–1998)
Пізніше він дуже активно допомагає нашій Церкві, особливо сестрам-студиткам. У нього виник конфлікт з єпископом Іваном Бучком, через що він повернувся в Римо-Католицьку Церкву. Перед смертю в Петерса відбулася зустріч із Фаїною Ляхер (сестрою Марією) — єврейкою, яку переховували студитки. У час перебування серед сестер вона відчула в собі покликання стати монахинею. Вони зустрічаються — німець, священик Греко-Католицької Церкви, який рятував євреїв, і монахиня-студитка Фаїна Ляхер. У своїх спогадах вона описує: «Він підійшов, узяв мою руку і спитав: "Розкажи, сестро, як там поживали мої співбрати в підпіллі"». Вони до кінця життя були йому цікаві, але не могли зустрітися через залізну завісу. Життя Йогана Петерса — це неймовірна історія, яка потребує свого Спілберґа.
— Про Климентія Шептицького в широких колах знають небагато. Чи не здається вам, що його постать є дещо недооціненою в нашому дискурсі? Можливо, він перебуває у тіні свого брата?
— 2019-й є Роком Климентія Шептицького — і мені дуже імпонує публікація його першої великої біографії авторства Івана Матковського. У цьому дослідженні йому допомагав ієромонах Юстин (Бойко). Монографія демонструє, що Климентій Шептицький солідно входить у кола наукового життя. Книжка об’ємом понад 600 сторінок наповнена прекрасно опрацьованими джерелами і фотографіями. Вона доволі цікаво написана й націлена на широке коло людей.
Архімандрит монахів Студійського уставу, митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) та ігумен Унівської Свято-Успенської лаври Студійського уставу ієромонах Климентій (Казимир Шептицький, 1869–1951)
Я не можу погодитися з тим, що Климентій перебував у тіні свого брата. За наших часів він стає все більше шанованим і викликає все більше зацікавлення. Климентій Шептицький ніколи не хотів бути на рівні митрополита, не прагнув цієї слави. Коли ми говоримо про Шептицького, то повинні пам’ятати, що це передусім людина з дуже глибоким монашим покликанням, для якого справа монастиря є пріоритетною, а найважливіша ціль його життя — допомога ближньому. Коли я писав свою монографію, то знайшов спогади унівчан про нього. Як колишній член Австрійського парламенту і права рука Андрея, Климентій спілкувався з дуже значними людьми. У нього була відсутня гординя — він міг розумітися і з простими селянами. Вони згадують, що завжди могли з ним поговорити, адже він був відкритий до людей.
Марк Вайнтрауб згадує про Климентія Шептицького: «Ми сиділи в підвалах святоюрського комплексу, нас охоплювала страшна депресія: бушує серпнева “акція”, там наверху наші батьки, а ми сидимо тут, молоді й надломлені. Він заходив до кожного єврея, що сидів там, і завжди мав слово для того, щоби кожного втішити. Для кожного з нас у нього була усмішка, й після розмови з ним ми оживали. Шептицький повертав нам віру в те, що ще залишилася якась людяність у тому бездушному світі».
Навіть ті в’язні, що сиділи з ним у радянській тюрмі, згадують, що він найбільше бідкався не через жахливі умови — йому було шкода, що не вдається належно послужити людям, що залишив вірних в Уневі. Климентій Шептицький — надзвичайно велика й тепла людина. Я не сумніваюся, що колись він стане святим.
— Знаєте, здається, що цими монахами керувало Боже Провидіння. Були якісь інші, об’єктивні причини, чому нікого з них не спіймали?
— Як християнин я вірю, що це був Божий промисел і чудо. Якщо спиратися на ті документи, що я тримав у руках, то їх уже мали десять разів заарештувати. Наприклад, 1943 року в монастирі на вул. Петра Скарги було шість обшуків СД. Курт Левін згадує: «Я був у тому монастирі, й коли під вікнами зупинялася якась машина, то думав, що зараз прийдуть по мене». Зараз нам здається, що в монастирях ховали людей, а німці до них не приходили. Та насправді були страшні донощики. Кожен монастир стикався з тим, що за ним пильнували, й СД проводило регулярні обшуки. Як їм вдавалося переховувати євреїв? Господь Бог знає.
Українські діти на тлі Свято-Іванівської лаври Студійського уставу. 30 рр. ХХ ст.
В 1942 році під час облави на подвір’я святоюрського комплексу забіг натовп євреїв. Митрополит Шептицький, побачивши це, покликав свого секретаря отця Володимира Грицая й каже: «Отче, прошу тих людей переховати». А отець Володимир відповідає: «Там, напевно, людей 30, СД взяло їх слід. Де ми їх заховаємо?» Митрополит каже: «У своїй кімнаті». Отець Володимир бере ключ від свого помешкання, заводить усіх людей у свою кімнату й зачиняє. Він виходить на подвір’я святоюрського комплексу, де вже чекає СД. Приходять до митрополита Шептицького і кладуть ордер на стіл. Митрополит, дивлячись їм в очі, спокійно каже: «Обшукуйте». Митрополит відправив отця Володимира супроводжувати німців. Того самого отця Володимира, в кімнаті якого повно євреїв. Проводять обшук, і він підходить із тими німцями до своєї кімнати. Німець каже: «Чия це кімната?» — «Це моя». — «А, нічого, ми вам довіряємо». І вони йдуть далі. А якби він відчинив свою кімнату, в якій було десь 30 втікачів — які наслідки мало б для нашої Церкви те, що в митрополичому комплексі переховується ціла юрба євреїв?
Або, наприклад, історія Курта Левіна в Унівській лаврі. Його переодягнули на новика. Він приїхав до Унева, дав свої документи настоятелеві ієромонаху Йоанну (Шерстюку). Після трьох місяців до нього прибігає настоятель. Каже: «Хтось доніс на вас, що ви єврей і в нас переховуєтесь. Мені дали звістку, що вже по вас їде машина з Перемишлян, щоб арештувати». Курт Левін розповідає: «Я вибіг із монастиря, піднявся на пагорб — дивлюся, а по дорозі до Унева вже їдуть дві машини». Тоді йому вдалося врятуватися, а в 1944 році він виїжджає за кордон і стає відомим економістом. Все своє життя Левін згадуватиме про доброту студитів та митрополита Шептицького і працюватиме над тим, щоб його визнали Праведником світу.
Ієродиякон Даниїл (Дмитро Тимчина, 1900–1972) з українськими та єврейськими дітьми з сиротинцю при Унівській Свято-Успенській лаврі Студійського уставу. 1943 р.
Інколи лінія поділу між добром і злом проходила по сім’ї. Чоловік, який побіг у Перемишляни, збагнув, що Курт Левін — це не Роман Митка, а єврей. Та, наймовірніше, він поділився з жінкою або з кимось із рідних у хаті, що біжить видати єврея. Той родич, з яким він поділився, помчав до Лаври рятувати життя Роману Митці (Курту Левіну), монахам студитам — і, духовно, тому злочинцю, який брав на себе кров. Ми не знаємо, хто сповістив настоятеля, але це був хтось із близьких тієї людини, яка донесла німцям. Притім той чоловік чітко казав, що серед студитів є єврей. Тобто перевіряли б монахів — і знайшли б Курта Левіна, однозначно.
— На завершення вашої розповіді хочу спитати: для кого ви писали свою працю, кого уявляли її читачем?
— Цю працю я, в першу чергу, написав, щоби вшанувати пам’ять тих людей, які рятували євреїв. Я дуже прискіпливо її писав, щоби згадати кожного — кожного, хто це робив. Я хотів, щоби ми пам’ятали тих великих людей, які рятували євреїв, — і тих євреїв, що врятувалися. Це люди, які жили в одному світі, а потім потрапили в інший світ — і вижили в ньому. Насправді це історія про людей, які переступили зло, перемогли його. Знаєте, не якимись збройними силами, агресією — просто любов’ю, любов’ю до людини
Монах покликаний для того, щоби бути передусім добрим християнином. Ми всі до цього покликані. І мені здається, студити витримали цей виклик. Шептицький не переховував знайомих євреїв, а переховував усіх можливих євреїв, які до нього приходили. Це показує велич нашої Церкви, яка обіймає всіх, незалежно від релігійного, соціального й національного. Коли є загроза життю — Церква рятує, бо це людське життя. У наш матеріальний час завдання цієї книжки — сказати, чим є людина. Я вважаю, що ця книжка показує Людину з великої літери.
Розпитував Юрій КУШНІР
Горішня знимка — митрополит Андрей Шептицький серед монахів Унівської Свято-Успенської лаври Студійського уставу. 30 рр. ХХ ст.
01.08.2019