Скільки років Дунаївцям?

Маю я сердечного друга-земляка, з яким завжди цікаво розмовляти на різні теми. Людина Віталій вельми ділова – весь час із головою у своєму IT-бізнесі, відповідальних перемовинах з американськими партнерами, навіть на відпочинку. Але весь вільний час він витрачає на хобі – читання науково-популярної літератури. Він знає все про структуру всесвіту, походження видів і вмирання цивілізацій. На свої неповні сорок йому вдалося не розтратити здатність дивуватись і набути талант по-справжньому дивувати. Діти його обожнюють, бо пошукай таке джерело знання – не знайдеш нізащо. А нам і шукати не треба. Ось він – чудесний друг, який не просто знаходить спільну мову з дітьми, а й викликає щирі сльози, коли надходить час прощатись. У тривалих гірських походах його неабияке вміння зацікавити дітей розповідями про динозаврів – узагалі незамінне. Діти забувають про смартфони і йдуть за ним, як щурі за Нільсом. Тільки не топитися, а в подорож до захопливої країни знань.

Особлива Віталієва пристрасть – антропологія. І тут він уже не вічний дилетант, як у випадку з динозаврами чи кометами, де можна послизнутися на якихось астрономічних чи зоологічних тонкощах, а справжній дослідник: виписуючи дорогі англомовні книжки на "Амазоні", де фахово й аргументовано оцінюється весь тернистий шлях, що його людина розумна проходить у своєму розвитку, він у курсі всіх найновіших наукових знахідок і гіпотез. Щоб зрозуміти людину, навіть у її найсучасніших версіях, на думку Віталія, слід ретельно вивчити поведінку її найближчих родичів.

Тому, наприклад, сексуальна поведінка мавп бонобо, чи то пак карликових шимпанзе, і їхнє вміння розв'язувати конфлікти у своїх колективах може стати справжнім дороговказом для членів людських спільнот. Як неважко здогадатися, конфлікти вони розв'язують саме за допомогою регулярних і невимушених дружніх мастурбацій і злягань усіх з усіма, крім зв'язку типу мати-сини. Чи не з цієї причини бонобо вважають винятковими представниками ряду приматів, яким, мовляв, мало бракувало, щоби перейти на якісно вищий щабель: матріярхат, знижений рівень аґресії, альтруїзм, повага до дітей, відсутність гомофобії – все це записується їм в актив, а нам, людям, відповідно, в пасив. І цілком слушно. Окрема захоплива сторінка з життя бонобо – вигадлива сексуальна поведінка, де моїм безперечним фаворитом є фехтування пенісами.

Одне слово, мавпи бонобо стали нашим мемом і джерелом перманентного інтелектуального задоволення. Вони по-справжньому підважують набридливий антропоцентричний міф про абсолютну вищість людини над світом тварин. А поступаючись вищістю комусь іншому – бодай у такий символічний спосіб – ми, певна річ, морально ростемо над собою, виявляємо своєрідну шляхетність і здогадуємося, що здорова альтернатива нашому агресивному й конфліктному лого- і фалоцентричному суспільству насправді криється в речах природних, що нічого штучно не треба вигадувати – варто лише уважніше придивитися до мавп бонобо. Бо якщо вони вміють бути терпимими й неконфліктними, то що заважає нам? А якщо щось заважає нам, то чому нічого не заважає їм?

Однак брати приклад із бонобо ми не здатні з багатьох причин. Найсерйозніша з них – неможливість повернутися до природної безпосередності, відкинувши інерцію традиції, скасувавши культуру і знявши вериги пам'яті. Ми не можемо дозволити собі природність через наявність численних бар'єрів культурного та морального плану. І жодна сексуальна свобода цьому не зарадить. Усі подібні спроби приречені стати ще одним варіянтом антиутопії, щось на кшталт однієї з варіяцій "Планети мавп", де вони нас знову переможуть: ми неодмінно перетворили би це повернення до природних джерел на ще один фатальний експеримент – людина може прагнути природності, але вона завжди буде природністю людини, тобто оксюмороном. Насильство, помста, недовіра, підлість, ресентимент – нескасовні так само, як незнищенна пам'ять. Тому годі сподіватися на те, що, наприклад, конфлікт між двома чоловіками можна владнати за допомогою потирання калиток, фехтування пенісами або якоїсь схожої кумедної ритуальної дії. Для нас це занадто примітивно: ми надійно пам'ятаємо заподіяне зло, а компроміс здебільшого вважається в нас не найвищим добром, а способом самоприниження.

Натомість людина вкрай вигадлива у способах завдавання болю. Веронік Наум-Ґрапп у своїй статті "Насильство як воєнна зброя" пише про наш час і про те, наскільки нюансованим, складним і розбудованим у своїх антропологічних структурах буває сучасне насильство: "Родина біженців зі Сребрениці в липні 1995 року засвідчила випадок, у якому дідуся примусили з'їсти печінку власного онука. Там ішлося про розрив зв'язків іншого роду, коли родич по лінії предків повинен пожерти того, кого він безпосередньо породив, змушуючи його немовби повернутися до стану перед народженням, перед заплідненням. Злочин проти кровного зв'язку має призвести не до смерті ворога, а до того, щоби ворог ніколи не народився".

Ще 2015 року вийшла коротка антологія різноманітних тортур російсько-української війни "Ті, що пережили пекло: свідчення жертв про місця незаконних ув'язнень на Донбасі", де на лаконічних 83 сторінках зроблено першу спробу фіксації жорстокої вигадливості бойових командирів ДНР-ЛНР – вчорашніх громадян України – щодо своїх колишніх співвітчизників. Якщо приклад із поїданням печінки онука здається надміру моторошним, нам можна не сумніватись у тому, що на Донбасі легко повторили пройдений геноцидний досвід югославських 1990-х років:

"Я просила мене не бити, казала, що вагітна. Вони сказали: «Дуже добре, що укропівська дитина помре». Нас били всім, чим завгодно [...] Били по всіх частинах тіла. Об мене гасили недопалки. Мені, через те, що я дивилась і кричала, коли били інших, зав'язали скотчем очі. Я на той момент була на третьому місяці вагітності, і внаслідок побиттів у мене почалася кровотеча. Я знепритомніла [...]" (С-83)

"Усіх били й завдавали тілесних ушкоджень. *** приїхав воювати за сепаратистів, однак йому не повірили і вважали його "укропським шпигуном". *** теж постійно катували. Місця для двох було дуже мало. За його словами і словами сепаратистів, йому просвердлили дрилем анальний отвір" (С-2).

Способи тілесного та психологічного знущання ретельно класифіковано у відповідних рубриках – у них немає нічого фантастичного. Читаючи ці свідчення, складається враження, що запрограмованість людей на зло має якийсь рутинно-ритуальний характер, що людина просто певний час терпляче чекає, поки зможе допастися до насильства, а потім по-діловому виконує його, ніби вчилася цьому все життя у спеціяльних закладах. Вона складала іспити, переходила на вищий професійний рівень, всіляко удосконалювалася в теорії і ось, урешті-решт, здобула омріяну практику, де можна реально показати свою високу кваліфікацію.

Ми з Віталієм любимо ділитися знаннями з різних сфер антропології, як давні друзі – добрий і злий поліцейський. Добрий по-позитивістському припускає, що досвід природи здатен підказати і щось у нас виправити. Його злий антагоніст вважає, що культурна антропологія останньої сотні років підстав для оптимізму не дає – люди невиправні.

Існує в нашій із земляком Віталієм дружбі один жартівливий мотив, який час від часу зринає в нашому житті. Він родом з Дунаєвець, що за 33 кілометри від Кам'янця, але ніколи не виїздить з них у бік мого рідного міста. Тому не знає, що на виїзді з Дунаєвець стоять об'ємні літери й цифри, які нагадують, скільки років його місту. Цифри акуратно щороку змінюють, а літери залишають незмінними. Оскільки я постійно тудою їжджу, то добре знаю, скільки років Дунаївцям, а в нього з цим завжди проблеми. "Скільки років Дунаївцям?" – наш другий мем, і його я навмисне приберіг для фіналу.