Дихотомія поезії Тараса Мельничука

[Мельничук Т. Моє ліплення оленя [Текст] : поезія ⁄ Тарас Мельничук. ― Брустурів : Дискурсус, 2018. ― 128 с.]

«Для мене поезія існує на межі між тим, що можна і що не можна висловити словами» ― так каже чеський поет Павел Космачка. Такий спосіб розуміння поезії у розмові про книжку Тараса Мельничука стане певною базою, з якої ми будемо визирати в таємничі, не проговорені всує твори українського поета.

Він повернувся до нас маленькою збірочкою його творчого доробку, який розбавлений двома короткими інтродукціями ― видавця Василя Карпʼюка та упорядника Мирослава Лаюка, а також, на фініші, все дійство замикає більш розлога фактажистика життя поета, яка тут практично необхідна, особливо для тих, хто не дуже знайомий із життям цього трагічного поета. Ця остання частина є наче своєрідним інструментом, який уможливлює глибше розуміння поетики творів Тараса Мельничука, складної драматургії його текстів, усіченого типу поезії, яка уривається словами, але інерційно продовжує живити уяву читача. Наскільки мені відомо, зараз, цей же видавець готує більш розширений варіант книжки, до якої долучить ще великий корпус випадково знайденої поезії цього автора. Але та збірка, що вже заявила про себе своїм білим тілом та рясними метафорами, заслуговує на те, аби бути осмисленою, бодай у короткому відгуку.

Отож, Тарас Мельничук ― поет, без якого важко говорити про українську таборову поезію, про її виформування, про свободу, яка творилася словами у темних, важких казематах, холодних карцерах. Та наперекір усьому ― це був дивовижно плідний час, коли поезія ставала порятунком, до неї відповідно і ставилися. Це був час дуже уважного та відповідального ставлення до слова, яке завжди відчувається у розмовах із тими, хто пройшов ці випробування і яке немилосердно зникає тепер, у загальному гаморі.

Не розписуватиму тут біографію Тараса Мельничука, вона коректно представлена у книжці, але кілька моментів, які важливі для розуміння поетового слова, все ж проговорю. Отож, життя Тараса Мельничука заповідалося таким, як його прожили тисячі радянських поетів. Якби не його бунтівний характер та невміння притиратися до загалу, так би це і було. Але кілька заборонених тем у збірці «Чаґа», і Тарас Мельничук опиняється по той бік волі. Перша його посадка відбулася у 1972-му, темному та важкому році для багатьох родин української інтелігенції, яка не могла штучно забути зойки закатованих, розстрільні списки, мерзлу землю, що ледь-ледь прикривала висохлі голодом тіла. Ця памʼять словами, жестами, шепотом говорила цими людьми про себе, вони ж згодом і заповнять собою пересильні тюрми та йтимуть тихими караванами смерті на далеку північ. Північ ця, наче розніжена, зманіжена лярва, що без розбору загрібала у свої урвища життя людей, з інших ― випивала силу та викидала на перегній з покаліченою долею, доживати днів. Але траплялись їй, як кремінь люди, на яких вона ламала зуби і згрібала їх всіх в певні місця, ― одним з таких була зона суворого режиму «Перм - 36». Серед тих, хто топтав таборовий ряст були Стус, Калинець, Світличний, Сверстюк, сотник УПА Кривоніс та ін. Серед них опинився і Тарас Мельничук. Людина дуже запальна, затята у своїх переконаннях, яка йшла на голодівки, протестувала проти сваволі таборової адміністрації. Це був каторжанин, який жив цим життям, а не пересиджував свій час.

Друге сфабриковане увʼязнення було повʼязане з криміналом. На місці вуличної бійки була «знайдена» фінка, яка ніби «належала» поету. Після звільнення Тарас Мельничук «підсідає» на спиртне та опиняється у спецлікарні. Можна лиш уявити, скільки нюансів, психологічних тонів існує поза цією фабулою біографії, що протягнеться ще до підпалу хати, вчиненого, очевидно, злими сусідами, нагородження літературною премією ім. Т.Г. Шевченка та ін. моментами, що напевно колись ляжуть ув основу романної біографії поета. Бо фактичний його життєпис дуже щедрий на колізії та розіграну драму довжиною в життя.

Усі ці біографічні нюанси уважному читачеві виглядають наче зуби, що пережовували життя поета, давали йому сили на опір та заразом нищили. І в цій дихотомії поставала поезія, яку можна запросто віднести до перлин української лірики. Я не просто так вдаюся до цієї прокатаної мільйон разів метафори. Тут, означуючи поезію Мельничука як перлину, мені йдеться наголосити на тому, як утворюється в природі перлина. Вона починає рости тоді, коли чужа, стороння речовина потрапляє у мантію молюска, і цей живий організм ніби капсулює це чуже тіло, яке починає наростати та утворювати красиву перлину. Мені видається, що ця метафора дуже промовисто говорить про життя Тараса Мельничука, його неприкаяність, яку в часи романтизму назвали би «поетовим прокляттям», коли поет залишається чужий соціуму, не може вжитись у його норми, поетичний голос веде його своїми, далеко не зрозумілими для нас дорогами. Ця болюча та гостра тема наскрізно тримає роман Гельдерліна «Гіперіон», у якому поет чужий міщанському оточенню і якого самотність заводить у такі незвідані нетрі духу, що іншим страшно просто зазирнути у ті двері, в які він безповоротно входить.

Задля справедливості слід сказати, що поезія у книжці «Моє ліплення оленя» не дуже рівна, трапляються слабенькі рядки, іноді тут одна метафора, що вміщується у дворядку, «тримає» розбавлений «поетичною водою» вірш. Є також речі зовсім прохідні, які обовʼязкові для академічного видання, але не годяться для «розпушування» збірки, наприклад вірш «і живучи…», де банальна тема плинності життя, достеменної його виправданості у такий же тривіальний спосіб і виконана.

Але давайте підійдемо ближче до тіла віршів. Не могла пройти повз поетичну увагу Тараса Мельничука таборова тема, яка спохоплювалася з глибокої памʼяті про цей жахкий для нього час:

сонце жалісно бринить ⁄ де моє пасовище? ⁄⁄ а людське око ⁄ основане дротами ⁄ й нема від цих оздоб колючих ⁄ (Росія ― Кучино) ⁄ немає сховища ⁄⁄ туману повен ліс ⁄ липучого ⁄ Росія Кучино ⁄ не мучте нас ⁄ йде божевільний гін коліс ⁄ везуть на смерть заручених ⁄⁄ світ кровʼю ще ⁄ не наситився ⁄ конвой веде чоту беріз ⁄ туман набився в ніздрі ⁄ лісу ⁄ дивись дивуйся і молись («сонце жалісно бринить»).

У цій збірці повсякчас відчувається карколомна різнополярність настроїв поета. Від вкрай мінорних до мажорних. І це дає можливість читачеві не провалитися у підземелля Аїда, де сховані під його темним троном всі надії на порятунок. Пейзажна лірика тут має свій хист бадьорити уяву читача:

Я думав що ще зима ⁄ я туди а то двері відчинені ⁄ у сонце ⁄ гомонять струмки ⁄ як жінки ⁄ і тільки подекуди сніг спить під ліщиною ⁄⁄ і по полі веселі ⁄ немов циганчата ⁄ граки («Я думав що ще зима»).

Ось приклад вірша, що утримує свою рівновагу на останньому дворядку, який єдиний цікавий тут і який, зокрема, «витягує» на собі вірш:

могила як ⁄ глечик в степу ⁄ у глечику ⁄ не залишилось ⁄ ні вина ⁄ ні води ⁄⁄ і шорстка трава ⁄ доганяє нас ⁄ доганяє ⁄⁄ аж ромашки ⁄ рвуть одяг на собі («могила як глечик у степу»).

Спробуймо короткопройтися цим віршем. Отож тут автор говорить про період кінця липня, коли трава стає «шорсткою», а ромашки відцвітають, скидаючи з себе пелюстки. Але можна припускати, що йдеться лиш про зовнішній час, природній; та тут ліричний герой говорить про те, що цей період завмирання квітів паралелізується з його життям, з його старінням, з його підготовкою до осені. Ця аналогія доволі цікава, але останній рядок метафорично найбільш повний, порівняно з іншими яскравий, на якому стоїть краса цього вірша. Є багато поезій у цій збірці, зроблених за подібною моделлю.

Окремо слід повести мову про своєрідний подвійний «жанровий стрибок» у поезії Тараса Мельничука. Жанр коляди, як і жанр казки чи замовляння незримо панують у фундаменті його поетичної оповіді. Вони творять ту важливу лінію наративу, яка дає можливість зазирати читачеві за мантію дохристиянських часів, коли звірі могли говорити з людьми. І це була мова поезії, та мова, яку ми тепер не відреконструюємо ніколи через свою глухоту до природи, до її жестів, до її оповідей. Її пробували почути свого часу тихі лірики, пробував говорити з нею Микола Воробйов та Михайло Григорів. У ці давні візії архаїки пробував зазирнути і Тарас Мельничук:

тихо пливе над землею небо ⁄ плачуть звірі ⁄ а люди не плачуть ⁄ я опускаю руку ⁄ і піднімаю ⁄ золоте яєчко роси ⁄⁄ а потім на теє яєчко ⁄ сяде золота птаха ⁄ і з яєчка народиться світ ⁄ такий самий ⁄ як цей ― ⁄ що в нас перед очима ⁄ тільки люди в ньому ⁄ не будуть плакати” («тихо пливе над землею небо…»).

У міфології яйце символізує народження життя, Всесвіту. Великоднє яйце символізує початок нового життя. Ці смисли превалюють у розумінні поета, який прагне нового світу, певної утопії, в якому немає людських сліз. Це казка-стріла, казка-намір, казка-бажання, яка зʼявляється у його ліричному жанрі з архаїчних, міфологічних форм мислення.

Ось іще один прецікавий приклад жанру колядки, який перетворюється на авторську поезію:

якщо ви були ⁄ на країні ⁄ то ви там бачили яблуко ⁄ а над самим яблуком ⁄ сонце ⁄⁄ а під сонцем ⁄ гуцул весілля ⁄ танцює ⁄ і дивиться ⁄ а то з кожної смереки ⁄ росте скрипка ⁄⁄ а з скрипки ⁄ виходить ⁄ молода з молодим ⁄ і любляться ⁄ і голубляться ⁄ і вона його ⁄ князем називає («якщо ви були ⁄ на країні»).

Подібні жанрові трансформації викликають своєрідне смислове дихання вірша, коли він, вдихаючи, заходить у глибокі невідомі простори потаємного, схованого часом, землею, водою, та, видихаючи, виходить на поверхню авторським голосом Тараса Мельничука.

Поезія Мельничука цікава своїми аналогіями, що конструюють певну смислову візію життя, його проявів. Ось приклад герметичного вірша «Лист зійшов над головою…» :

Лист зійшов над ⁄ головою ⁄ жовтий ⁄ ніч реготиться медом ⁄ крізь серце навиліт ⁄⁄ а вранці сад ⁄ підняв бджолу ⁄ на вила.

Звісно, говорити про книжку Тараса Мельничука можна розлогіше, бо тут є багато добротного матеріалу, який вимагає уваги, певного зусилля, яке слід робити, аби він відкрив читачеві назустріч схований за словами зміст, той зміст, який народжується чимось більшим за слово, який народжується у поезії, у просторі вільно існуючих відкритих слів. На них важко накинути кайданки конвенції. Особливо тоді, коли поет зазирає за межі зримого світу та переносить нам в «човниках слів» його візії. У нього й “лісковий горішок схожий ⁄ на маленьке ⁄ соловʼїне серце”.