Підозріваю, що наш біб можна було оглядати з космосу. Бо у нас біб завжди садили на межах. Не так, як тичкову фасолю, котру впускали двома рядами всередину городу. Щільні зарості бобу впихали там, де підгорнута картопля, іноді страшенно поїдена жуком, переходила у стежку, за якою вже були трави. Якщо з космосу ще тоді можна було бачити позначки на пагонах, то можна собі уявити, якими виразними ламаними і заокругленими лініями інтенсивної зелені кожного літа був для них біб.
В часі веснування пожовклі сухі боби, залишені для цього з минулого урожаю, трошки мочили і впихали силою трьох пальців там, де закінчувалася бараболя. Біб дуже скоро ріс. Тоді цвів рожево-білими квітками, подібними на човники з вітрилом або на химерні папучі, абу-касимові капці. Ходячи стежками попри біб, дуже кортіло його урвати. Стручок відламувався так, що разом з ним зі стебла стягувалося трохи волокон – як кора тонких вербових гілочок, які також неможливо зламати виключно у тому місці, яке задумав і обрав. І сам стручок відкривати найзручніше, ламаючи скручуванням. Всередині – три-чотири бобики. Майже ніколи не однакові. Від якогось майже зародка при тонкій основі аж до найбільшого (про нього, мабуть, той незнищенний образ старого бобища). Натомість випорожнений стручок виглядає дуже солідно. Тверда основа, м'яке, часом із ворсом, ложе. Точні виїмки для кожного бобу. Нагадує дорогоцінні футляри для дорогоцінних пістолетів, каменів і малесеньких музичних інструментів.
Невідомо, який фрагмент міфічної космогонії спрацював у цьому випадку, але вважалося, що красти біб, тобто зривати поодинокі стручки бобу з городів, стежками попри які ідеш, – то не гріх. Якась дивна мораль, козяча. Так само не гріх було зривати і їсти (а не наривати і визбирувати цілі кошелі) чужі круглі сливки.
В кожному разі, у наших неплідних краях бобу було набагато більше, ніж картоплі, яку він обгороджував. І дозрівав він май борше. Тож певний період літа такими і були вечері. На самому бобі. Часом заправленому сметаною, молодим часником або смальцем. Дзядзьо називав біб фундаментом. Ця їжа була ситною, але тяжкою. Делікатніші шлунки взагалі не могли спожити дерматинової бобої шкірки, навіть добре вивареної.
Варений біб виконував ще одну важливу функцію. З баняком бобу і сільничкою сусіди, розділені межами, сходилися вечорами на лавки під грушками чи черешнями. Говорили, їли біб, як у інших регіонах соняшникове насіння. Також плювали шкірки під ноги, на витоптану суху землю під лавкою, або – якщо намагалися бути культурнішими – витискали м'якіть бобу зубами (через той чорний рубчик, який залишився у кожного боба з того, що прабіб з когось так сміявся, аж тріс) і непомітно кидали випорожнені шкірки позад себе під дерево, у траву.
О, блаженне село! Коли увижу твої сладчайшиї страви – біб у салі варений. О, вечори щасливії, о, ночі блаженні! Давно-давно мама любила цитувати такий фраґмент спудейської поезії.
А біб був ще дуже придатним як снек у подорож. І дуже необхідним до дванадцяти страв на Святий вечір. Мішок бобу у комірці, навіть трохи подірявленого черваками – які, зрештою, на тому виросли, що самі є якоюсь видозміною бобу – робив очікування зими спокійнішим.
Зі зміною парадигми харчування, багато років бобу майже не привозили на наші міські торги. Але тепер його знову багато. Можливо, це є якимось знаком щодо майбутніх змін – буде або ліпше, або гірше. Біб надається і на одне, і на друге.
Донедавна я думав, що по-рускі біб буде боб. Купив бобу і вирішив подивитися, які ж рецепти страв пропонує постмодерністська кухня. Виявилося, що у російській нема бобу-одинака. Існують тільки боби. Це тривожить, бо змазує індивідуальність. А ще бобами, виявляється, можуть назватися не тільки справжні боби, а навіть груба фасоля. Російською рецептурою в такому разі краще взагалі не цікавитися. Там усе не так, як є. Добре, коли встигаєш це зрозуміти на фундаменті простого бобу.
18.07.2019