Події останніх тижнів дедалі частіше дають підстави говорити про “реванш”. Повернення в Україну одіозних представників минулого режиму, скандал із реєстрацією кандидатами в депутати Клюєва і Шарія, перейменування вулиць, втрата позицій на міжнародній арені (відновлення російського представництва в ПАРЄ), заяви високопоставлених чиновників президентської команди про поступки у національно-культурній політиці (пропозиція керівника Офісу Президента Андрія Богдана надати російській мові статусу регіональної в Донецькій і Луганській областях) та антиукраїнські висловлювання її більш рядових членів (паплюження національного гасла “Слава Україні!” журналістом Дубінським) — усе це схоже на пазли, з яких вибудовується цілісна картина реваншу. На думку аналітика і підприємця Валерія Пекара, реванш в Україні може відбутися одразу на чотирьох фронтах: кадровому, олігархічному, антикорупційному та імперському. Я б, однак, вже не використовував при розмові про реванш модальне слово “може”. Замість побоювань квітня-травня, що реванш може відбутись, поступово приходить упевненість, що він уже йде повним ходом. Якщо це так, то які перспективи реваншистів в Україні й до чого потрібно бути готовим? Пропоную подивитися на один із найвідоміших історичних прикладів реваншу — реставрацію монархії у Франції у 1814–1830 роках. Можливо, він містить підказки, які проллють світло на сьогоднішню ситуацію в Україні.

Після поразки Наполеона від держав Шостої та Сьомої коаліції (спершу у 1814 р. після битви під Ляйпцигом і остаточно у 1815 р. після “Ста днів” і Ватерлоо) “в обозі іноземних армій” до Парижа повернувся брат страченого у 1793 році короля Людовика XVI Людовик XVIII. Колишні вороги Франції — Австрія, Пруссія, Росія та Великобританія — тепер стали її союзниками, що, втім, не завадило їм стягнути з неї контрибуцію у розмірі 700 млн франків і на три роки окупувати її територію. Разом із королем в країну повернулися представники колишньої аристократії, які розгорнули кампанію переслідування прихильників республіки та Наполеона, що увійшла в історію під назвою “Білого терору”. Протягом 1815–1816 рр. ці так звані “ультрароялісти” заарештували близько 70 тисяч республіканців та бонапартистів. Чимало з них, зокрема прославленого маршала Наполеона Мішеля Нея, було страчено. Експропрійовану в роки Першої республіки землю повернули її колишнім власникам, що викликало масові заворушення і постання в провінції. Після реставрації Бурбонів представники старої аристократії поводилися так, ніби революції взагалі ніколи не було. Ніщо більше не перешкоджало їм кричати “Vive le Roi!”, носити вишиті золотом камзоли, їздити в каретах і лаяти колишніх санколютів. Але насправді фанатизм “ультрароялістів” став їхніми останніми судомами перед остаточним сходженням з історичної сцени, а повернення до “старого режиму” в тому форматі, в якому він існував до 1789 року, так ніколи й не відбулось.

Лідери держав антинаполеонівської коаліції і сам Людовик XVIII розуміли, що за роки, які минули з часів взяття Бастилії, французьке суспільство глибоко змінилося, й повернутись назад уже не вдасться. На відміну від попередніх королів, які були абсолютними правителями, Людовик XVIII погодився обмежити свою владу конституцією, яка хоч і надала йому непропорційно великі повноваження й легалізувала політичне домінування аристократії через високий виборчий ценз, але закріпила досягнутий під час революції принцип рівності громадян перед законом. Незважаючи на те, що представники нобілетету повернули собі частину земель, вони втратили феодальну владу над селянами й так звані “сеньйоральні права”. Серед інших реформ часів Першої республіки й Наполеона, які збереглися під час реставрації, стала відміна феодальних повинностей, адміністративна реформа (поділ країни на департаменти), Кодекс Наполеона, конкордат із Папою Римським, дворянство імперії та орден Почесного легіону. Але найважливіше те, що у французькому суспільстві сформувалися прошарки населення, для яких повернення до ненависного “Ancien régime” (старого режиму) було цілком неприйнятним, і які лише чекали часу, щоб завдати удару у відповідь. Такий шанс їм трапився лише через 15 років, у липні 1830-го.

Річ у тім, що сам Людовик XVIII був меншим реваншистом, аніж затяті “ультрароялісти”. Щоби відновити стабільність, він зупинив свавілля “Білого терору” і став шукати союзників, зокрема й серед поміркованих лібералів. Компромісне правління Людовика XVIII закінчилось у 1824 році, коли на престол зійшов його молодший брат Карл X, граф д’Артуа, який уже повністю перейшов на бік “ультрароялістів”. Якщо епоху Людовика XVIII можна назвати “м’яким” реваншем, то Карл Х, без сумніву, ініціював “жорсткий”. З його подачі парламент приймав закони, які один за одним відновлювали атрибути “старого режиму”, зокрема обмежували свободу слова, призначали аристократам грошові компенсації за конфісковані у них маєтки, запроваджували покарання за образу Католицької Церкви і т. д. Останньою краплею стало призначення у 1829 р. прем’єр-міністром ультрареакціонера графа Жуля де Поліньяка, такого собі аналога сучасного Бойка чи Медведчука. У відповідь 221 опозиційний депутат парламенту звернувся до короля з петицією про скасування цього рішення. Карл Х не лише не пішов на поступки, а й посилив цензуру і розпустив парламент. Коли нові вибори, які пройшли у червні 1830 р., ще більше посилили опозиційну фракцію, Карл Х з ініціативи Поліньяка пішов ва-банк й 25–26 липня 1830 р. підписав чотири укази, якими знову розпустив парламент, ще більше посилив цензуру і змінив виборче законодавство, аби більше не пропустити в парламент опозицію.

Наступного дня на вулицях Парижа з’явилися барикади. Війська, які кинули на придушення повстання, перейшли на його бік, і вже за кілька днів Карл Х зрікся престолу, а замість прапора з золотими ліліями над королівським палацом знову замайорів революційний триколор. Новим королем парламент призначив главу Орлеанської гілки династії Бурбонів Луї-Філіпа І. Цей новий “король-громадянин” (le Roi-Citoyen), як він сам себе називав, опирався вже не на стару земельну аристократію, а на нову промислову буржуазію. При цьому свою владу він обґрунтовував, посилаючись на народний суверенітет, а не “божественне право королів”. Липнева революція 1830 р. зробила ліберальні реформи у Франції незворотними й остаточно поховала надії реваншистів на відновлення у ній “старого режиму”.

Які паралелі можна провести між цими подіями двохсотлітньої давнини і сьогоднішньою ситуацією в Україні? Поверненням представників “старого режиму”, скасуванням революційний змін, зокрема в культурно-символічній сфері, зміною державної риторики (від необхідності захищати державний суверенітет до відновлення миру будь-якою ціною) та соціальної бази нової влади (так само, як противники Французької революції 1789–1799 рр. раділи відновленню монархії, чимало прихильників “русского мира” в другому турі виборів проголосували за теперішнього українського президента) сьогоднішній реванш проросійських сил в Україні справді чимось схожий на реставрацію Бурбонів. Але головний висновок із тих подій полягає в тому, що “ультрароялісти” на чолі з Карлом Х і графом де Поліньяком не врахували нової соціально-політичної реальності й того, що суспільство, яке за кілька десятиліть змінилося більше, ніж за століття своєї історії, вже не могло автоматично повернутися до колишнього status quo. Нагнітання реваншу рано чи пізно може перетнути певну “червону лінію”, за якою революційний маятник знову хитнеться у протилежний бік. Недавні протести в Грузії продемонстрували, як суспільство здатне зберегти свій протестний потенціал, навіть попри опортунізм свого політичного істеблішменту.   

Приклад реставрації Бурбонів і Липневої революції показує ще й те, якою траєкторією може рухатися реванш. Спершу він відбувається у “м’якій” формі, коли реваншисти поки не наважуються скасувати основні революційні досягнення, але “м’який” реванш цілком може перерости у “жорсткий”, коли вони більше не приховують своїх намірів і йдуть ва-банк (етапи реваншу певною мірою дублюють етапи революції, яка також проходить ліберальну та радикальну фази). Так само, як Людовик XVIII зберіг конституцію і громадянські права — основні досягнення Французької революції, теперішня українська влада, найімовірніше, й надалі називатиме Росію агресором, Крим — українським й декларуватиме відданість євроатлантичним цінностям (нічого, утім, не роблячи для наповнення цих слів реальним змістом, як це довела реакція, а точніше її відсутність, на повернення російської делегації в ПАРЄ) При цьому з її мовчазної згоди в Україні щораз комфортніше почуватимуться прихильники “русского мира” — як ті, які покинули її після Майдану і тепер прагнуть повернутися (всі ці портнови-клюєви-шарії), так і місцева “п’ята колона”, які лише чекала часу, щоби знову підвести голову. Цікаво, що “ультрароялісти” у Франції спершу були навіть затятішими монархістами, ніж король Людовик XVIII. Риторика української влади сьогодні теж звучить м’якше, ніж периферійні голоси. Але якщо джина реваншу вже випущено з пляшки, його дуже важко сховати туди назад — тож наївно думати, що адепти “русского мира” не докладатимуть усіх зусиль, щоби знову стати провідною політичною силою.

Подібно до Людовика XVIII, який шукав підтримки не лише серед реваншистів, а й серед частини лібералів, за Володимира Зеленського проголосували як затяті “ватники” і “колоради”, так і прихильники демократичних реформ і “нових облич”. Але довго всидіти на двох стільцях йому, скоріше за все, не вдасться. Правління Людовика XVIII не задовольняло в повній мірі ні лібералів, ні “ультроялістів” (перших — через реванш, а других — через недостатній реванш). Їхні українські візаві також матимуть підстави ненавидіти президента Зеленського. Як написав Михайло Дубинянський, “перші за те, що він стане президентом реваншу, а другі — за те, що він не стане президентом реваншу”.

Переростання “м’якого” реваншу у “жорсткий” для України може означати, наприклад, офіційне визнання Криму частиною Росії, повернення Донбасу на умовах Путіна з федералізацією країни та легалізацією сепаратистів, формування коаліції спільно з “Опоплатформою” та висунення на посаду прем’єр-міністра Медведчука, Бойка чи Рабіновича (або принаймні їхнє входження в уряд). Такого сценарію прагне як Путін, так і місцева “п’ята колона” — і він, на жаль, мені здається цілком можливим. Але після Майдану і початку війни з Росією українське суспільство пройшло точку неповернення. Так само, як Липнева революції 1830 року назавжди поховала надії “ультрароялістів” на повернення до “старого режиму”, спроба “жорсткого” реваншу неодмінно наштовхнеться на новий Майдан, який, можливо, вже остаточно очистить Україну від бацили “русского мира”. Питання полягає лиш в тому, чи залишиться вона при цьому у своїх теперішніх кордонах, і чи не такий сценарій прогнозує Путін.