Пригадуючи собі славні діла наших предків, ми наче вдруге разом з їми доконуємо тиx діл, наче оживаємо новим життям, вийнятим з під сивого попелу оспалости й буденної несвіжости. Читаючи про подвиги, яких доконали брати перед нами — ми поруч вдяки і пієтизму до тих народних героїв, що поклали свої голови в обороні нашої волі, чуємо ще й певну внутрішну власну сатисфакцію — і щонайважнійше заохоту, доконувати саме таких діл. Глядячи на листу втрат, реєстр смерти наших оборонців — ми відразу вчуваємо і їх заповіт, який говорить нам: Ідіть нашими слідами, а збудуєте щастя і долю.
— Хто з вас не знає Маківки? Здається, що кождий, в кого бє вірне українське серце, чув уже про те місце геройства наших братів, синів спільної матері. Здається, що передше мало хто знав про гору Маківку, що лежить між сільськими горами, поважна і маєстатична. Знали про неї тільки деякі туристи і дооколичні люде. Та від часу, як на тій гopi сталася подія, що розголосила по цілому світу геройську справність і посвяту наших борців, про ту гору знає у нас майже кожний. Там боролися й віднесли світлу побіду наші українські Січові Стрільці над московською навалою, в четверо або більше переважаючою незначну горстку наших січових героїв. Визначні вожди бувшої австрійської і пруської армії, що розумілися на стратеґіці, з подивом і безмежним признанням висловлювалися про геройський чин, доконаний нашими У.С.С.-ами. Вони назвали їх елітою своєї армії і ставили за примір своїм військам.
Багацько буйненьких голов спочило на Маківці у тім геройськім бою з ворогами... І здавалосяб на перший погляд, що кров їх поплила марно по збочах Карпат, що з нервової їх роботи не вийшла ніяка користь для українського народу. Бо якже инакше тоді у нас виглядало! Сеж було чотири роки тому в зад! Ми не мали ще тоді власної держави, а були простими підданими ґерман-австрійців. Січові стрільці були тоді в складі армії австрійсько-пруської, під приказами чужих нашому народови й ідеї ґенералів, на службі їх інтересів, що майже все ішли в яркий розріз зі стремліннями нашого люду. Та власне в цьому лежав той цілий страшний траґізм обставин. Наші герої вірили свято у своїх "покровителів і опікунів-правителів", що масними словами й ласкавою усмішкою обіцювали не то помогти але й здійснити нам наш ідеал, нашу невловиму мрію... Вони аж сотки разів обіцювали нам, висвободити цілий невольничий люд з польсько-московської кормиги. І ми вірили їм, бо наче ті діти на арені політичного життя, не знали ще життя, повного облуди, злоби й брудного політичного еґоїзму. І от ясно нам стає чому наші герої з таким запалом ішли тоді до бою з Москалями. Вони бачили в їх таких саме ворогів, як ми бачимо тепер у Поляках і большевиках, що заперечують нам право істновання; їм байдуже було, в чиїх вони рядах, хто поруч з їми йде до бою. — одно тільки мали на меті: волю рідного народа. І з тою метою поклали вони свої голови на збочах Маківки. Чотири літа минуло з того часу, чотири рази цвили і вяли цвіти на їх могилах. Світ пішов иншими шляхами, боротьба змінила свої ціли. Ми маємо власну державність, хоч правда, не маємо ще безпечної, обгородженої від ворогів держави. Боремося дальше з ворогами, що формально навколо окружили нас захланними пазурами. І ось я констатую сумний факт: запал, який веде нас тепер до боротьби з лютим ворогом, передівсім Поляками не може й о половину рівнатися з запалом наших героїв що згинули на Маківці? Що се? Чому се так? Таж вони ішли до бою, всеж таки непевні, чи за їх пролиту кров дістануть від можних "опікунів" обіцяну волю, те вимріяне золоте яблуко! А ми ідемо як національна армія, свідома своєї самостійности і певна гідної надгороди за свій важкий труд — бож ту нагороду ми самі собі обіцяли і самі собі візьмемо. Встидайтеся ви всі, що в своїм серці не чуєте крайної ненависти до відвічного ворога, не чуєте боєвого захвату і жажди ворожої крови, ганьба всім тим, що яким небудь робом стараються ухилитися від національного обовязку, покласти всі свої сили і життя на жертву Україні. Встидайтеся ті, що своїм підлим поведенням зєднали собі імя "маркітантів", та найбільше встидайтеся й закривайте собі очи чесні товариші, що зветеся "дезертири". Ось з гори Маківки глядять на вас померші в кровавім бою товариші, що не втікали як труси але як вірні своїй присязі і народови герої видержали до кінця й поклали свої молоді голови за вашу ліпшу долю.
— Так ви сповняєте наш заповіт? говорять вони у місячну ніч, грозячи вам кервавими руками. Так ви кінчите діло, яке ми зачали і за яке ми вмирали тому чотири роки. Так ви спасаєте свою матір, що упадає знеможена перед ворогами?! Схаменіться! Верніть кождий там, де повинен бути, — бо инакше впаде на вас наш страшний проклін, — і ви замість в щастю й добрій долі — згинете як раби, невільники, панські слуги в неволі!
— Так говорять в своїм заповіті наші поляглі на Маківці герої. Нехай містичні слова ceгo святого заповіту будуть заохотою для тих, що вірно несуть всі свої сили для добра вітчини, а для тих, що ухиляються нікчемно від того святого обовязку, хай будуть тим огненним бичем, що для злочинника не знає пощади, а вічно його переслідує й риє нестерте пятно зрадника.
Постій, 30. цвітня 1919.
[Стрілець, 1 мая 1919]
01.05.1919