"Уневажнюю згублене серце".

 

(Погідно-сумний спогад Усусуса)

 

ВСТУП

 

Тут говориться про дві згуби, але обидві зводяться до стрілецького серця... Думаю також, що такий спогад на часі, бо нині сторінки наших часописів заповнені подібними оголошеннями: "Уневажнюю... уневажнюю... уневажнюю... Згублено... Згублено... Згублено..." Найбільше гублять люди "засвайси" та інші виказки і документи (крім "расових" бульдогів і інших песиків), але я певний у тому, що багато з нас губить і сьогодні — свої серця, тільки ніхто не має відваги, ні розмаху, щось таке оголошувати. А може  кожний думає, що серце — така річ, на яку кожний знахідник лакомиться і не віддасть за ніяку ціну. Бо й справді! Знайде дівчина хлоп'яче серце — затримає. Знайде хлопець дівоче серце — задержить і сховає. А знайде байдужий — то і він не віддасть, бо я чув, що з серця може бути добрий гуляш. Але не так думав стрілець Легенький Юрочка, як ми його в нашій чоті називали... Він, видно, вірив у добру волю людей і доказав це своїми двома оголошенями, які дійшли до редакції стрілецького часопису, — та які, на жаль, не були друковані, бо і в Редакції більшість редакторів не вірила в добру людську волю, хоча редакція складалася назагал з розумних людей (правда — і я був між ними...). Тепер я хотів би направити Легенькому ту кривду.

 

СПОГАД

 

Стрільця Легенького пізнав я вперше, коли його приділили до нашої чоти (в сотні Букшованого) в Горонді, у вересні 1914 року... Це був меткий, веселий, завжди усміхнений хлопчина, що мав дев’ятнадцять літ, чорну чуприну і пивні очі під чорними бровами.

 

Коли ми марширували на вправи, стрілець Легенький поглядав на всі сторони, і коли побачив гарну дівчину, забував тримати крок і прилишався ззаду.

 

— Стрілець Легенький, чому лишаєтеся ззаду? — питав докірливо сотник.

 

— Мені важко йти, паче сотнику, бо я легенький...

 

Коли вістун давав своєю свиставкою знати, що треба чоті збиратися на збірку, стрілець Легенький починав і собі голосно свистати..:

 

— Стрілець Легенький, чого ви свищете?...

 

— Я свищу на збірку!.. — відповідав лукаво і весело стрілець Легенький.

 

Отакий був стрілець Легенький.

 

Але не думайте зле про нього. Коли приходило до справді важких і поважних речей, він не був тоді "легенький". Він був з нами і на Маківці, і під Лисонею, і під Олександрійським, і під Чортковом, і під Бережанами.

 

В липні 1919 року перейшов він з нами Збруч і був приділений в Кам'янці, до скорострільної сотні. Та хоч би я і не знав про те, то довідавсь би був ось із такого оголошення, яке прийшло одного дня в серпні до Редакції "Стрільця" в Кам'янці:

 

"УНЕВАЖНЮЮ ЗГУБЛЕНЕ СЕРЦЕ...

Це було звичайне моє стрілецьке серце, що билося дуже добре, головно до гарних дівчат, любило пана сотника і хорунжого і десятників і навіть вістунів. Загубив я своє серце подорозі з Чорткова до Скали, одного вечора, край гостинця під високою липою, де сів був на хвилину відпочати. Могла його знайти одна дівчина, Мартуся, що йшла зо мною з села і сіла разом відпочити. Коли знайшла, нехай затримає, аж доки я не повернуся до неї. Коли ж знайшов хтось інший, хай буде чесний і віддасть на мою адресу, бо з чим я вернуся до Мартусі?.. Юрко Легенький стрілець скорострільної сотні. Польова Пошта ч. 17".

 

Я прочитав це оголошення і навіть не дуже здивувався, коли побачив, хто є його автором. З радістю подав я його начальному редакторові хорунжому Н. Та він зморщив брови і, подивившись на мене з якимсь спочуттям крізь свої окуляри, сказав поважно:

 

— Пане товаришу, хіба не будемо себе осмішувати... Часи занадто поважні і наша ситуація надто трагічна, щоб ми з стрілецького органу робили гумористичну газету...

 

Я сховав оголошення до кишені.

 

На другий день прийшов Легенький до редакції особисто.

 

— Пане хорунжий, голошу слухняно, що я подав сюди своє серце — чи пак — оголошення про серце — і...

 

— Знаємо, знаємо, але тепер не час на те... Може використаємо колись, як гумореску у святочному числі газети, а може помістимо пізніше, коли вернемося до Галичини і всім нам буде веселіше...

 

— Отже моє згублене серце — для вас гумореска?.. — сказав з докором Легенький, і не знати було, чи він сміється з нас, чи говорить поважно. З тим він і відійшов.

 

Але минуло зо два тижні, і я між листами знаходжу одного дня таке оголошення:

 

"ЗГУБЛЕНО НАПЛЕЧНИК...

Це був мій стрілецький наплечник, зафасований в Станиславові в грудні 1918 р.. В нім були різні речі: дві сорочки, стара блюза, тонкий коц, бритва, пів хліба, кусень сала, трохи яблук, добрі черевики, пачка тютюну, фельдфляша (в ній трохи руму), а на самім споді в хустинці зав’язаних кілька листів і в однім з них фотографія дівчини і листок почвірної конюшини. Прошу чесного знахідника, затримати всі ті речі собі, як нагороду, навіть листи і фотографію може собі лишити — коли буде такий захланний, — тільки прошу звернути мені той листок конюшини, бо це — щастя... Я ще дам йому і п'ять набоїв у додатку... Кам'янець, скорострільна сотня, стр. Легенький Юрко".

 

Знову подав я це оголошення начальному редакторові, а він прочитав, похитав головою і сказав:

 

— Це або добрий гуморист або гістерик. Ні в якому випадку не можемо цього містити з газеті...

 

Я сховав і це оголошення в кишеню.

 

Минали дні і місяці, ми рушили далі на Вінницю, Жмеринку, Роздільну, усе помішалося, поколотилося... Тисячі стрільців стали гинути від пошести тифу... Я даремно чекав третього подібного оголошення або вістки про стрільця Легенького...

 

Ми зійшлися з Денікіним, нами потрясали важні і вирішні події та питання, бо перед нами стояли вже большевики. Наш часопис мав перестати виходити.

 

I раз каже до мене начальний редактор:

 

— Чи маєте ще ті оглошення Легенького?.. Помістимо в останнім нашім числі на вічну пам’ятку. Ось, маєте список померших у Вінниці...

 

Він подав мені кусень паперу; на першому місці в списку прочитав я: "Стр. Легенький Юрко"...

 

Я щиро засумував за стрільцем Легеньким і дав складати обидва його оголошення з відповідною допискою. Але те число "Стрільця" вже не вийшло... Оголошення Легенького не були друковані. Я затримав у себе їх оригінали.

 

Минули роки.. Іду раз вулицею, аж чую хтось кличе мене з боку:

 

— Пане хорунжий, то ви? З редакції газети "Стрілець"?

 

Я дивлюся і очам cвoїм не вірю. Передо мною стоїть інтелігентний молодий чоловік, погідно всміхається, і, хоч змінився він дуже, я зараз пізнав у ньому стрільця Легенького...

 

— То ви Легенький? Пізнаю! Ви ж були в списку померших на тиф!..

 

— Так, пане добродію, я навіть читав своє ім'я і прізвище на стрілецькому кладбищі у Вінниці. Але це не я помер...

 

— Ах, розумію, розумію!.. То хіба помер той, хто знайшов ваш наплечник з вашими документами... То те друге оголошення було правдиве?..

 

— Так, те друге було правдиве, — відповів Легенький. — Та хоча ніхто не зголосився з наплечником і ви не хотіли вмістити оголошення, а я таки до Мартусі вернувся, своє серце віднайшов, і вона тепер є моєю доброю дружиною.

 

— Щасти вам Боже! — сказав я і щиро стиснув руку стрільцеві... Але ви дозвольте, що ваші оголошення я колись іще поміщу в часописі на спогад нашого стрілецького гумору і побуту...

 

— Певно, що дозволяю! — сказав утішно Легенький. — Хай люди знають, що навіть у найгіршому треба задержати погоду духа і розпогоджувати себе і інших.

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

Тепер я виконав своє приречення і свій обов'язок перед стрільцем Легеньким. Ви прочитали обидва його оголошення. Хай вони будуть вам доказом, що хто щиро жаліє загубленої речі, той знайде її, хоч би і не вміщував у газеті за оплатою. В кожному разі — коли йде про загублене серце. Звичайно віднаходиться його в сподіваному місці згуби і дістається його назад, в кращому випадку дістається за своє — інше серце, але також таке, що добре б'ється, любить пана сотника, пана хорунжого, панів вістунів і всіх порядних людей. Я сам маю таке замінене серце, і з чим мені дуже добре; воно всіх вас любить, в одну завжди кохає, і — хай таким уже залишиться!

 

В грудні, 1942 р.

 

[Львівські вісті]

31.12.1942