Недавно я знову розмірковував про потенціал та обмеження соціальних наук. Частково на ці роздуми мене наштовхнув візит в Інститут технологій ім. Стівенса, в якому я викладаю, філософа Джеймса Візераля з Університету Каліфорнії в Ірвіні з презентацією своєї нової книги “Фізика Волл-стрит”. Візераль, Ph.D з фізики та філософії, стверджує, що застосування фізичних методів в економіці може зробити цю науку строгішою. Після цього хтось надіслав мені статтю у The Economics, автор якої стверджує, що “дані з соціальних мереж роблять соціальні науки більше науковими”.
Під впливом цих оптимістичних тверджень я вирішив опублікувати деякі свої думки про соціальні науки, які два роки тому презентував у The Chronicle of Higher Education. Соціальні науки, що включають економіку, антропологію, політологію та соціальну філософію, з самого початку боролися за повагу. Ще на початку 19 століття французький філософ Оґюст Конт запропонував своєрідну ієрархію наук, починаючи із фізики з самого низу й до “королеви наук” соціології нагорі. Наука про людську та соціальну поведінку, на думку Конта, повинна допомогти людству приймати моральніші політичні рішення й сформувати ефективніші та справедливіші уряди.
Конт, який багато часу провів у санаторії для душевнохворих, мав відомих послідовників, зокрема Джона Стюарта Мілля, але для сучасників був диваком. Він помер у 1857 році, так і не отримавши ані університетської посади, ні бодай будь-якої стабільної роботи. Сьогодні соціальні науки отримують набагато менше коштів від уряду, ніж фізичні чи біологічні. Їх часто називають “м’якими”, адже їхні теорії набагато менше точні та наділені меншою прогностичною силою, що, на думку деяких вчених, узагалі не дає їм підстав називатися науками.
Деякі соціальні науковці — я називатиму їх “м’якими” — не звертають уваги на цю критику. Вони порівнюють себе не так із фізиками чи хіміками, як з дослідниками-гуманітаріями. Мій Інститут технологій ім. Стівенса якраз є прикладом такого підходу. Соціальні науки там перебувають під егідою Коледжу мистецтв та літератури, що також включає філософію, історію, літературу, музику та мою власну скромну спеціальність — наукову комунікацію. Наскільки мені відомо, мої колеги соціальні науковці не дуже гніваються, що їх віднесли до однієї когорти з гуманітаріями.
Проте є й такі, я називатиму їх “твердими”, які претендують на такий самий статус, як, наприклад, молекулярні біологи. Боротьба між “м’якими” і “твердими” соціальними науковцями триває вже дуже давно. У 1975 році, наприклад, біолог з Гарварда Е.О. Вільсон стверджував у своїй відомій книзі “Соціобіологія”, що соціальні науки лишень тоді зможуть претендувати на науковий статус, коли ґрунтуватимуться на підходах теорії еволюції та генетики. Налякані прихильники “м’якого” підходу вмить розкритикували Вільсона за соціальний дарвінізм та євгеніку — два найбільш шкідливі та сумнозвісні приклади застосування науки.
Поняття “соціобіологія” відтоді стало настільки контроверсійним, що його сьогодні взагалі нечасто застосовують, хіба в негативному сенсі. Це, однак, не завадило прихильникам “м’якого” підходу додати до назв своїх спеціальностей термін “еволюційний”, як-от еволюційна психологія чи еволюційна генетика, і дискутувати про адаптивне походження, наприклад, війн чи капіталізму.
В останні роки, коли зріс престиж нейронауки, “тверді” соціальні науковці відкрили для себе переваги магнітно-резонансних досліджень та інших методик вивчення мозку й включили їх у свої ґрантові пропозиції. Вони також прикріпили префікс “нейро-” до назв своїх дисциплін і створили такі їхні різновиди, як “нейроекономіка” чи “нейроантропологія”.
Часто вони беруть за взірець “найтвердішу” з усіх наук — фізику. Тож тепер ми маємо, наприклад, економофізику, яка моделює економіку на основі концепцій, позичених із рідинної динаміки, фізики твердого тіла чи статистичної механіки (блискучий огляд цих концепцій можна знайти у “Фізиці Волл-стрит”). Такий альянс наук також має дуже давні корені. Конт замість соціології іноді вживав термін “соціальна фізика”. Але сучасні дослідники, на відміну від Конта, можуть перевіряти свої надскладні математичні моделі на сучасних комп’ютерах.
“М’які” соціальні науковці часто ставляться з недовірою до прагнень “твердих” — і на те є добрі причини. Економічна криза 2008 року продемонструвала значні обмеження такого підходу. Найрозумніші економісти світу, озброєні найсучаснішими комп’ютерами, не змогли не те що попередити, а навіть передбачити масштабний розлад економіки. За словами філософа Пола Феєрабенда, “молитва може бути менш ефективною, ніж небесна механіка, але вона, без сумніву, має своїх візаві у деяких сферах економіки”.
Навіть разом із найсучаснішими відкриттями у таких сферах, як нейронаука чи генетика, соціальні науки і близько не наближаються до точності та прогностичної сили природничих наук. Фізика досліджує феномени — електрони, елементи, електромагнетизм, ядерні сили, гравітацію тощо, які є відносно простими та стабільними в часі і які можна строго описати. Наприклад, гравітація в Англії 17-го століття точно така сама, як в Америці 21-го, в Замбії чи на Альфі Центаврі. Кожен нейтрон ідентичний з будь-яким іншим нейтроном.
Натомість базові одиниці соціальних систем — люди — є унікальними. Кожна людина, яка коли-небудь жила, має свій унікальний життєвий досвід, який не схожий на досвід жодної іншої людини. Причому її розум постійно змінюється у відповідь на нові переживання — чи то читання “Так казав Заратустра” Ніцше, чи перегляд “Володаря перснів”, чи досвід батьківства, чи навчання композиції. Уявіть, якою складною була б фізика, якби кожен електрон був унікальним продуктом своєї історії.
Суспільства також змінюються у часі та просторі. Сьогоднішня Франція є радикально іншою, ніж вона була в часи Конта. Сполучені Штати відрізняються від тих, якими вони були століття, десятиліття чи навіть рік тому. Соціальні науковці, здається, переслідують рухому ціль, яку ніколи не зможуть догнати. Антрополог та типовий представник “м’якого” підходу Кліффорд Гірц якось писав, що соціальні науковці можуть лише “заднім числом конструювати розповіді про зв’язок речей, які, здається, випадково трапились, складати докупи закономірності уже після фактів”.
Саме це і є основною відмінністю між соціальними та “твердими” науками. Протонам, плазмі та планетам байдуже, що про них кажуть учені. Натомість соціальні системи дивляться телевізор, слухають радіо, читають газети, журнали, книги і блоги та можуть під їхнім впливом змінювати свою поведінку. Іншими словами, теорії у соціальних науках впливають на суспільство, якщо у них вірять.
Навіть сам Конт це зауважив. Його твори, до речі, надихнули засновників Бразилії зобразити його слоган “Ordem e Progress” (Порядок і прогрес) на національному прапорі країни. Важливо й те, що Конт був одним із натхненників Маркса, чия соціальна теорія глибоко вплинула на хід історії.
Отже, ми маємо справу з парадоксом. З одного боку, соціальні науки у багатьох аспектах слабші та менш точні, ніж природничі. Але, з іншого боку, вони неймовірно сильні з огляду на їхній вплив на суспільство і наше життя, які вони можуть змінювати як в позитивний, так і негативний бік. Згадайте, скільки лиха було заподіяно во ім’я Маркса, соціальних дарвіністів чи теоретиків вільного ринку від Герберта Спенсера до Мілтона Фрідмана.
Але соціальні науковці також можуть робити цей світ кращим. Найбільшу повагу в мене викликають ті, чиї праці ґрунтуються на строгому емпіризмі, але водночас уникають абсолютних відповідей. Це, наприклад, антрополог Сара Блаффер Грді, яка вивчає поведінку приматів та ранніх людей заради інсайтів у сучасні гендерні ролі, економіст Джефрі Сакс, який досліджує, як можна зменшити бідність у країнах “третього світу”, політолог Джин Шарп, відомий теоретик ненасильницьких протестних рухів.
Соціальні науковці стають особливо небезпечними, коли вони наполягають і переконують інших, що відкрили абсолютні істини про людство, про те, ким ми є і навіть ким повинні бути. Саме тому вони — навіть більше, ніж будь-які інші вчені — повинні бути смиренними (або принаймні скромними) у своїх твердженнях.
Тут я б хотів зробити специфічне припущення. Соціальні вчені повинні більше себе ідентифікувати не з природничими науковцями чи гуманітаріями, а з інженерами. Я почав свою кар’єру із дописів до інженерного журналу, а зараз викладаю в інженерній школі, тож знаю і поважаю інженерів. Вони не прагнуть відкривати “істини”, тобто унікальні та універсальні пояснення якищ чи розв’язання проблем. Власне, інженери спохмурніли б, якби хтось пояснював їхню роботу в такий спосіб. Вони лише шукають відповіді на специфічні локалізовані та тимчасові проблеми. Наприклад, як потратити менше сталі на будівництво мосту, створити ефективнішу сонячну панель або смартфон з більшим запасом пам’яті.
На мою думку, соціальні науковці повинні так само уникати прагнення відкривати абсолютні істини про людську поведінку. Вони натомість мусять більше зосереджуватися на відповідях на специфічні проблеми — як-от, наприклад, наші теперішні економічні негаразди, неефективність системи охорони здоров’я або залежність від військової сили у вирішенні конфліктів.
Незважаючи на свою слабкість, соціальні науки, якщо їх грамотно застосувати, можуть зробити навіть більше, ніж “тверді” науки, для того, щоби наш світ став кращим місцем для життя. Конт мав рацію щодо цього.
Joe Horgan
Is "Social Science" an Oxymoron? Will That Ever Change?
Scientific American, 4/04/2013
Зреферував Є. Л.
04.07.2019