Володимир В’ятрович – український історик, громадський діяч. Директор Українського інституту національної пам’яті. Оголосив про похід у політику перед виборами до Верховної Ради. Балотується за списком «Європейської солідарності»
Реванш проросійських сил, починаючи з дня інавгурації нового Президента, набуває щоразу більших і більших масштабів. Політики, орієнтовані на режим Путіна або, в кращому разі, на режим Януковича, обростають заможними спонсорами і потужним медіа-ресурсом. Українські суди у темпі вальсу множать сумнівні рішення одне за одним. Реванш переноситься на гуманітарну сферу, зокрема на мовну політику та політику історичної пам’яті.
Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович вважає, що одним із факторів реваншу стала невизначеність політики Володимира Зеленського і його намагання відмовчатися щодо важливих для держави тем. В’ятрович каже, що він наразі не готовий називати Зеленського проросійським політиком, утім, певен директор УІНП, реваншистам достатньо того, що як Президент він – просто tabula rasa.
Z зреферував тези із зустрічі Володимира В’ятровича та львів’ян цього тижня.
Про перейменування проспектів Бандери і Шухевича в Києві
Ми будемо оскаржувати це рішення в суді. Але цього не досить. Треба бути готовим і до того, щоб захищати це рішення на вулицях. Нам доведеться нагадати людям, які втекли після Майдану з України, а зараз сміливо повернулися назад після п’яти років своєї відсутності, що вони приїхали вже в іншу країну – країну, яка буде для них дуже некомфортною, дуже незручною. Це країна, яка пережила Майдан, і вона не вибачить спроб повернути нас у минуле.
Хтось може сказати: це тільки київська проблема – нехай кияни собі розбираються з цим. Ні. Насправді це проби того, наскільки далеко можна просунути проросійський реванш.
Чому важливо взагалі захищати Бандеру як такого? Бандера, як на мене, є певним маркером та мірилом самодостатності українців. Безперечно, Бандера робив багато хороших речей і багато помилок – а не робить помилок той, хто нічого не робить. Але Бандера став символом безкомпромісної проукраїнськості – боротьби за все українське. Відповідно, він і зараз залишається символом, маркером.
Про реванш і похід у політику
Так, реванш можливий. Але треба розуміти, що він не є неминучим. Буде він чи не буде – залежить не тільки від тих сил, які хочуть реваншу, а й від нас із вами.
Я дуже чітко пам’ятаю зиму-весну 2010 року, коли після приходу до влади Януковича за кілька тижнів було рознесено все те, що ми робили протягом кількох років. Зараз я особисто роблю все від мене залежне, щоб цього не трапилося. Я не буду терпіти такого роду речей, які відбулися в 2010 році.
Знаєте, я от теж довго вагався: йти мені в політику чи не йти... Як керівник Інституту національної пам’яті я створив, вважаю, прекрасні умови для дослідників, щоб займатися історією. І головне, чого я хотів би персонально для себе – самому скористатися цими можливостями. Сидіти, писати, поїхати кудись із презентацією книжок… Але я розумію, що зараз це недозволена розкіш.
Про погляди Зеленського на політику історичної пам’яті
Зеленський у питаннях національної політики, національної пам’яті, гуманітарної політики – просто tabula rasa. «Чиста дошка», на якій можуть писати дуже різні люди. На ній можуть писати люди, які є виразниками проукраїнських інтересів. А можуть писати люди, які є абсолютними «совками».
З одного боку, 8 травня був абсолютно правильний допис Зеленського про День пам’яті і примирення у Facebook. З іншого боку, 22 червня – звернення: «В цей день у наш дім увірвалася війна…» – що було мультиплікуванням абсолютно совкового міфу про «Вєлікую отєчєствєнную войну».
Саме ця порожнеча Зеленського в питаннях національної пам’яті – вона і є тим головним чинником, який провокує реванш. Якщо там порожньо – отже, хтось може зробити так, щоби Зеленський став проросійським.
Ще нема підстав говорити, що Зеленський – промосковський політик. Так, Зеленський був абсолютно проросійським артистом. Однозначно, в мене нема в цьому сумніву, якщо судити з його гумору. Але чи є він проросійським політиком? Поки що казати рано.
Для Росії не обов’язково, щоб він був проросійським політиком. Достатньо, щоби він сидів і відмовчувався – вже це дає можливість всіляким Портновим і Кернесам «поруліть». Відсутність його реакції – цього достатньо, щоб почав розгортатися реванш.
Нам треба бути активнішими, більше на нього тиснути і вимагати реакції. Якщо Зеленський розумітиме, що це ті питання, щодо яких в українському суспільстві є «червона лінія», він не буде за неї заступати.
Одна з моїх улюблених цитат: «Єдине, що потрібно для тріумфу зла, – це щоб добрі люди нічого не робили». Я не збираюся судити, чи це добра людина чи недобра. Бо це прислів’я більше стосується нас. Якщо ми дозволимо тому злу щось робити, то нічого іншого вже не треба.
Для того, щоб робити добро, треба напружитись. Для того, щоб щось зруйнувати і аби домінувало зло, можна нічого не робити. Це ентропія. Зло проростає саме по собі. Добро потребує роботи.
Ми не маємо права розслаблятися. Якщо ми втомимося, якщо ми зупинимося, то впадемо.
Про нові обличчя
Зараз багато говорять про потребу нових облич. Старі, бачте, поламалися – будемо міняти. З одного боку, це правильна теза. Потрібна якась свіжа енергія для того, щоб рухати Україну вперед. Але, з іншого боку, мене дуже бентежить, коли люди, які відрекомендовують себе як нові обличчя, починають зі слів «попередня влада нічого не зробила, попередня влада все профукала»…
Я дуже добре знаю, як з’явилася ця попередня влада. Я дуже добре пам’ятаю зиму-весну 2014-го, коли після Майдану єдине, чого хотілося, – це просто відіспатися, бо було три жорстоких, дуже важких місяці, коли довелося прощатися з загиблими друзями.
В якусь мить ми вважали: Янукович утік – зможемо перевести подих. А нічого подібного! Янукович утік – прибігла «русская вєсна», почалася окупація Криму. Треба було брати на себе відповідальність: хтось – у парламенті, хтось – у РНБО, хтось – в уряді, хтось – в інформаційній політиці. Я вважаю дуже неправильним той підхід, коли про людей, які в 2014 році дійсно мали відвагу взяти на себе відповідальність за майбутнє країни, говорять як про якихось заплямованих. Вибачте, це плями від крові і поту тих, хто дійсно «пахав» тих п’ять років.
Про готовність перебувати в меншості
Більшість не виходила на Майдан. Більшість не йшла на війну. Більшість не будувала армію. Навіть якщо нас меншість, ми маємо розуміти, що є відповідальними за те, в який бік буде рухатися країна.
Так, ми можемо знайти для себе сотні причин, щоби не виходити знову на вулиці…. Мені вже надоїли Майдани. Не хочеться, вже досить: відстоялися, відкричалися. Але ми все одно мусимо вийти, якщо буде потрібно.
Ви маєте вибір – плюнути і сказати: набридло, все, втомився. Або залишатися тією меншістю, яка буде штовхати вперед. Буде несолодко. Буде важко. Зате не буде соромно.
Про претензії до політичної команди
Хтось каже: «Блін, подивіться, у вашій команді мудак». Так! Але чи є щось краще?! Я нагадаю, що в такій дуже конкретній і невеликій команді з 12 осіб на чолі з Ісусом Христом теж був один мудак. Однак робити треба, працювати треба.
Про війну і молодь
Під час спілкування з молоддю, народженою вже після Радянського Союзу, в мене дуже часто складалося уявлення, що це покоління неляканих. Дуже добре, що ці люди не бояться, тому що в них нема страху. Але ця неляканість часом призводить до того, що вони просто не хочуть бачити тієї небезпеки, яка є реальною.
Коли говорилося про російську загрозу, про можливий російський реванш, я чув: «Та вже дістали з цим Путіним і так далі! Досить – нічого страшного нема». Ні! Є!
Один мій знайомий, ветеран українсько-російської війни, сказав блискучу фразу: «Ми оберігали вас від війни – ми перестаралися».
Про вірогідність коаліції із Зеленським
Мене неодноразово питають: чи підете в коаліцію із Зеленським? Я відповідаю, що не розумію, чим є Зеленський. Відповідно, я не можу говорити, чи я піду в коаліцію з чимось, що є абсолютно невідомим. Але сам факт того, що я не заперечив, перетворюється у заголовок: «В’ятрович не виключає коаліції з Зеленським». Та «не виключає», але і не «включає». Бо я не розумію, чим це наповнене.
Що я можу гарантувати – з нашого боку буде тиск на Зеленського для того, щоб він ставав українським Президентом.
Моя теза полягає в тому, що історія України доби Незалежності – якраз приклад того, як Україна президентів із компартійним минулим, «червоного директора» Кучму і навіть одразу не аж такого проукраїнського Порошенка (який починав як прихожанин московської Церкви, який починав як російськомовна людина) – Україна робить Президентів українськими.
Історія України 28 років показує: або Президент стає українським – або Україна його випльовує, як виплюнула Януковича. Вибір за Зеленським.
Про здобутки в політиці історичної пам’яті
Для питань, які стосуються національної ідентичності, п’ять років – це надто мало. Такі питання належать до сфери стратегічного розвитку, вони потребують десятків років послідовної роботи.
На жаль, ми зараз бачимо, що дехто вважає: починаються вибори – можна все міняти. На різних ефірах чую від проросійських партій: «Ви програли вибори з вашими питаннями – до побачення». Вони думають, що для нас питання мови, ідентичності – це питання виборів. Та нічого подібного! Я особисто йду в політику саме для того, аби ці питання не залежали від політичного курсу, для того, щоб кожні п’ять років ми не змінювали підручник історії.
Наша робота тривала лише п’ять років. А те, що нам протистоїть, формувалося десятки років завдяки дуже системній радянській роботі. Можна по-різному її оцінювати з точки зору моралі, але з точки зору професіоналізму – працювали дуже професійно, дуже професійно формували радянську ідентичність. І ця радянська ідентичність в частині українського суспільства досі присутня.
Демографічно носіїв радянської ідентичності багато серед людей поважного віку. Географічно значна частина населення Півдня та Сходу, а особливо Криму та Донбасу теж є носіями цієї радянської ідентичності. Сама по собі вона залишається. Але якщо її ще й підтримує проросійська пропаганда, то, звичайно, вона не зникає, а навпаки відновлюється.
Сподіватися на те, що «давайте залишимо це все в спокої – воно само по собі минеться; зміниться покоління і "совок" відійде», не варто. Як на мене, прекрасним прикладом того, що таке уявлення зазнало краху, є якраз Росія.
Росія початку 1990-х була попереду в питаннях засудження комунізму. Росія першою відкривала архіви КДБ, в Росії першими друкували публікації про злочини комунізму. Але в середині 1990-х – злам, в кінці 1990-х – реванш. І все, маємо 20-літніх хлопчиків і дівчаток, які є абсолютними сталіністами.
П’ять років – недостатньо для того, щоби змінити свідомість суспільства. П’ять років – це лише початок, щоб виявити потенціал справи.
Робота має бути системною. Вона не може зупинятися. Саме тому надзвичайно важливо продовжувати робити те, що ми розпочали. Те, що ми робили впродовж п’яти років, має потенціал – і воно буде проростати. Але ми не маємо права дозволити комусь розтоптати це.
Ми показали: якщо Україна буде рухатися цим шляхом, то Росія втратить Україну. Остаточно втратить.
Продовження тієї політики, яку реалізовували протягом п’яти років, означає, по суті, крах імперського проекту. Російські ідеологи бачать Росію тільки в ролі новітньої імперії. А ця імперія неможлива без України. «Русскій мір» – круту, масштабну ідею – нема кому втілювати в життя. Росіян для цього не вистачить. Вони бачать будівничих «русского міра» саме в українцях – яких треба трошки відкоригувати, яких треба перетворити якщо не в росіян, то бодай у малоросів. Окей, ми вам залишимо ваші сало, галушки – будете такими собі «чудакуватими прикольними» хлопцями. Яких завжди якраз гарно зображав «95-й квартал». Але ви нам будете потрібні для того, щоб залишатися частиною «русского міра»...
Для Росії це величезна загроза – а для нас це величезний виклик, щоби стати початком кінця російського імперського проекту.
Занотував Володимир СЕМКІВ
29.06.2019