Олександр Філоненко – доктор філософських наук, професор, викладач Харківського національного університету імені Каразіна, засновник Центру європейської культури “Данте”.
Інтерв’ю підготовлено на основі розмови з Олександром Філоненком в рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на Світлому Радіо у партнерстві з Несторівським центром. Ведучий програми – Віталій Хромець.
«Лише здивування знає»
– Коли ми аналізуємо українську освіту, і взагалі світову, то говоримо про залученість до неї величезної кількості людей. Люди навчаються третину свого життя, але лише 5-10% отримують задоволення від навчання, якась частина нейтрально ставиться, а більшість просто страждає. Потрапляємо у цікаву ситуацію: освіта, яка задумувалась для того, щоб насамперед людину зробити щасливішою, виконує абсолютно протилежні функції. На вашу думку, чому так?
– Прекрасне питання! Я розповім одну метафору. Є великий харківський фотограф Борис Михайлов, і у нього є чудовий проєкт в PinchukArtCentre, який був реалізований багато років тому. Одного разу Михайлов йшов вулицею в європейській столиці та побачив божевільного чоловіка. Його руки були червоні, ніби в крові. Перехожі були налякані. Михайлов почав фотографувати. Цей чоловік займався дивною справою: брав вишню, розламував її навпіл, брав кісточку, викидав її у смітник, повертався, брав вишеньку, йшов у сквер, копав ямку, садив на потрібну глибину, поливав, повертався, брав нову вишню і так далі. Виявилося, що він купив кілограм стиглих вишень, і поки не посадив весь кілограм – не заспокоївся. Все це робив із смертельною серйозністю, дуже методично. І якби ми запитали цю людину: «Чим ти займаєшся?» – він би сказав, що саджає вишневий сад. Це дуже благородно, в центрі столиці людина саджає вишневий сад, але якби він прийшов через рік, то побачив би, що ніякого саду немає, нічого не проросло. Цікаво, коли ми бачимо, що у нас нічого не виходить, нам здається, що у нас щось не так з методиками, з дидактикою, ми проводимо конференції, ми змінюємо підручники... І останньою нам приходить думка, що ми викинули кісточки перед тим, як посадити.
Коли я почув про той спонтанний перфоманс, чомусь відразу подумав про кризу в освіті. Адже ми багато років переживаємо постійно тривалу реформу. Нам здається, що потрібно щось змінити на рівні інституції, на рівні методу, методології і так далі, а за результатами видно, що десь на шляху ми викидаємо кісточки – тому не росте. Парадокс таких речей як освіта полягає в тому, що ми запевняємо себе, що якісь кісточки не потрібні, але насправді вони є ключовими.
І одна з цих речей, або кісточок, дуже проста і дуже давня – здивування. Ми всі пам’ятаємо, коли ми перед школою отримували нові підручники і перед першим вересня були дуже раді, що на нас дуже скоро обрушиться океан знань, що ми це все будемо знати! Але коли минав перший місяць навчання, виявлялось, що це все смертельно нудно. Таке відчуття, що школи працюють, як інституції, які професійно вбивають здивування, а не культивують його. І це проблема фундаментальна, тому що коли я проводжу заняття з виховання здивування чи про способи організувати здивування як мотивацію, то часто чую: «Ну знаєте, є хороші вчителі, які вміють здивувати, але це особливий дар». Дар — це зняття відповідальності, тому що люди розписуються у тому, що вони не вміють цього робити.
Тому коли ми говоримо про дар освіти, я починаю з того, що здатність здивувати — це не дар, це перший базовий педагогічний принцип. Якщо викладач не може цього робити, то все інше втрачає всякий сенс і значення. Здатність зробити так, що повсякденна річ, фрагмент знання із банального, скучного і звичайного перетворюється в здивування і породжує в людині бажання це зрозуміти, – це перший принцип. І проблема не тільки в тому, що це не дар, це те, чого ми повинні навчати. Це все краще розуміється в хороших школах.
Наприклад, в одній з італійських шкіл я побачив гасло «Лише здивування знає», і це гасло всієї школи як інституції, тому що коли ми не починаємо з цього, ми стикаємося з тим, що бачимо смертельно нудьгу, яка роз’їдає найважливіші інституції.
У нас прекрасні програми, ми вміємо передавати інформацію. Єдине, чого ми не можемо передавати, – це вогонь. У нашої системи освіти є така дивна сторона: людина тут не тільки нудьгує, а ще гірше – людина не розуміє, як це пов’язано з її життям. Тобто ніби ми купуємо якісь інструменти, знання, набір підручників, але залишається десь за дужками питання «яким чином я відкриваю сам себе, зіштовхуючись з цим знанням?». Ніби це зовсім не питання технології освіти, але якщо ми не спробуємо передавати знання не виховуючи, не даючи відповідь на питання «як це знання пов’язане з вихованням?», ми теж втрачаємо.
Не хотілося би сьогодні говорити про кризу освіти – я не вдаватиму, ніби її немає, – але набагато важливіше зрозуміти, як всередині цієї кризи починати будувати нову школу, пропонувати якісь нові освітні стратегії. І перша точка – це виховання здивування.
– Є величезна кількість педагогічних університетів, де навчається багато майбутніх вчителів, і ви радите визначати або дозволити визначитися майбутнім педагогам з їхньою профпридатністю: чи можете ви дивувати, чи не можете; якщо ви не можете, то чи готові цього вчитися? Якщо не виконується ця умова, то краще не ставати учителем. Я правильно вас зрозумів?
– Так, правильно. Коли я був на університетський аспірантурі, то, як і всі студенти в Україні, слухав курс «Психологія викладання у вищій школі». Але мені пощастило – цей курс читав видатний український психолог, професор Середа, який говорив, що зустрічається з нами лише для одного завдання — пояснити умови, за яких людина може викладати. І він говорив, що головна помилка викладання полягає в тому, що викладач заходить в аудиторію і бореться з питанням, яке не є цікавим, і йому самому зрозуміло, що це нецікаво, і в кращому разі ми спостерігаємо театр боротьби людини зі власним питанням. Він говорив, що перше і єдине правило педагогіки полягає в тому, що ми повинні передати своє питання аудиторії і зробити так, щоб це питання стало питанням кожного в цій аудиторії. Якщо ми не здатні цього робити – все інше не працює. І всі свої лекції він присвячував тому, щоб навчити нас, яким чином передавати цей вогонь мотивації, як це можливо, щоб людина, заходячи в кімнату, дарувала людям, перш за все, питання, з яким вони разом щось роблять. Дійсно, це вирішальний момент.
Ймовірно, можливо й таке, що викладач не вміє цього робити. Справді, здається, що інститути цього часто не передають. Мені би не хотілося зараз критикувати систему, але емпірично ми знаємо, що це так. Здається, що потрібен якийсь додатковий навик: ти вмієш якісь базові речі, та непогано було б, якби ти вмів ще й дивувати. Насправді все навпаки: якщо людина не здатна здивувати і передати вогонь, то все інше дійсно не має значення. Чому? Тому що така людина, перш за все, сама буде щаслива від того, що викладатиме. Здається, найгірше, що можна придумати, – це викладач, який втомився від свого предмету.
Знов-таки, посилаючись на досвід однієї італійської школи, я згадую, як директор мені розповідав про три принципи прийняття на роботу нового вчителя. Він повинен проявити три компетенції: 1) проявити любов до учня (звучить це банально, але це важливий принцип, тому що доля кожного учня чи студента – це перш за все його доля, а не ті знання, і якщо доля цієї людини тобі нецікава, то і знання ти не зможеш передати); 2) любов до предмету, пов’язана з цим здивуванням, бо якщо я викладаю фізику і фізика мене давно не дивує, то мені немає що передавати; 3) любов до власної долі (викладач, якому все зрозуміло у своїй долі, який розібрався, і йому лишається лише викладати свій предмет, – профнепридатний). Педагогіка народжується з того, що ми здатні виховувати доти, поки ми відчуваємо потребу виховувати самих себе.
І ось ці три аспекти, три завдання: здивування перед предметом, здивування перед долею учня і здивування перед власною долею – створюють необхідний нульовий рівень для всякого вчителя.
Якщо ми ці критерії застосуємо до сучасної школи, виявиться, що ми у глибокій кризі, незважаючи на інститути, програми, підручники. Наш час – це не лише обговорення методик, а це й формування нового підходу до освіти як виховання.
Найшвидший спосіб реформи суспільства – це нова школа
– Ми з вами особисто зустрічалися у двох школах. Спершу в «Ла Трачча» (школа в Італії, яку заснував із своїми друзями Франко Нембріні). Я побачив, що це щасливі вчителі, щасливі діти, і я припускав, що ці щасливі люди разом щасливі під час уроку. Ми з вами говорили, що хочеться такої школи в Україні. І от через два роки після цієї зустрічі ми зустрілися в школі Радовеля (село Радовель в Житомирській області). Ми приїхали і побачили фантастичну школу, побачили чудовий колектив, побачили мецената, Михайла Весельського, який створив це чудо, і ми так само побачили щасливих вчителів, щасливих дітей, навіть щасливих батьків. Де секрет цього успіху?
– Дійсно, коли ми починаємо із школи «Ла Трачча», я хочу зізнатися, що це школа, в якій я реально зустрів мрію, яка була в моїй голові і крилася в серці, – всі ми, батьки і просто громадяни, уявляємо якусь ідеальну школу, але знаємо, що цей ідеал є неможливим. Випадково опинившись в Італії, в школі «Ла Трачча», я побачив цю ідеальну школу і довго не міг повірити, перевіряв, чи не фантазую я, чи не просто це емоції, чи дійсно це так.
Минулого ж року я випадково зустрівся з фантастичним досвідом української школи в Радовелі.
Мені здається, що обидві школи мають щось надзвичайно важливе, потрібне для нас усіх. Можливо, криза освіти полягає в тому, що ми достатньо послідовно у дев’яності роки та двохтисячні розмежовували виховання і освіту. Ми проходили шлях спокуси того, що школа дає знання, а сім’я виховує. Школа ніби відмовлялася від виховання, але виявилося, що це загальна, всесвітня криза, загальноєвропейська принаймні, тому що це були не лише пострадянські процеси, а й процеси в європейській освіті. Всі школи намагалися акцентуватися на компетенції, на знаннях, а виховання – це особиста справа кожного. Але виявилось, що якщо ми не виховуємо, то рівень знань падає.
Звичайно, ми повинні виховувати. Але що означає це сучасне виховання? Наприклад, у Радовелі я почув від мецената і людини, яка надихає цю школу, Михайла Весельського, що особливо у кризових регіонах, там, де важко, у сільській школі, виникає одна проблема: проблема не в передачі знання, а в передачі тих рис характеру або тих чеснот, без яких людина не може бути успішною в житті. І виявилось, що ми повертаємося до давньої старої-доброї аристотелівської парадигми, підходу, коли справа не в знанні, а у вихованні чеснот, у конкретних рисах характеру, у конкретному вмінні ставитися до життя, починати життя запитанням: «Чи щасливий ти?», «Як питання про твоє щастя пов’язане з почуттям обов’язку, відповідальності?» й ін. Якщо ми не виховуємо – ми втрачаємо все. І досвід Радовеля – це, звичайно, переломний досвід для всієї України, тому що та школа, м’яко говорячи, була показником для нашої країни: вона займала 400 місце серед сільських шкіл України, а сьогодні це одна з найкращих шкіл Європи.
Ми завжди говоримо, що у школі криза, тому що не вистачає фінансування, тому що не вистачає підручників чи чогось іншого. І виявляється, що є школа, в якій всього достатньо – все є. Лишається єдине питання: «чи щасливий ти?». Звичайно, щасливі діти не можуть з’явитися, якщо нещасні вчителі, якщо для батьків школа не є їхнім місцем життя, а не тільки їхніх дітей. І вперше стає очевидним, що школа – це не просто про дітей, а це те, що змінює суспільство.
Дійсно, виявляється, що найшвидший спосіб реформи суспільства – це нова школа. Звичайно, це досвід новий і в той самий момент вічно старий, тому що ми приходимо до розуміння, що виховання – це виховання чеснот, а не лише знання.
Великі реформи починаються з уваги до однієї людини
– Я пригадую, як Франко Нембріні віз нас в аеропорт і я висловлював захоплення його школою. Ми були на святі школи, і там виступав так званий teacher's band – викладачі на фантастичному рівні виконували світові хіти. Я цим захоплювався, і Франко розповів історію створення бенду. Виявилося, що був в школі учень, який цікавився тільки своєю гітарою і, певно, що у нього були проблеми з наркотиками. Франко зібрав колег і сказав, що хлопцю може допомогти тільки музика, тому ми повинні створити групу, де він буде грати соло на гітарі. Ми тренувалися щодня. Потім, після виступу, цей учень написав Франко листа, якого той часто цитує і каже, що це приклад того, як школа ставить в центр окремого учня, з його обличчям, з його проблемами, з його внутрішнім світом.
Друга замальовка – це якраз школа Радовеля. Після вашої лекції було спілкування, підійшов один із батьків і розповів, що вже мав документи на роботу і проживання у Чехії, але коли постала ця школа, у нього з’явилася надія, і він вирішив залишитися. Феномен правильної школи змінює все навколо.
– Дуже часто ми з вами буваємо на різних педагогічних конференціях, форумах, семінарах, зустрічаються батьківські комітети, обговорюють кризу освіти, ставлять неминучий діагноз – винна школа; коли зустрічаються викладачі, вони доходять висновку, що кризу переживає сім’я, яка не виховує; коли ми приїдемо на церковну конференцію, на ній ми почуємо, що, на жаль, у нашому суспільстві криза сім’ї, криза школи і Церква через це переживає складну ситуацію. Але через деякий час стає зрозуміло, що криза скрізь: у сім’ї, у школі, у суспільстві. І коли пропонують зібратись разом і подумати – це дуже дивне рішення, ніби збираються троє хворих і думають, що допоможуть один одному, якщо зберуться разом.
Саме завдяки Франко Нембріні я зрозумів, що вихід із цієї кризи – не в закликах допомогти один одному, а в тому, що ми переживаємо якийсь прекрасний момент окремої особистості. Якщо я розумію, що є криза сім’ї, суспільства, держави, Церкви, то єдиний вихід – прийняти іншу позицію – по-іншому поставитися до учня. Те, що дивує у «Ла Трачча» (це теж ключ педагогіки), – що великі реформи починаються з уваги до однієї людини. У це ніхто не вірить, допоки не відкриє на власному досвіді. Ти дійсно можеш служити потребі однієї дитини з гітарою, і через якийсь час ти помітиш, що ця школа змінюється. На початку це здається зовсім неефективним. Для початку потрібно змінити національну систему освіти, пізніше змінити устав школи, потім ще щось – але це шлях в нікуди. З іншого боку, є конкретний учень, наприклад, у тій же школі.
Я дізнався нещодавно, що був хлопчик із агорафобією. І в якийсь момент він почав грати в ансамблі, в театрі, і це було якесь чудо. Але що робили педагоги? Вони увесь рік дозволяли підвозити дитину до школи, щоб він не виходив з автівки, а лише дивився на те, що відбувається з дітьми, – він удома навчався, але приїжджав і дивився. І десь через півроку він почав спілкуватися з якимись людьми. Коли він зайшов у клас, щоб вчитися, то це було свято для всієї школи.
Нам здається, що це дуже повільно, у нас немає грошей, у нас немає сил, у нас не вистачає уваги. Але насправді ми навіть не уявляємо, наскільки це величезна енергія і сила, коли ми бачимо очі однієї людини, життя якої змінилося.
Проблема нашої школи – це проблема нудьги, і з нудьги народжуються жахливі речі, які ми недооцінюємо
Я хотів би розповісти про один сильний тезис Франко Нембріні, який має стосунок до християнського виховання. Ми часто говоримо про насилля – це зараз популярна тема: булінг, переслідування сильними слабких, хуліганство і так далі. Так ось, в Італії уже давно сталася трагедія: у місті Верона вулична банда у центрі міста вбила перехожого. Лідера тої банди арештували. Він виявився неповнолітнім, його не можна було відправити до в’язниці, і він опинився під домашнім арештом. І наш спільний друг, Франко Нембріні, якось отримав від нього листа, у якому йшлося, що він під враженням від лекцій і запрошує Франко прийти до нього додому, тому що сам не може вийти. Франко вирушив цього підлітка і був страшенно здивований. Він зустрів не емігранта, не нового варвара, не людину з околиці, озлоблену життям, з соціальними проблемами в сім’ї чи суспільстві. Він зустрів молодого освіченого чоловіка з хорошої сім’ї. Він був вражений, як педагог, рівнем його освіти. Вони говорили годину про італійську поезію, і в якийсь момент Франко не витримав і запитав: «Ми друзі. Ти можеш мені розповісти, що сталося тієї ночі?». І той хлопець сказав: «Ми хотіли вбити час, але вбили людину». І тоді стало зрозуміло, чому Франко завжди наполягав на тому, що проблема нашої школи – це проблема нудьги, і з нудьги народжуються жахливі речі, які ми недооцінюємо.
Коли ми бачимо, що нудно навчатись, що нудно щось робити, ми думаємо, ну ok, це просто питання темпераменту. Насправді це саме та катастрофа, яка відбувається, – нудьгуючи, людина здатна до багатьох поганих речей. І тоді виникає питання, яка відповідальність християн? Його тезис дуже страшний і важливий. Він говорить, що зараз для суспільства християни – це люди, які навчають, як не робити погано, але цього недостатньо, бо якщо ти не робиш погано, то це не означає, що ти щасливий, це не означає, що ти живий, але це означає, що ти занурюєшся в нудьгу – це може бути виключно законослухняний громадянин і водночас смертельно нудьгуючий.
Тоді виникає питання, яке християнство можливе? Справжнє християнство – це не про те, як не робити погано, а про те, як жити величним життям, і якщо християни не свідчать про це власним життям своїм дітям, то народжується нудьга. Це величезний виклик і для освіти. Школа – це або місце, де засвідчується те, що життя прекрасне та велике і є дорогою до твого щастя, або місце, де занурюються в нудьгу.
Мені здається, що для всіх пострадянських режимів, для суспільства важлива тема подолання страху. Ми навіть не помічаємо, що багато з наших виховних стратегій побудовано на тих зразках подолання страху, які сформувалися десятиліттями тому. Нам важко повірити, що досвід щастя набагато потужніший, ніж усі наші намагання влаштуватися. Що таке страх? Це коли батьки говорять, що у тебе все прекрасно, але ти навчайся, бо якщо ти не будеш навчатися, ти не зможеш вступити в університет, отримати професію, ти не зможеш, не зможеш, не зможеш… Тому усвідом, як це страшно, і навчайся. Нам здається, що ми даємо хороші поради, але це якраз ті поради, які ведуть в пекло, тому що для людини освіта стає чимось, що має зберегти його від страхів, і коли дійсно навіть зберегла і ти не боїшся, відкривається нудьга.
У класичній педагогіці ми думали, що маємо навчити дітей робити добрі справи і не робити злих або хотіти доброго, а не хотіти злого. Тепер виявляється, що ми маємо справу з кризою бажання. І в інституті, в університеті, в школі важко знайти в дитини хоча б якесь бажання не те що робити добре чи зле, а хоча б якесь бажання! І криза бажань полягає у тому, що людина щиро не знає, чого бажає. Вона готова робити те, що скаже мама чи вчитель, тому що так спокійніше. Сучасний вчитель – це не той, хто потішає, а той, хто народжує бажання. Це величезна проблема. Як це реально зробити? Але коротка відповідь одна: ми всі можемо бути лише свідками, свідками того, що у нашому житті є великі речі.
Я не знаю, чи доречно, але хочу розповісти головну педагогічну притчу Нембріні про орла, тому що здається, що це певний ключ до розуміння виходу із кризи сьогодні. Він завжди розповідає історію, дуже схожу на історію про гидке каченя. Є певний двір, на якому є мама-курка, у якої з’явилося дивне дитинча, орленя. Її курчата такі прекрасні, пухнасті, жовтенькі, а те з довгою шиєю, дивне, величезне пташеня, яке замість того, щоб шукати черв’ячка, завжди крутить шиєю і дивиться на небо. Мама-курка, звичайно, хвилюється, тому що вона ідеальна вчителька, і говорить йому, щоб він не відволікався, не дивився на небо і шукав свого черв’яка, тому що вона розуміє: якщо він не знайде черв’яка, то помре з голоду, тому що він величезний і йому потрібно більше. І навіть саме орленя не розуміє, чому дивиться на небо. І одного прекрасного дня небом летить орел – орел, який не педагог, який взагалі не цікавиться курятником і навіть не знає про його існування, – він просто летить у своїх справах, і в цей момент орленя, яке дивиться на цю точку в небі, розуміє своє призначення і розуміє, що воно – орел, і злітає.
Ця притча показує, що в освітньому процесі важлива постать не лише мами-курки-вчителя, яка тільки передає знання і допомагає знайти все необхідне для життя, соціалізуватися, вирішити проблеми із сім’єю, вирішити проблеми із здоров’ям, з адаптацією у суспільстві, а й фігура цього свідка орла, який свідчить про твоє призначення. І свідчить він не таким чином, що дає урок, щось розповідає, він просто летить, і коли ти бачиш у житті, що є орли і що є велике, ти розумієш своє призначення.
Тож, повертаючись до питання про призначення школи: сучасна школа не покликана утримувати орлів у своєму педагогічному колективі, але вона має бути відкрита до розуміння того, що життя велике, і свідчити про це.
Мене здивував один випадок в африканській школі в Уганді, про який розповідав мені молодий вчитель. Система освіти Уганди страшна, тому що там досі існують тілесні покарання. І коли італійці побудували там школу, вони проводили багато занять, щоб подолати це насилля. Одного разу стався такий випадок: до вчителя постукала 14-літня учениця і попросилася порозмовляти. Для Уганди це зовсім не властиво, щоб дівчинка зверталася до вчителя, європейця, чоловіка першою, але вона звернулася, тому що у її житті була велика криза. І він запитав, що з нею відбувається, а вона відповіла, що не може нікому пояснити, але її життя – повне лайно. Проблема не в ній, а в тому, що ще гірше, що це життя її батьків, і вона знає, що вона звідси нікуди не виїде, і щодня вона розуміє, що це життя нічого не варте. Викладач спочатку розгубився, а потім запитав: «Невже ти ніколи не буваєш щасливою? Невже тобі ніколи не буває добре?». Вона відповіла: «Буває, коли батьки йдуть із дому. Вони ввечері йдуть в кіно, я виходжу із дому, йду у задній двір, дивлюся на ці прекрасні пейзажі, на це небо, на зірки і розумію, що у житті є якась нез’ясована краса». Тоді він процитував їй вірш великого італійського поета Леопарді про пригоди пустелі, прочитав їй напам’ять. І дівчинка сказала: «Який прекрасний вірш. Саме про те, що я відчуваю вечорами. І де живе ця людина?». Вчитель сказав їй, що це Леопарді і він помер 200 років назад. Дівчинка відреагувала досить несподівано, вона сказала, що ось як буває: людина 200 років назад жила, але розуміє тебе краще, ніж твої батьки. Після цього вона вивчила Леопарді напам’ять, і з того моменту почалася дружба. Але що зробив педагог? Він попросив на стіні школи намалювати портрет Леопарді. Звичайно, у наших школах дуже багато портретів (під ними навіть щось написано), але в цій школі немає жодного підпису. І коли незнайомець йде коридором і бачить портрет якогось незрозумілого європейця й питає: “Хто це?”, – вони кличуть дівчинку, яка намалювала цей портрет, і питають: “Хто це?”, – а вона розповідає про свою зустріч, вона не читає лекції про значення Леопарді для італійської літератури, вона розповідає, як одного разу їй було погано і вона почула той вірш та зустріла цю людину.
Так ось, саме школа, побудована на досвіді зустрічі великих людей, на досвіді зустрічі з величчю життя, це і є нова школа. І це не питання лише про історичну науку, філологію, це питання також і про математику, і про фізику. Я багато років працюю на семінарах підвищення кваліфікації вчителів історії, де ми вивчаємо матеріал, що не входить в шкільну програму: три катастрофи, які відбулися в Україні: Голодомор, ГУЛАГ, Голокост. І коли ми обговорюємо ці теми, ми стикаємося з цікавою проблемою, що, з одного боку, всі вчителі говорять, що шкода, що цим темам так мало часу відводять, а я їх питаю про інше: «Якби вони дали рік і ви могли цілий рік викладати цю тему для дітей, що б ви сказали?». Цей матеріал ставить в глухий кут всі наші педагогічні навички, бо ми не можемо передавати дітям просто знання: яка різниця, скільки мільйонів убили?» – людина може запам’ятати лише число 20, 30, 60. Якщо людина зрозуміє, що за рогом будинку вбивали, тоді вона зможе отримати лише травми. Ти не зможеш далі спокійно жити в цьому місті, тому що ти розумієш, яка трагедія відбулася.
Ми не можемо виховувати, тому що традиційна модель виховання така: наша школа – це модель авторитету, який говорить “роби, як я” – ось є викладачка, яка робить так, і ти чини так само, будь добрим учнем. Але катастрофа 20-го століття ставить людину перед питанням: “Я не знаю, як я себе повів би у цій ситуації катастрофи, я цілковито безпомічний, і якщо я буду думати, що я комусь можу подати приклад, то це означає, що я не розумію, що відбулося”. Виявляється, що традиційні моделі не працюють, і цей матеріал ставить питання, чи можлива інша педагогіка? І виявляється, що єдина можливість педагогіки – це педагогіка свідчення, коли я кажу учням, що я не знаю, як я себе повів би, але подивися, які люди жили, як вони проживали цей час, деякі з них могли в ситуації беззмістовності, пекла, смерті, насилля залишатися людьми, залишатися людяними. І погляд на цих людей, на великих людей, які здатні залишитися людиною, здатні на святість, на життя, змінює педагогічну систему.
Я це розумію як дуже конкретний педагогічний принцип, принцип такий, що цей новий шкільний вчитель, заходячи в клас, є безумовним авторитетом для дитини. Не потрібно доводити дитині, що ти дорослий, звичайно, для дитини ти велика людина, бо він маленький, але успіх освіти полягає в тому, що ти відкрив таку тему, ти ввів велике у життя дитини, воно таке велике, що перед цим великим ти такий самий маленький, як і дитина.
На початку уроку ти великий, вкінці уроку ти, викладач, стаєш маленьким, як дитина, не через те, що схиляєшся, не через те, що стаєш на рівень дитини, не тому, що ведеш діалог, де всі рівні і партнери, не через це, а через те, що тобі вдалось подарувати дитині досвід величі життя. У нашому житті мають бути великі речі, перед якими ми всі маленькі. І коли велика річ або велика людина, як Данте, Шевченко, входять у наше життя, перед цими обличчями ми маленькі, але в цей момент ми можемо дихати, відкривати свою людяність, відкривати здивування, відкривати повітря великого життя. І це те, чого не вистачає як у школі, так і в університеті.
Клацніть на зображення – і вам відкриється повна відеоверсія цієї розмови
Підготував Віталій Хромець, спеціально для ZBRUČ