Коли бачу усміхнені й сповнені надій обличчя партійних вождів і кандидатів у депутати, коли читаю їхні глобальні плани щодо реформування країни, коли лайкаю їхні селфі зі щасливими виборцями, завжди згадую 27 квітня 2010 року. День, коли Верховна Рада ратифікувала сумнозвісні «Харківські угоди».
Цей пакт Януковича-Мєдвєдєва був фактично бартером української незалежності на газову знижку. Здача суверенітету відбулася – за історичними мірками – майже блискавично: щойно 25 лютого 2010 року Віктор Янукович склав присягу президента, а вже за два місяці, 21 квітня, підписав у Харкові вирок Україні.
Через тиждень, 27 квітня 2010 року, більшість Верховної Ради ратифікувала підписані узурпатором угоди. Ніколи не забуду той день. Трансляцію, в якій часом нічого не було видно, бо дим затягнув усю залу парламенту. Коли сектори опозиції накрили національними прапорами, але про всяк випадок ще й заклеїли отвори для карток – щоб «тушки»-перебіжчики не змогли проголосувати.
Пригадую Юрія Гримчака і Андрія Парубія, які кидали димові шашки і проти яких за це було порушено кримінальні справи. Що за бійка тоді була в парламенті! Опозиційному депутату Карпуку зламали ніс, Олесь Доній (нині – активний прихильник Зеленського) отримав струс мозку і був госпіталізований. Голову Верховної Ради закидали яйцями, через що охорона накрила його парасольками. «Беркут» на вулиці застосовував сльозогінний газ і бив кийками мітингувальників. Хіба можна таке забути?
І хіба можна не згадати той день, побачивши у списках партії «Слуга народу» чемпіона з греко-римської боротьби Жана Беленюка? Обіцяли нові обличчя – і обіцянку виконали. Ніякого тобі Ельбруса Тадеєва, перевіреного борця з опозицією. Хіба зможе умовний опозиційний Олег Барна тягатися біля трибуни з чемпіонами? Це ж не Яценюка обіймати ззаду! Словом, «Слуга народу» про очищення трибуни у майбутній Верховній Раді подбав.
А опозиція що? Та й, зрештою, хто саме буде опозицією? Партії презентують плани реформування країни, розповідають про зміни, роблять щедрі обіцянки, але ж усе це можливо здійснити тільки у владі, перебуваючи у владній коаліції й формуючи уряд. Інакше – опозиція, яка означає перш за все блокування негативних ініціатив влади, а не імплементацію власного бачення змін.
Бравада політичних партій зрозуміла – всі вони хочуть продемонструвати впевненість у власній перемозі, готовність здобути захмарні відсотки. Але наявна соціологія для партій національно-демократичного спрямування не надто обнадійлива. Тож вождям цих партій доречніше свій світлосяйний образ бачити не в кріслі прем’єра чи спікера, а в ролі лідерів опозиції, організаторів мітингів і спаринг-партнерів для депутата Беленюка.
Не хочу зайвий раз згущувати фарби, але ж не варто забувати: прагнеш миру – готуйся до війни. Кожній партії, кожному вождеві і кожному мажоритарнику треба поставити дуже просте питання: чи готові ви ввійти у владну коаліцію з партією «Слуга народу»? Без байок про те, що спочатку варто побачити програму і зміст коаліційної угоди – мовляв, мова йде про оновлення й нові стандарти.
Лідер партії, яка нині має шанси самотужки, без жодних партнерів і коаліцій, отримати більшість у Верховній Раді, почав порушувати закони й Конституцію вже з перших своїх указів. Це і є стандарт оновлення, яке має всі шанси закінчитися узурпацією влади. Тому політична програма кожної партії мусить починатися з простого усвідомлення – ми йдемо у владу, у коаліцію з Зеленським або ж готуємося до опозиції. Третього не дано. Якщо партії про це не говорять, то або наївні як діти, або ж тримають нас за ідіотів.
Чи готові патріотичні партії, молоді, нові, усміхнені й оптимістичні обличчя, до димових шашок, зламаних носів і струсів мозку? Я це про всяк випадок запитую, скролячи тим часом стрічку фейсбуку і лайкаючи їхні наполеонівські плани реформувати державу.
