Згаслий талант.

Літературна творчість Наталії Кобринської

Наталія Кобринська належить до ряду тих письменників, що стали письменниками зовсім випадково і для себе самих несподівано. Поезій у молодости не писала, літературного хисту не відчувала і не мала до писання внутрішної спонуки, яка, звичайно, впихає майбутнім письменникам перо в руки. Читати, щоправда, любила змалку і літературою, як лектурою, досить цікавилася, але особливого нахилу до літературної творчости не виявляла ані не готувалася до літературної діяльности. Вся її настанова була скерована в напрямі громадської діяльности. Потрапивши ще в дівчачому віці на якусь статтю на тему про суспільне становище жінки, почала цікавитись тим питанням живіше і зачитувалася жадібно в творах европейських вільнодумців. Зразу багато чого в тому не розуміла, але ж постійна самоосвіта і обсервація життя давали пояснення незрозумілого.

Познайомившись докладніше з жіночим питанням почала готуватись до громадської діяльности, а власне до активної участи в жіночому еманципаційному руху. Її боліло, а може тільки не подобалось те, що жіночтво не має ніяких громадських прав. Бувши вродливою, а разом з тим і гордою тa трохи надмірно честилюбною жінкою, не могла погодитись з тим, що вона гірша від якогонебудь мужчини. Відчувши, що з тим треба боротись, Кобринська перейшла від оборони власної жіночої гідности до загальної і так помалу стала захисником громадських прав жінки та борцем за еманципацію українського жіноцтва в Галичині. Отже деяка особиста зарозумілість, подекуди перебільшена жіноча честнлюбність та й трохи справжнього співчуття жіночій недолі вже зарані визначили її життьовий шлях та зробили піонеркою жіночого еманципаційного руху в Галичині. Змагання за жіночу рівноправність виповнили зміст усього її життя. Завдяки сприятливим обставинам, серед яких жила та завдяки власній пильності, Кобринська добула собі самотужки досить гарну, як на той час, освіту. Вийшовши заміж Кобринська не перестала працювати над собою. Вона не тільки не розгубилася в домашньому господарстві, як це їй за тодішнім звичаєм випадало зробити, але постійно працювала та готувалася до майбутнього виступу. Її чоловік о. Теофіл Кобринський був їй за щирого порадника й потішника в хвилинах сумнівів та душевної боротьби. Виросши й виховавшись у священичому домі, де їй і було прищеплено релігійний світогляд, Кобринська не могла так легко змінитися. Але лектура — твори европейських вільнодумців — в яких вона зачитувалась, робила своє. Серед того духового розладдя Кобринська тратила, здавалося, ґрунт під ногами. Так бодай здавалось їй у хвилинах важких сумнівів і вагань. Переконавшись одначе, що нові погляди зовсім не суперечать її релігійному світоглядові, заспокоїлася та готувалася далі до активного виступу. Цей виступ приспішила ненадійна смерть чоловіка. Вернувшись до батьківського дому, мала нагоду виїхати з батьком, тоді послом до австрійського парляменту, до Відня. Там швидко познайомилась за посередництвом братів із молодими українцями, переважно студентами, що гуртувалися у віденській "Січі" і помалу втягнулася в громадське життя. Знайомство з рухливішими січовиками, як от з О. Терлецьким, В. Полянським та ін. помогло їй закріпити свої погляди на жіноче питання і спонукало до прилюдного виступу. Зразу на сходинах "Січі", а там і на ширшому форумі. Від цього й починається активна громадська і літературна діяльність Кобринської.

Писати почала Кобринська саме отам, у Відні. Намовив її до того О. Терлецький, що вичув і пізнав у неї літературний хист. Він спонукав її написати те, що вона нераз розповідала. "Серед одної такої розмови — пише Кобринська — Терлецький запитався чи я коли не пробувала дещо писати. Відтак став мене намовляти, щоб я конечно взялася до писання. Але про що і як писати? — запиталась я здивована. — Про те, що говорите, і так, як говорите, — відповів Терлецький лаконічно. Я підозрівала моїх братів, що то вони ужили поваги Терлецького, щоб чимнебудь зайняти мій ум, — але коли він не відступав від свого, я забралася до роботи. Представила собі стару жінку в її відносинах до окружаючих обставин в такий спосіб, якби я про це розповідала Терлецькому. Таким чином вийшла моя "Шумінська" і заразом форма oпoвідання.1) Цим оповіданням Кобринська дебютувала на терені "Січі" і, треба сказати, дебютувала вдатно, бо січовикам, особливо ж Терлецькому, оповідання дуже подобалося. Незабаром написала друге оповідання п. н. "Задля кусника хліба" і післала Франкові. Франко писав їй: "Чи ви знаєте, що ви написали таку штуку, якій рівної вся наша галицька література не видала?". Це була найвища похвала, якої письменник міг дочекатись. Висловив її Франко, найбільший в літературі авторитет. Франкова оцінка, трохи зрештою перебільшена, мала для Кобринської величезне значення, бо давала надії на дальші літературні подвиги, як вона це називала. Маючи за собою такий авторитет, як Франко, та дуже прихильне ставлення студентської молоді, Кобринська була певна себе і спокійна щодо дальшої літературної карієри. Писала довші і коротші оповідання, де попри гарні та зворушливі картини з життя порушувала те, що її найбільше хвилювало: жіноче питання. Насвітлюючи його по-можливості з різних боків, письменниця звертала особливу увагу на родинне та суспільне становище жінки. Саме тому жінка, що за її звільнення змагалася Кобринська майже все життя, займає в її ранній творчості центральне місце. Ми бачимо тут цілу галерію жіночих образів, взятих переважно з правдивого життя, яке письменниця уважно обсервувала. Є тут жінки з різного середовища, різного віку та стану. Жіноча психіка, світогляд, суспільне життя – на все це письменниця звертала особливу увагу. Вже в першому оповіданні "Дух часу" (Шумінська) авторка вміло змальовує психічні переживання, погляди й почування людини, яка, живши вся в минулому, ніяк не розуміє нового життя та деяких перемін у суспільному житті. Стара попадя Шумінська дивиться на життя по-старому і сприймає його по-своєму. Все, що відбігає від устійнених і традицією закріплених норм, яких Шумінська не наважилася б порушити, для неї дивне і незрозуміле. Духа часу вона не розуміє, бо він не міститься в її уяві сільської богобоязливої і консервативної попаді. Інших бажань, як тільки мирно, спокійно і непорушно жити в своїм закутку, вона не має. А коли молоде покоління, яке вона виховує, її діти та внуки, починають думати інакше й бажати іншого, як вона, то це для неї страшне і непотрібне. Вона лякається всяких змін, лякається того нового, яке вносять діти, тому ставиться і до них і до їx змагань вороже.

1) О. Огоновський, Історія літератури руської, ч. III. cт. 1272.

(Д. б.)

[Львівські вісті, 28.05.1944]

(Продовження)

Не треба й казати, що в цьому першому оповіданні, написанім і прочитаним серед студентської молоді у Відні, письменниця показала старше і молодше галицьке громадянство. Погляди Шумінської, це погляди консервативного ц. к. галицького громадянства, з яким не тільки Кобринській, але й Франкові доводилось тяжко змагатись. Всякі новості старше громадянство сприймало вороже, бо вони могли порушити його спокій та загрожувати його ситому, безжурному і лінивому існуванню. Це Кобринска пізнала вже на порозі своєї громадської діяльности і бачила, що за твердий горіх вона мусить розкусити, заки її "вільнодумні" погляди на ролю і призначення жінки приймуться серед того консервативного громадянства. Та сили й охоти до змагань із тими заскорузлими поглядами додавали їй молоді люди, серед яких проживала і находила однодумність. Показуючи Шумінcьку, Кобринській ішло за жіночі справи: вона мала на думці не так консервативність всього громадянства, як скоріше назадництво жіноцтва, яке сприймало думки і погляди Кобринської як щось дивовижне, неприродне. Галицьке жіноцтво ніякої рівноправности не хотіло, погоджувалося із своєю долею, як з чимсь, чого змінити не можна і не треба. Хибність таких поглядів письменниця зілюструвала в другому оповіданні "Задля кусника хліба", де показала, що жде жінку, як вона опиниться без всемогутньої опіки чоловіка. Особливо виразно видно це було в священичому середовищі, де жінка чи дочка священика по його смерті лишалася на ласку й неласку громади або... жениха-богослова. Цієї долі чи недолі жінка могла б oминути, якби змінилося оте ненормальне становище жінки в суспільстві. Якби жінки були допущені до самостійної праці, до незалежности від чоловіків, їх доля була б багато краща. На доказ цього авторка показала самостійне життя сільської дівчини Катрусі в повісті "Ядзя і Катруся", в якому намагалася подати розв'язку того болючого для жінок питання. Справа заміжжя, що в обох пoпepедніx оповіданнях є найважнішою справою у житті дівчини, стає для Катрусі найзвичайнішою, і тільки з природи речі неминучою конечністю. Катруся, селянська дівчина, влаштувала собі життя по своїй уподобі. Працюючи змалку у наймах, а потім на заробітках, була вповні незалежна. Могла вийти заміж коли і за кого хотіла, чого не могла зробити ані Галя, попівська дочка, ("Задля кусника хліба"), ані Ядзя, дідичівська дочка ("Ядзя і Катруся"). Одна й друга, не маючи змоги самостійно йти крізь життя, хоч одна й друга з різних причин, обі узалежнюють своє дальше життя від заміжжя і ждуть на женихів. А що вибору нема, обі виходять за кого трапиться і караються ціле життя.

У своїх публіцистичних писаннях Кобринська накликувала жіноцтво не тільки поліпшувати своє матеріяльне становище, усамостійнюючись, але й до освіти. Загал українського жіноцтва в Галичині не мав майже ніякої освіти. Тільки вийняткам удавалося добувати яку-таку oсвіту, дуже часто самотужки. Цю болячку Кобринська хотіла лікувати і першим кроком до того було створення першого жіночого освітнього і видавничого товариства п. н. "Товариство руських женщин" у Станіславові. Це були початки громадської діяльности Кобринської на терені Галичини (1884 р.). Товариство мало бути жіночою читальнею і видавництвом. Його мета — "розбудження жіночого духа через літературу"*). Не встигло одначе воно започаткувати якоїсь поважнішої праці, як уже почалися інтриґи й непорозуміння, так воно швидко перестало існувати. Та освітної ідеї Кобринська не виреклася. Вона пропагувала її в літературних творах, натякаючи то тут, то там на потребу освіти для жінок. Окремим оповіданням на ту тему п. н. "Янова" письменниця показала неґативні наслідки жіночої неосвічености і неграмотности. Ролю жінки як виховниці змалювала авторка в оповіданні "Перша вчителька", в якому показала гарну постать пістунки малих дітей в одній священичій сім'ї. Пістунка виступає тут у ролі вчительки рідної історії. Вона розповідає дітям про козаків, про татар та панщину, вчить дітей народних пісень та прищеплює їм любов до рідного краю і до рідної історії.

Отакі і подібні теми підбирала Кобринська до своїх оповідань, висуваючи завжди на перший плян проблеми, які були для неї важні в її громадянській праці. Її метою було змалювати такий жіночий образ, подати такий малюнок з життя, який впливав би на читачок та спонукав зацікавитись своїм становищем. Чи ці твори Кобринської активізували галицьке жіноцтво, можна сумніватись, але вони мали серед жіноцтва великий успіх, бо, як каже М. Грушевський, "галицькі громадянки навіть плакали читаючи їх". Це не тільки доказ сентиментальности давніх попадянок, але і вияв таланту, яким авторка зуміла ті сльози витиснути, дарма, що з кожного оповідання тенденція гостро шкірить зуби. Та Кобринська писала не для літератури, але для життя.

Як ще згадати малопомітне оповідання цього періоду "Суддя" та одне з найвартісніших і найкращих оповідань Кобринської "Виборець", в якому письменниця по-мистецьки змалювала картину з політичного життя галицького села, що переживає хвилину національного пробудження, то це й усе, що створила письменниця в першому періоді своєї творчости. Невеличке це надбання, але досить помітне. Можна сміливо сказати, що це найкраще і найвартніше, що дала нашій літературі Кобринська. Пізніші твори, писані під модернізм, тієї якости не мають. Їй пасувала реалістична манера Левицького — Грінченка, цимто й твори писані цією манерою найбільш удатні.

*) "Перший вінок", жіночий альманах, Львів, 1887, ст. 457.

(Далі буде.)

[Львівські вісті, 30.05.1944]

(Продовження)

Жахлива спостережливість, знання середовища, тонке відчування психіки та вдатне змалювання психічних переживань, вміле керування рухами постатів, влучно підхоплені риси характеру, доволі виразно і живо зарисовані постаті, вдержання мистецької співмірности, природна й зрозуміла мотивація, безпосередність у вияві постатів, непогані динамічність у розвитку акції, мало описів та органічне пов'язання їх з дією, врешті живий розповідний стиль, простота щирість і безпосередність вислову, оце позитивні риси згаданих оповідань, які дають можливість поставити Кобринську в ряді кращих прозаїків доби етнографію, побутового реалізму.

Із 1893 роком*) літературне обличчя Кобринської міняється. Це стоїть у тісному зв'язку з її громадською діяльністю. Не зважаючи на невдачу з "Товариством руських женщин", Кобринська почала робити заходи до видання жіночого альманаху. Нав'язавши взаємний з придніпрянками, почала вкупі з відомою письменницею Оленою Пчілкою підготовляти жіночий альманах. Він і появився 1887 р. під назвою "Перший вінок", за участю галичанок і придніпрянок.

Альманах не викликав серед загалу галицького жіноцтва якогось глибшого враження та більш організованого руху, але ж зрушив декілька одиниць з-посеред інтелігентського галицького жіноцтва і викликав деяке зацікавлення жіночим питанням і жіночим рухом. Це вже був значний успіх. Та Кобринська не обмежилися до альманаху. Вона багато писала на жіночі теми по галицьких часописах, сперечалася з противниками жіночого руху, відбивала їx напади та домагалася для жіноцтва рівноправности в громадському життю.

Скликавши до Стрия (1891 р.) перше жіноче віче Кобринська виступила м. ін. із закликом до жіноцтва і всього українського громадянства закладати по селах дитячі захоронки та жіночі товариства, які б тими захоронками опікувалися. Цей заклик не знайшов зразу серед громадянства належного відгомону. До здійснення його прийшло аж геть пізніше, коли громадянство зрозуміло значення дитячих захоронок. Та сучасне громадянства всякі домагання і заклики Кобринської іґнорувало та й ставилось до них одверто вороже. Висміювало її почини, докоряло за інновації, ставило перепони в праці та відгороджувалось від неї китайським муром. Цим Кобринська знеохочувалась, втрачала енергію і запал до дальшої праці, бо не тільки не мала ні звідки помочі, але натрапляла на колоди. Ще пробувала Кобринська видавати жіночий часопис та на цьому тлі повстали непорозуміння і розходження серед самих таки жінок, з якими Кобринська працювала. Обиджена либонь тим, що не вона мала бути редакторкою часопису, а хтось інший, відсунулася на якийсь час від активної діяльности. Бачила, що за свою працю не знаходить признання навіть серед жінок, вирішила залишити їх самих. Від того часу не прикладала рук ні до якого прилюдного виступу жінок, тим менш до політичного, чи самостійно, чи в порозумінні з політичними партіями.

Відсунувшись на деякий час від активної громадської праці, Кобринська обмежила свою діяльність до літератури. Тільки ж в літературній творчості її вже не цікавили довгі теми і проблеми, зв’язані з жіночим рухом. Шукаючи інших тем вона звернулася до фантастики й психологізму. Почали вивчати народну творчість, в якій найбільш цікавили її і вражали народні казки й перекази, а в них віра народу в надприродні сили. Користуючись казковим матеріялом народної творчости, Кобринська почала писати "казки" на теми, звязані з повір'ям народу в чортів, відьом, опирів, тощо, в яких намагалася пов'язати фантастичний елемент із реальним. Ось оповідання "Судільниці", де письменниця, об'єднавши кілька народних казок мотивом віри в призначення, зображує хвилину народження дитини й акт призначування її долі. Призначення символізують птахи, які виявляють дитині її майбутнє, що докладно сповняється. Або оповідання "Рожа", в якому чорт з'являється дівчині, залицяється до неї і переслідує її, бо вона гордувала хлопцями. Богомати рятує її, перемінивши в рожу. То знову оповідання "Чортище", яке є висловом погляду, чи повір'я, що талант походить від чорта і т. п. і т. п.

На оцих "казках" Кобринської виразно видко, що за важке завдання вибрала собі письменниця, хотівши пов'язати фантастичний світ з реальним і зробити з народних казок щось інше, як вони були в устах народу. Для цього треба їй було підіткати іншу форму, чого авторка не зробила. Адже Т. Шевченко в балядах, М. Коцюбинський в "Тінях забутих предків" чи Леся Українка в "Лісовій пісні" робили те саме, але в них вийшли чудові твори, бо вони вміли органічно поєднати реальне з фантастичним і підшукати відповідну форму. В Кобринської ж народні казки залишились таки тими самими казками, втративши одначе свою простонародну наївність, безпосередність і поетичну красу, не придбавши взаміну нічого. Лише ті частини оповідань, де письменниця змальовує окремі реалістичні обрізки по-давньому, мають свою давню цінність, та коли вона в тому ж реалістичному тоні береться змальовувати надприродні явища, виходить неприродність. В народних казках фантастичне з реальним зливається в таку дивну і гармонійну цілість, що ми й не помічаємо переходу від дійсного, реального до фантастичного. В тому й лежить їх краса і поезія. Та в казках Кобринської тої гармонійної й органічної сполуки немає. Навіть ті провідні ідеї, які авторка хотіла втілити в свої оповідання, губляться в мішанині реальних описів і фантастики та стають незрозумілі й неясні, не залишаючи ніякої ясно сформованої ідеї. Сама авторка бачила, що в народних казках побіч світа змислового доступного, з'являється світ інший. неясний, незрозумілий, якби надприродний, що в уяві простолюдина нерозлучно в'яжеться з світом реальним, але в своїй переробці не зуміла дати того, що народним творам давали народні творці. Їм бракує, як пише М. Грушевський, одноцільности тону і вражіння; вони вийшли з етнографічної безпосередности, а не перетравилися в горлі індивідуальної творчости, щоб вийти з цього зовсім новими самостійними поетичними творами сучасного майстра, як це бачимо в Шевченка, Коцюбинського, Л. Українки.

*) Дата появи оповідання "Відьма".

(Д. б.).

[Львівські вісти, 31.05.1944]

(Докінчення)

Таксамо слабо вдалися письменниці інші оповідання цього ж періоду на психологічні теми, як от "Душа", "Омен", "Св. Миколай". Письменниця, що виявила неабиякий хист змальовувати психіку персонажів, їх звичайні почування та переживання в реалістичних оповіданнях першого періоду, в цих "психологізованих" оповіданнях розгубилася й не зуміла собі з'ясувати своїх задумів, бо хотіла знову ж погодити життєву правду з уявою, не знайшовши відповідної форми вияву. І тут знову ж доводиться сказати, що окремі картини, коли йде про реалістичне змалювання дії, вийшли, як і перед тим, доволі вдатно. Та як треба було в ті "реалістичні рямці вложити духовий зміст", письменниця не зуміла дати собі ради із заважким завданням. Тут авторці рішуче не щастило, як не щастило і в громадській праці. Так закінчився другий період літературної творчости Кобринської.

Почувши гостру критику на свої "казки" та "психологічні" оповідання Кобринська ображена і знеохочена перестала писати. Була огірчена, що не вдавалась їй ні громадська ні літературна праця, хоч після перших оповідань, які критика оцінила прихильно, мала надію зробити літературну карієру. Побачивши, що не йде ні одне ні друге, притихла на довгий час. В 1912—13 рр. почала було видавати "Жіночу Бібліотеку", в якої пляні було видавати твори з жіночими постатями в головній ролі, але по двох випусках видавання припинилося. Після війни, а радше в 1917 р. Кобринська знову дала про себе знати. Почала писати оповідання на воєнні теми в давньому реалістичному дусі. Із-під її пера знову вийшли гарні оповідання про події з часів війни. "Брати", "Каліка", "Полишені", "Свічка горить", "На цвинтарі", це наголовки воєнних оповідань Кобринської. Покинувши фантастику і психологізм авторка почала на давній лад змальовувати реалістичні образки. Ці образки набирають давньої живучости, простоти і природности і залишають гарне враження. Тільки ж в них події, які авторка змальовувала, почали переростати свою ролю і ставати самовартними і самоцільними. Коли в попередніх творах такі чи інші події були тільки змістом творів, і служили за тло, на якому зарисовувались літературні персонажі, то тут, в нових оповіданнях, дієві особи сходили до зовсім побічної ролі, а на перший плян висувалися власне ті події, яких незвичайність чи небуденність авторка намагалася підкреслити. Її не цікавили ані характер чи влача постатів, ані їх внутрішнє життя серед таких обставин, лише самі події, як вони десь там відбувалися. Хоч ці оповідання не позбавлені деякої мистецької цінности її ранніх творів, то все ж авторка не підша в них ні кроку дальше від ранніх творів. Вона вернулась на покинені позиції, але не засвоїла собі нічого з того, що доконалось у розвитку нашої мистецької прози за кільканадцять чи кількадесять років. Коли про перші твори Франко писав, що таких ще не видала галицька література, то про воєнні оповідання того вже не зміг би сказати. За той час у нас появились такі таланти, як Стефаник, Черемшина, Кобилянська і багато інших, які посунули галицьку літературу сильно вперед, відповідно до нових метод світових літератур. Тому нові твори Кобринської були тільки слабим відблиском давнього світла, яким заблисли були її ранні оповідання на галицькому літературному обрію. Увесь літературний талант Кобринської виявився в ранніх оповіданнях і, як видно з дальшої творчости, не міг, чи не мав змоги розвинутись та вирости. Це так сказати б згаслий талант, який згас не розгорівшись добре.

Цими воєнними оповіданнями Кобринська закінчила свою літературну карієру. Ще за свого життя робила заходи видати повне видання своїх творів, але заходи не вдалися, так що деякі оповідання і досі залишилися недруковані. Та до характеристики творчости авторки вони нічого нового не вносять. Те, що вийшло друком, зовсім вистачає для повної оцінки творчости і письменницького хисту письменниці. Місце в історії літератури здобула собі Кобринська передусім ранніми oпoвіданнями, які дають змогу поставити її в ряді письменників етнографічно-побутового реалізму з тим, що в Кобринської помітні деякі натяки на психологічний реалізм Мирного — Марковича — Мартовича — Коцюбинського.

[Львівські вісті, 01.06.1944]