(Із проблем творчости Кобилянської)
1928-го року редакція львівського місячника "Світ" розіслала на адреси українських письменників анкетні листи, де ставилось питання: "Якби Вам довелося сидіти необмежений час у в'язниці, — які три книжки Ви найрадше взяли б з собою?" У своїй відповіді Ольга Кобилянська вибрала, крім Шевченка і "Фавста" Ґете, — Євангелію, даючи вибором останньої ключ до зрозуміння не тільки своїх власних релігійних переживань, але й переживань деяких персонажів її творів. Знов же alter ego її молодости — Наталка Верковичівна ("Царівна") признається, що Флямаріон (своїм твором "Бог у природі") "викликав раз давно в ній чудні ідеї, котрі її вдоволяють в квестії релігійній". Ці два признання розкривають нам у цілому релігійний світ письменниці, її релігійне світовідчування, що хитається між трагічною правдою Євангелії і естетизуючим пантеїзмом Флямаріона.
Ми можемо говорити, власне, тільки про її релігійне світовідчування, бо релігійна проблематика як така — чужа її духові. Якщо йде про метафізично-релігійні проблеми, то в неї немає неспокою Фавстового духа, дарма що шлях духового розвитку Кобилянської йшов понад прірви релігійних сумнівів і богоборства: серед її лектури з доби молодости знаходимо, м. ін., Дрепера, Дарвіна, Бюхнера, Ніцше... Діялектика мислі органічно чужа Кобилянській і щодо цього вона становить повну протилежність Лесі Українки. Вона не відтворює ідеологічних зламів, сумнівів, неспокою, — процесів внутрішнього росту і внутрішніх катаклізмів. Даремне шукали б ми в її творах процесів релігійних криз: вона обмежується самими згадками про доконані факти внутрішнього перевороту. Отож, напр., про релігійну кризу Еви ("Апостол черні") довідуємося з її ж уст ось що: "Відколи я прочитала Бюхнера "Kraft und Stoff" і Дрепера, я стала іншою", — от і все про велику душевну драму молодої людини. Подібно ставить нас письменниця перед фактом, що Йосип ("Ніоба") — атеїст, який свій атеїзм кидає в вічі батькові-священикові, називаючи релігію "гарною ілюзією, придуманою на те, щоб держати народ в руках". Мусимо задовольнитися слабими натяками на те, як конфлікт між міцною традиційною релігійністю і безрелігійною наукою відчужує дітей від батьків: старенька Яновичева ("Ніоба") з болем і резиґнацією бачить, як "знання" обриває найніжніші пелюстки з душі її дітей і не дає їм сили, потрібної в змаганні з долею. "Знай, — каже вона до дочки Зоні, — те знання, яке ти сама собі набула і яке визирає з-помежи всіх твоїх сил, воно випило тобі й віру з душі й зоставило самий тільки критичний розум. Я бачу вже, як напливають на тебе хвилі твого горя... чимраз ближче й ближче і як далі остаточно придушать тебе своєю силою додолу".
А втім, релігійному скептицизмові чи, точніше, догматичному безвір'ю протиставить Кобилянська інші погляди, що приділюють релігії відповідне місце в духовому житті. Коли згадана Ева говорить про науку як свого бога, Юліян Цезаревич відповідає їй: "Твій бог обмежений, Ево, замкнений у книжках, a мій — великий, оповитий безконечністю і непізнавальний". І хоча він, богослов, не вміє сказати щось позитивне про позагробове життя і на Дорині питання в тім напрямі відповідає мовчанкою, проте він знає: людське життя від хвилини народження аж до смерти — одна велика загадка.
Розглядаючи релігійну проблему в творчості Кобилянської, не можемо не відмітити становище Haталки ("Царівна"), яка, не зважаючи не все своє захоплення вченням Ніцше про сильну людину, дуже далека від того, щоб заразитись його богоборством і антихристиянізмом. Навпаки, вона зберігає ввесь свій молодечий пієтизм для Христа. Над її ліжком висить улюблений образ "Христос на Оливній горі", в якому вона бачить "щось таке промінне, освітлене само собою". На її думку, немає людянішої науки над науку Христову — це таке суперечне з ніцшеанським гаслом: "смерть слабому!". Її релігійне світовідчування знаходить свій вислів у сні, в якому їй з'являється Христос, звернений лагідно-смутним обличчям на Захід, звідки долітає гамір юрби і сміх. "Чи не чувш? — питає Христос. — Там, на Заході, сміх. Сміються з Вітця мого і з мене. Але вони мусять сміятися, бо настав час сміху і знесилля. Настав час, де їх життя мучить і викликає безнадійність. Я вижидаю відзиву свіжої і чистої сили, а ти чого шукаєш? ...Справедливости? любови? Пожди, нехай сміх сей утихне і сонце удруге зійде". — Релігійна криза — треба думати — уявляється їй як криза недужого організму, який мусить прагнути оздоровлення, оновлення. Критицизм, правда, встиг уже і в неї підірвати наївну віру, вона не може вже вірити так глибоко просто, як вірили батьки. Релігійні поняття її не могли пройти непорушені крізь огонь релігійної критики, релігійні почуття не могли зберегти в тому огні свою свіжість. Вона борониться проти погляду, що Бог — це ілюзія, борониться, щоправда, досить парадоксальним твердженням: "А коли-б Бог і був ілюзією, то вона єсть, як сказав раз один славний чутливий мужчина, послідньою великою ілюзією людськости". Твердження таке не могло б само собою задовольнити думку, — і тільки живе релігійне почуття може окрилити душу та дати їй відчути в тих словах більше позитивного змісту, ніж насправді в них заховано.
Та над зламами, над блудними стежками неспокійної думки письменниця не зупиняється. Властива їй сфера відтворення — це прості, нескладні душі, що не б'ються між суперечностями, що в них віра становись коріння буття, даючи їм силу зносити найважчі удари долі. Незрозумілі, з погляду їх етичного почуття, суперечності буття можуть в окремі моменти завдати їм невимовної муки й терпіння. Так перед душевними очима Івоніки встає в усій своїй незбагнутості смерть сина Михайла з руки брата. А проте душевна мука, що родиться з незрозумілого "чому?", не розбиває душі, не розстроює сумнівами, непотішена душа втікає перед ними під опіку малої почорнілої ікони, "заквітчаної сухим васильком і жовтими гвоздиками", щоб потонути "із цілою покорою і повагою в молитві, в якій мішаються виливи несказанного болю із чудодійним втихомиренням.
Ота релігійність, що відбиває гармонійність простих душ, — це в відтворенні Кобилянської не є релігійність поверхні нескладної психіки, — навпаки, вона випливає з глибин душі, оскільки письменниця дивиться на життя та розцінює його під кутом трагізму. Велике незавинене страждання, що має джерело десь у незбагнутих метафізичних глибинах, незрозуміле в своїй доцільності, жахливе — як на людське розуміння — в своїй несправедливості і кривдячості, отаке страждання стає в творах Кобилянської пробним каменем стійкости, твердости і моральної величі душ. "Життя грається нами і бере нашу душу на немило сердну пробу" — в цих передсмертних словах о. Захарія ("Апостол черні") чується ввесь біль нещадно битої долею людини. Втілення такого незрозумілого і німого в своїй величі страждання дає "Ніоба", в якій письменниця створила один з найкращих в українській літературі образів "скорбної матері", що переживає в своєму великому серці муку за своїх дванадцятеро нещасних дітей і в найтрагічнішу хвилину свого життя залишається самітна і непотішена, винісши, як результат усього життєвого досвіду, пізнання, що "в мовчанні й самітності творяться речі, котрі за ясної днини не можуть ані розумітися, ані віритися".
Релігійність особи, передуховленої на ґрунті страждання, стає доказом суперечности між "долею" і моральною свідомістю, між фізичним і моральним порядком речей. Світорозуміння, що базується на ній, далеке від позитивізму і ніцшеанізму, споріднює письменницю з віковим народним поглядом на життя і ген-ген аж з грецькою трагедією. Ніби відгомін Coфоклових трагедій вчувається в оцих словах селянина: "Моє нещастя прояснило мені світ, бо досі я нічого не бачив. Моя душа дістала очі і ви повинні в них заглянути. Перше душа моя була замкнена. Ніхто не мав замку до неї... Аж моє нещастя, що повзло за мною. Крок за кроком... Тихо, як тінь при місячній світлі, аж прийшло вже воно до мене і виссало мені розум, бо я всього цього не хотів" ("Юда"). Маємо в Кобилянської розуміння трагічної провини, скоріш фатальної, ніж завішеної, — характеристичне і для народного світогляду, і для грецької трагедії.
Жіночі постаті, повні великої любови, покори й резиґнаціїї які своєю моральною силою перемагають великі страждання, мають у Кобилянської досить виразні біблійні риси, втілюючи високий соціяльно-релігійннй тип людини. Що Біблія становить одно з важливіших джерел цих образів-втілень, про це можемо судити і зі слів самої письменниці. Вона говорить про Манину матір ("Через кладку"), що вона "нагадувала своєю білою головою і спокійною лагідністю якусь постать з Біблії. Скілько доброти і любови било з її істоти! Скілько розуміння людського горя, вад, а однак, скілько терпеливости в осуді і готовости прощати!" Та й Марта ("Valse mel.") нагадує Софії "Аду Каїна або інші женщини з Біблії, повні покори і любови... з першої руки, з природи". Врешті новеля "Мати Божа" дає найвище євангельське втілення скорбної матері, яка, ховаючи в собі "несказанний біль", витає опікуючим генієм біля найбільш принижених, викинутих на смітник життя. До цих постатей треба зарахувати і Ніобу Кобилянської, яка тільки своєю назвою і величчю страждання нагадує античну Ніобу, а насправді своєю духово-моральною істотою становить теж чисто євангельський тип скорбної матері. Наша Ніоба не має тієї головної риси, якою античність наділила свою Ніобу, а саме — гордощів, що штовхають останню до змагання з богами і стають причиною її страждання. Українська Ніоба сповнена релігійної резиґнації, але резиґнація ця — не слабощі, а внутрішня сила, яка замикається в великому мовчанні. Якщо в такій життєвій постаті є риса гордости, то це гордість людини, яка не хоче виносити свій біль на базар ("Аристократка").
Постаті скорбної матері Кобилянської своєю внутрішньою істотою продовжують лінію найвищих креацій матері, що їх завдячуємо Шевченковому генієві (Наймичка, Марія, Алкидора мати в "Неофітах"). Як такі, вони стали глибоко національними, і тому й досі знаходять щораз нові перевтілення із них найвище в українській літературі останніх десятиліть — Тичинина "Скорбна мати"). Про неї співає М. Рильський:
Єсть ім'я жіноче, м'яке і ясне;
В йому і любов, і журба, і надія;
Воно як зітхання бринить весняне;
Марія.
У релігійній свідомості тих, у своїй основі трагічних постатей є містерія роздвоєння і містерія вищого поєднання: бо почуття самотности, покинутости супроти безміру природи, супроти байдужих і холодних до людини, до її внутрішнього життя — сил природи, з одного боку, і почуття безпосереднього зв'язку нашої духової істоти з духовою сутністю буття, з другого боку, — знаходять свою синтезу в осяйній діяльній любові, тій любові, що "поважна як смерть, годує сама себе й других" ("Мої лілеї"). Це релігійність, що знаходить оправдання життя в дії, повній самопожертви.
Вона активна, дарма що сполучається — знов же з народним, з глибин віків зачерпнутим — поняттям про фаталізм гріха, про те, що страждання — це вияв фатальної приречености, яка закладена в самому грісі. Старий Івоніка дивиться на братовбивство, власне як на наслідок "великого гріха", яким було позначене кохання його молодшого сина Сави. Але вина за гріхи може своїм корінням губитися в ряді поколінь. У новелі "За готар" показано, як нещастя переслідує бідну Магдалину, що знаходить таке пояснення в устах старого селянина: "Я вам кажу, люди, що з Maгдалиною щось є... Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи (підкресл. авт.). І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам'ятає. За гріхи других. Та і знайте: вона вже змалку воліче той тягар".
Переконання про наявність фатальної сили, яка діє в грісі і через гріх, розуміння неминучости моральної рівноваги, яка захитується кожним гpixом — не паралізує волі й активности, як це доводить саме життя згаданої Магдалини. Навпаки, воно pозбуджує дивну потребу покути, неусвідомлену потребу привернення рівноваги в моральному порядку речей, штовхає до гарячкової праці для інших, добуіває з дна душі таку силу самопосвяти, до якої здібні тільки великі серця.
Релігійність, перед якою розкривається трагізм буття і яка в переборенні страждання міццю віри в духово-моральний принцип буття, міццю любови як вищого принципу буття знаходить сенс життя та його оправдання, — це релігійність Євангелії з хрестом як символом життя і ідеєю вічно нового акту духового відродження.
Але цією релігійністю, як ми сказали вже на початку, не вичерпується світосприймання письменника. Як натура естетична, вона шукає теж поживи до своїх почувань у релігійний контемпляції. На pелігійні сумніви в молодості знайшла вона, чи пак Наталка ("Царівна"), заспокоєння в пантеїстичних міркуваннях Флямаріона. І завжди тоді, коли вона опинюється одинока серед природи, думки про страждання, роздвоєність, суперечності буття кудись діваються і її душу захоплює владне почуття в єдности. Урочистий, молитовний настрій викликує в Наталчиному серці біла зима в Карпатах: "На вкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час здержало віддих і ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся". Коли ж сонце напоює влітку сад своєю чудодійною млою і кругом чути тільки ніжне бриніння комашок, то вона відчуває в тому всьому якусь "несказанно гармонійну мелодію" і її власна душа здається тільки одним тоном із сеї цілої гармонійної мелодії", зливається з природою, "упоюється нею, мов земля сонцем і теплом" ("Царівна"). У хвилини контемпляції буття говорить єдиною мовою, в ньому відчувається один віддих, один ритм" ("Лісова мати").
Трагічна релігійна свідомість, що змагається з темними силами буття, — шукає в душі, у внутрішньому світі тих цінностей, які дають силу переможно боротися і не падати навіть там, де нема, здається, жадної надії. Вона не може позбавитись почуття дисгармонійности буття і з усього життєвого досвіду приносить глибоку мудрість мовчання. Натомість релігійність контемплятивна переливає на природу все тісне з власної душі і в почутті злиття з нею готова підпорядкуватись їй, як частка підпорядковується цілому, бо жити може тільки в органічному зв'язку цілого, бо природі завдячує безмірні переживання радости, могутніх поривів підчас бурі і невимовної тиші лісу, що розбуджує тугу невідомих глибин. На сьому ґрунті виникає релігійна туга людського серця, яка хоче збагнути мову Невідомого в шелесті трави, бринінні комах, плюскоті води, льоті хмар, шепоті дерев, реві бурі і мовчанні гір. Почуття гармонійного єднання з природою прокидається не тільки в хвилини тиші, спокою, але і в бурю, бо буря — теж важливий елемент душі персонажів Кобилянської. Коли вихор котить хмари понад шпилями, вкритими лісом, то Наталка почуває, що мусить "отворити рамена, щоб тії (хмари) понесли з собою в якусь незнану щасливу далечінь". Шум сосон, що гнуться додолу від вітру, дзвенить їй як пісня її ж душі.
Контемпляція природи дає живе почуття самотности, але водночас, опромінюючи душу радістю буття, переборює те почуття, єднаючи людину з усім, сповнюючи душу безмірними в своєму багатстві веселковими барвами світу.
Так то життя відкривається раз у трагізмі змагань, у неминучості страждання і почутті вини існування, другий раз — в осяйній спокійній глибині, в чарівній гармонії, в безконечному єднанні людської душі з всебуттям. У зв'язку з цим релігійні почуття у творчості Кобилянської розщеплюються, наближуючись то до одного, то до другого полюса, між якими лежить безмір і безодня буття.
[Наші дні, квітень-травень 1944]
22.05.1944