Велично й достойно відпразнувала вчера в сали "Народного Дому" львівска наша громада велике народне свято — ХХХІІІ-ті роковини смерти Тараса. Був се справдїшний пир духовий, зготований руско-народними товариствами для многочисленної публики львівскої і гостей зі всїх сторін краю, навіть з далеких околиць. Добірна програма і знамените виконанє усїх точок єї самими своїми силами і то так знаменитими, як співак оперовий п. Мишуга, співачка оперова п-на Крушельницка, цитрист о. Купчиньскій і декляматорка п-а Тишиньска з Більча золотого, вкінци й хором "Бояна" — чарували публику від початку до кінця і ми вповнї дїлимо подаваний собі з уст до уст висказ, що так славного, любого і роскішного обходу Шевченкового свята ще не було у Львові.
Настрій публики був від початку до кінця вечерка торжественний, хоч при тім радістно-сердечний. Всї відчували повагу свята в честь ґенія України-Руси і радїли серцем, що для звеличаня сего свята радо поспішив кождий причинитись, чим найкрасшим міг, аби лишень звеличати память батька Тараса! Кождий радїв серцем, бо бачив в тім краснім прояві доказ, що идеї Тарасові що раз глубше і ширше розкорінюють ся на нашій роли галицко-рускій...
Торжество відкрив з порученя комітету редактор Иван Белей такою-ось промовою!
"Високо-Достойні Гостї!
Витаю Вас, дорогі Гостї, що зійшли ся нинї на народне свято — на помин памяти першого україньско-руского поета — Тараса Шевченка. Трицять і трете се вже свято львівскої громади народовцїв, котра й дала початок почитаню памяти Шевченка в австрійскій Руси. Свято се обходили з-першу лише кружки молодежи, потім взагалї круги интеліґентні по більших центрах краю, а вкінци прийшла черга і на просвіченїйші села та місточка. Отже в краю нашім нинї культ памяти Шевченкової став ся вже загальним, обгортаючи з ходом часу усї верстви народу.
Що-ж за причина того явища, що культ памяти Шевченка у нас чим дальше, тим більше ширшає і ширшає? Все йде, все минає, а "вічна память от рода в род", голошена неодному покійникови, показуєсь дуже часто лиш конвенціональною фразою... Що-ж за причина, що именно Шевченкова зоря на небосклонї України-Руси не блїдне, а що-раз ярче сьяє?
Отже є тому причини. Пригляньмо ся им!
Україньско-рускій нарід поважає Шевченка як співця з Божої ласки, з божескою искрою — як поета, що осяг незвичайний дар чарувати своєю поезією. Україньско-руске слово знайшло собі майстра, що потрафив сплїтати з него поетичні букети й вінцї, натуральні, а на чудо красні й любо пахучі. Чи виспівував він нїжну любов, чи начеркував образи природи, чи згадував старовину рідного краю, чи виливав свою роспуку й муки душевні, чи страстно вибухав гнївом, чи грімкі кидав поклики, — чи говорив як милий до милої або брат до брата, чи наказував як батько сина наказує, чи як пророк обличав жестоких, — все і всюди словом рідним, словом народним орудував прекрасно. Він справдї міг сказати про себе: Я співаю як та пташина! Шевченко зі всїх поетів попередників і сучасників своїх найкрасше і найголоснїйше засвідчив живучість, красу і богацтво нашої мови.
І се вже велика заслуга — але сего було би ще за мало для тої міри почести — якою тїшить ся память Шевченкова на Українї-Руси.
Отже друга причина сего — то зміст тої красної форми — то идеї поета.
І як же з того огляду показуєсь нам наш безсмертний кобзар?
Поперед всего Шевченко першій з новочасних поетів наших виступив як націонал патріот україньско-рускій — і то виступив так сміло і так виразно та рішучо, що несмілі, легкі натяки попередних поетів наших майже никнуть супротив тої єго смілої, виразної та рішучої мови. Плятонічне та церемонне українофільство того часу могло справдї остовпіти на вид завзятого, сказати-б — безпардонного україньства, яке проголосив Шевченко — не українофіл, але Українець, одушевлений патріот, що Україну свою полюбив любовію безграничною і готов був принести їй і найбільші жертви, потерпіти за неї навіть тяжку муку.
Пристрастна, поломінна любов поета до рідної землї, до України, виднїєсь як червоний пруг на цїлій поетичній єго ткани. Любив він природу україньскої землї — для нього не було на світї другого Днїпра, — любив степи з могилами, любив україньскі села і люд рідний з єго долею й недолею, любив мову й пісню свого люду, любив памятки историчні, любив і исторію України з тих єї хвиль, коли виявляла она живе житє народу.
І він виспівував исторію Украини від перших часів Коззаччини аж до Колїївщини — виводив землякам перед очи і колишню славу України, і хиби керманичів єї долї, і вкінци горе єї — заневоленє. "Не вернеть ся Козаччина, — говорив з резиґнацією поет — не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани!" "Недоуми [старшина козацка] занапастили Божій рай — Гетьманщину!" А відтак "дїти ледачі занехаяли і свою волю і славу лицарів своїх"... Царска політика усе стїсняла й стїсняла запоручену колись автономію Украини, поки зовсїм єї не знищила, старшину козацку політика россійска здеморалізувала, а вольне козацтво закріпостила...
І Шевченко, розглядаючись в сучаснім собі станї України, бачив на нїй: централізаційно-нівелюючу систему урядову, люд у кріпацтві, в неволи у панів — і чужих, що их наплодила на Українї чужа політика, і у своїх таки, у потомків колишньої старшини козацкої, в значній части здеморалізованих і омосковщених, а в додатку ще й та частина интеліґенції з Українцїв, що йшла на службу в уряди — бюрократія — московщилась, відбивалась від свого народу і не мала до нього серця. "Перевертнїв" тих — як панів так і бюрократів — сїк Шевченко цїлою лютію наболїлого свого серця. Ті перевертнї — "няньки й дядьки отечества чужого", ті "раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі" — той неоден "потомок дурного гетьмана" або "пявка"-бюрократ, що "чеше по московски, а батько може останню корову жидам продав, заким вивчив московскої мови" — ті перевертні — "недолюдки"! — "помагають матїр катувати і полатану сорочку з матери здіймати! гірше Ляха матїр розпинають!" На такій вид хиба лиш плакати — і поет відзиваєсь до України в роспуцї!
"Плач Вкраїно! бездїтна вдовице!"
А однакож Шевченко, бачучи, як "Україна обідрана по-над Днїпром плаче а ворог смієть ся" — кличе до него: "Смій ся лютий враже! та недуже, бісів сину! Слава не поляже! не поляже а розкаже, що дїялось в світї: чия правда, чия кривда і чиї ми дїти! Наша дума, наша пісня не вмре, не загине — от де, люде, наша слава, слава України!" Дума й пісня і "слово наше", за котре поет "блукаючи по-за Уралом, Господа благав, щоб оно [серед міліонів мас люду] не вмирало й щоб наша правда не пропала" — отсе була для поета запорука живучости і красчої долї України в будущинї. Вказуючи на те, поет обертаєть ся до земляків і накликує их "любити думу правди", "вчитися а не цуратись свого, бо хто матїр забуває, того Бог карає"... "Свою Україну любіть! любіть її, бо время люте!"
Отсе лишень слабонько кинений начерк горячого патріотизму Шевченкового. Чолом перед поетом патріотом! Але може і сего було би ще за мало для зрозуміня й виясненя культу кобзаревої памяти.
Що-ж нам навести ще більше?
Розуміє ся само собою, що Шевченко, яко патріот україньскій, був ворогом деспотизму, був свободолюбцем. Деспоти і гончі та хорти деспотизму мали в нїм непримиримого ворога, а хоч свободолюбство своє тяжко відпокутував, — він і по десятилїтній салдатскій неволи те-ж саме думав, що й перше.
Важний для нас також погляд Шевченка на справу славяньску. І Шевченко був славянофіл — тілько не крою московских славянофілів чи панславістів, що забагнули зілляти всї славяньскі ріки в одно море — ну, розумієсь, що в россійске. Нї, Шевченко бажав чого иншого. Він бажав, "щоб усї Славяне стали добрими братами і синами сонця правди"...
Але що найважнїйше і в чім Шевченко стоїть яко велитень серед поетів всесвітних, то єго незвичайно горяча прихильність до покривджених і понижених суспільно. Годї собі й подумати, чи можна вже глубше відчувати тоті важкі слова "нема в світї правди", як відчувала их душа Шевченкова.
В одній поезії він написав: "Той, що дивить ся на людей душою, пекло єму на сїм світї!" Шевченко, дивлячись сам на людей душою, терпів таке пекло. На дармо кликав він до свого серця: "Закрий, серце, очи!" — годї! у кого душа жива, у того серце "болить, плаче, і не спить, мов негодована дитина"... А коли поет наш в хвилях крайної роспуки кликав: "Муко! муко! о скорб моя! моя печаль! чи ти минеш коли?" — то се мусїло бувати мабуть найчастїйше в хвилях, коли душа єго глядїла на неправду суспільну. Тогдї він вибухав праведним гнївом і проклоном — тут він виступав як пророк, як обличитель жестоких, людоїдів — і накликував до "любови брата по закону Апостола".
Міліони закріпощеного україньского люду — тота вопіюча неправда соціяльна могла була звернути на себе цїлу увагу Шевченка — але він не обмежив ся на боротьбі против неї одної. Він живою а чуткою душею своєю сягав у глуб тої маси і видобував з-між неї яко цїлости ще й спеціяльно понижених і покривджених та будив для них симпатію, малюючи тяжкі стражданя — жертв соціяльної неправди. А вже особливо горячо взяв наш поет в оборону женщину-селянку попавшу в пониженє, а одна з найкрасчих єго поем, з найкрасчих навіть в літературі світовій — поема "Наймичка" — присвячена именно регабілігації такої "великомученицї".
Страшна соціяльна неволя — кріпацтво міліонів мало в нашім поетї невмолимого обличителя. Та й як же єму було таким не бути? Видїв-же він своїми очима, як "скрізь на славній Українї людей у ярма запрягли пани лукаві!" — бачив, як "гинули у ярмах лицарскі сини", як "в раю розведено пекло, лани братами орано і их сльозами поливано"! "Само пекло — каже він — перелякать би можна, як би розказать исторію-правду про якого-небудь одного маґната, а полупанком нашим можна-б здивувать Данта старого"!... "Латану свитину з калїки здіймають, бо нїчим обуть панят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину в войско оддають, бо єго, бач, трохи... А онде під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщинї жне!"
Бачучи все те своїми очима і дізнавши того пекла на своїй семьї й навіть на самім собі, глубоко відчуваючи все те душею, поет кидає проклін: "Веселі з-далека палати — бодай ви терном заросли!"
Мов той Ляокоон в стисках змий так вилась, каралась душа поета на вид усякої неволї свого народу — і національної, і політичної, й соціяльної, і він в роспуцї кликав до земляків: "Вставайте! кайдани порвіте! і вражою злою кровью волю окропіте!"
Порвати кайдани а волю окропити можна і вражою кровью — так бувало й буває, — але по-при те сам поет наш указав і другу дорогу, а именно покликом своїм до земляків: "Обниміте, брати мої, найменчого брата, нехай Мати усміхнеть ся, заплакана Мати!" Инчими словами: поперед всего треба полюбити нарід в єго темних масах міліонових і увільняти єго з кайданів тьми просвітою, а з кайданів неволї національної й політичної розбуджуванєм свідомости свого "я" народнього й горожаньского, а з неволї соціяльної боротьбою против усякого визискуваня. Коли ті кайдани опадуть — затріюмфує воля — заплакана Мати усміхнеть ся! Тогдї настане й те, чого бажав Шевченко, що на Українї — на "оновленій земли врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на земли!"... "Будяки й кропива виросте над няньками й дядьками "отечества" чужого, а ми помолимо ся Богу і небагатії й невбогі".
Як доходити до того раю на рідній земли — на се Шевченко дав нам — освіченій верстві України-Руси — не лиш науку і пораду, але в додатку і примір зі своєї особи — і се вкінци ще одна причина нашого високого почитаня памяти Шевченка.
Шевченко був чоловік характеру, посвященя і працї. Характер се був чистий а високій. В одній поезії своїй каже він про себе: "Найду долю — одружу ся, не найду — втоплю ся, та не продамсь я нїкому, в найми не найму ся!" І не продавсь нїкому, в найми не наняв ся! Лукавства нїякого він не знав, а житєм і дїлами своїми засвідчив повну правду того, що сказав до своєї Долї: "Ми не лукавили з тобою; ми просто йшли... у нас нема зерна неправди за собою". Він був чоловік правдиво такій, як згаданий ним у "Снї" — "царь всесвітний, цар волї, що в кайдани убраний, штемпом увінчаний, в муцї, в каторзї не плаче, не стогне — раз добром налите серце в вік не похолоне". Бували й великі духи, котрих личні невзгодини житя ломили, котрі під вагою лиха пригинались, охлявали, та наш поет не був з таких: довголїтна неволя не зломила єго духа, єго пересвідчень, і він по неволи оставсь таким самим, що й перед неволею — єго "раз добром налите серце не прохололо" до гробової дошки.
Нераз мав він тяжкій жаль до людей, і таки своїх. За свої працї "ждав собі від людей не похвали, а ради, поради". "Менї — каже — було аж серце млїло, мій Боже милий, як хотїлось, щоб хто небудь менї сказав хоч слово мудре, щоб я знав, для кого я пишу? для чого? за що я Вкраїну люблю? чи варт вона огня святого?" — а нїхто не давав єму того мудрого слова. Тож він каже про себе: "Я, неначе лютая змия розтоптана в степу здихає, заходу сонця дожидає.." — а мимо тяжкого того жалю до людей, таки своїх, не захитуєсь наш поет і кінчить: "А все-таки її люблю, мою Україну широку!"
Все-таки любив Україну і не ломав свого пера. Не писати — навіть тогдї, коли єму було заборонено — уважав собі за "гріх! — душа жива!" і він молив Бога, щоб "не дав спати ходячому, серцем завмирати і гнилою колодою по світу валятись, а дав жити, серцем жити! Страшно впасти у кайдани, умирать в неволї, а ще гірше спати, спати і спати на волї, і заснути на вік-віки і слїду не кинуть нїякого, чи жив, чи загинув"...
Шевченко "орав свой переліг — убогу ниву та сїяв слово", вірючи, що "добрі жнива колись-то будуть!" І чим то бажав він бачити засїяну ниву україньску? "Засїй ся — каже — ниво ясною волею, полий ся долею, посїй ся ниво розумом!" Посїй ся ниво розумом, нехай — як казали колись давнїйше сини України-Руси — засвітить "світлость разума, умієтности і правди"...
І поет наш під конець житя землякам своїм немов завіщав: "Роботящим рукам, роботящим умам: перелоги орать, думать, сїять, не ждать — і посїяне жать роботящим рукам!"— і в Молитвах своїх просив Бога: "Доброзиждущим рукам і покажи і поможи!... Трудящим людям, Всеблагій, на их окраденій земли Свою Ти силу низпошли!"
Читаючи сі слова Шевченка, приходить ся сказати за ним таки: "Жива душа поетова святая, жива в святих своїх речах — і ми, читая, оживаєм..."
Дай же то Боже Українї-Руси як найбільше доброзиждущих роботящих умів і рук!
При поминї памяти Тарасової мимохіть приходить на гадку одна єго заява в поезійцї "Менї однаково". Однаково — каже він — однаковісїнько єму, чи помянуть єго земляки, чи батько скаже синови: "Молись, моли ся сину! За Вкраїну єго замучили колись!" — однаково єму, чи буде той син молити ся чи нї, та "неоднаково — каже — менї, як Украйну злії люде присплять, лукаві, і в огнї її окраденую збудять... ох неоднаково менї"!
Що-до поминок памяти Шевченкової — то в сїм дїлї повторити б можна те, що Шевченко сказав на вічну память Котляревскому: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люде, — поки сонце з неба сьяє, тебе не забудуть!" — а щоб злії люде не приспали, лукаві, України і в огнї єї окраденої не збудили — на те ж і пригадуємо ми собі скрізь на Українї-Руси що року в Тарасове свято єго високі идеї, загріваємось і кличемо одни до других: "Свою Україну любіть! любіть її, бо время все ще люте!"
Ми, поклонники Тарасові як в австрійскій так і в россійскій Українї-Руси мусимо свято держати єго заповіти: ми мусимо бути народолюбцями, свободолюбцями і людолюбцями і яко такі — ми рішучі борцї за волю національну й політичну, ми рішучі вороги всякої неправди соціяльної. Капітуляції чи хоч-би уступок в тім нїяких не розуміємо.
Шевченко зажалкував раз: "Горе, горе! дрібнїють люде на землї!" Нам дрібнїти не вільно! нам треба рости й висшати! Рости треба нашим на Українї, на земли, де панують гірш нїж середновічні "укази" против нашої національности, — не дрібнїти а рости треба нам і в Австрії, де при конституції дане нам право розвою національного і культурного ми мусимо виекзеквовувати і затверджувати за собою, борючись против сусїдских забаганок — що найменче — геґемонії. Не дрібнїти а рости треба нам там і тут з огляду на долю люду в масах своїх доволї ще темного, пониженого і визискуваного! Не дрібнїти а рости мусять ті, перед ким мета: підняти свій край і нарід просвітою широких мас люду та соціяльними й економічними реформами — і вкінци придбати свому народови в єго хатї "свою правду, і силу і волю"!
(Конець буде.)
[Дѣло, 17.05.1894]
(Конець.)
По промові пійшла часть вокальна і музикальна, перервана лиш раз жіночою деклямацією.
П. Ол. Мишуга відспівав композиції Монюшка [роз. з руским текстом] "Дві зорі" і "Козак" з властивою собі мягкостію тонів, глибиною чувства і недорівнаною деклямацією, а чаруючим співом своїм тронув усїх до живого. На невмовкаючі оплески відспівав ще "Помарнїла наша доля", тую пісню, що єї наш співак-соловій співає з правдивим огнем молодечнм, котрий удїляє ся цїлій авдіторії.
Галицка громада доси мабуть ще не чула красшої интерпретації наших пісень народних і Лисенкових [котрі уважати треба лиш піднесенєм до висоти артизму творчества народного], як єї подає нам від якогось часу п-а С. Крушельницка. Відспіванє пісни Лисенка "Ой одна я, одна" показало довгі і совістні студії, яких знаменита наша співачка підняла ся на поли народного творчества і музики Лисенка спеціяльно. В відспіваній нею пісни тій зрозуміли ми цїлу красу й силу Шевченкової лірики, увесь чар і глибину Лисенкової музики, бо-ж співачка віддала пісню ту з таким горячим чувством і артистичним вітхненєм, що очарувала всїх і до слїз зворушувала. Гучними оплесками спонукано улюблену артиску відспівати ще дві піснї україньскі. Ентузіязм публики при звуках пісни "Ой місяцю" не дасть ся описати.
Як п-ї С. Крушельницкій [одягненій в красний стрій україньскій] так і п. Ол. Мишузї піднесли при ентузіястичних оплесках публики голова "Бояна" п. Шухевич і діріґент д-р Федак лаврові вінцї з відповідними написами на синьо-жовтих лентах.
Заслужені оплески збирав також славно-звістний артист в грі на цитрі о. Купчиньскій, котрий по майстерски відограв своє пупурі з народних пісень. При незвичайній техніцї і артистичнім виконаню гра о. Купчиньского проявляв глубоко чувство і повне зрозумінє народної музики.
Хори виконав "Львівскій Боян" — завдяки енерґії і совістній праци свого діріґента д-ра Федака — з зрозумінєм, і належним тїньованєм і модуляцією так, що міг вдоволити і строгого критика. Особливо подобав ся жалібний марш Лисенка, що становив безперечно одну з найкрасших точок проґрами. Жалібне голосїнє жіноче, проголошене наче над домовиною батька Тараса, запало глибоко в душу публики. З поміж солістів визначив ся тут тенор п. Мельник дзвінким своїм голосом. З мужеских хорів подобав ся передовсїм "Гамалїя" Лисенка. З-першу проносять ся сумний плач Запорожцїв в турецкій тюрмі; від плачу того серце здрігаєсь. Бідні невольники линуть думкою на степ широкій, на море вкрите козацкими суднами; холодна тюрма й кайдани немов забувають ся на часину — і загреміла пісня лицарска мов буря на Чорному морю. Отсе то степенованє чувства віддав хор "Бояна" справдї гарно. Яко соліст-тенор тут визначив ся чистим, рівним голосом п. Набак. Зовсїм поправно виконав хор мужескій і "Жовнїра" Вербицкого, хоч сама композиція, сказати правду, представляє дивну суміш народних, церковних і нїмецких мотивів і тим пригадує она щось нїби макаронічну мову середних віків.
До удачі концерту причинив ся знаменитий фортепяновий акомпанямент п. Ярецкого, директора львівскої опери і композитора, котрий — велике спаси-Біг єму! — не пощадив труду й дорогого часу, щоби своєю майстерскою грою причинитись до звеличаня памяти нашого ґенія.
Яко декляматорка виступила першій раз перед публикою у Львові п-а Тишиньска з Більча золотого. Симпатична декляматорка [в строю народнім] виголосила "Лебедин" Шевченковий дуже гарно — з належним вирозумінєм тексту, з майстерским відданєм гри чувства Оксани — при легенькій міміцї й ґестикуляції. Жаль, що п-а Тишиньска — нагороджена щирими оплесками — не віддеклямувала ще одного якого утвору в иншім родї. Декляматорка она визначна, а ті ґратуляції, які відбирала від многих, нехай заохотять єї до дальшого труду для розвитку красного свого таланту.
Як що року так і сим разом наспіли на Шевченкове свято привітні письма і телєґрами з різних сторін краю.
По концертї відбув ся в одной з реставрацій комерс при настрою сердечнім а поважнім. Складку кількадесять зр. призначено сим разом на закупно до ґалєрії образів "Просвіти" образу п. Николая Ивасюка.
[Дѣло, 18.05.1894]
18.05.1894