«Усі свої» та інші

 

У Тернополі відбувся 7-й літературно-мистецький фестиваль «Ї»

 

 

 

Синдром малого міста – це майже невиліковно. Це певне тавро, яким послуговуються в суспільно-культурному просторі, аби окреслити не географічну точку на мапі, а її обмеженість у власне внутрішньому, смисловому вимірі. Мале місто – це те саме, що провінційне місто, але не тільки. Це місто, в якому нічого не відбувається – нічого цікавого, певна річ. А врешті, рівень його цікавості визначають якісь невідомі широкому загалу культуртрегери й пафосні (читай, столичні) митці й критики, мисткині й критикині, котрі, здебільшого, мають доволі поверхневі уявлення про оцю  провінційність, виплекавши її з якихось архаїчних стереотипів та снобістських упереджень. Втім, не хочемо жодним чином образити культуртрегерів і митців, котрі дивляться на світ у дещо ширшому розрізі й помічають речі, котрі знаходяться поза межами Хрещатику чи  Подолу.

 

Бо саме там, поза Хрещатиком та іншими, доступними лише обраному колу осіб, локаціями, нерідко відбуваються речі й події, котрі визначають значною мірою не лише українське сьогодення, а й день завтрашній, а іноді й післязавтрашній. Вже зараз можемо з певністю сказати, що тернопільський літературно-мистецький фестиваль «Ї» належить до таких знакових, сенсотворчих подій, вдало поєднавши новаторство і традицію, тяглість поколінь та постійний пошук оригінальних рішень, регіональну приналежність та національну – і понаднаціональну – універсальність. І саме це повертає нас до проблеми так званого малого міста і значення власне культурного сегменту в ньому.

 

 

 

Яскраво заперечуючи тезу деяких скептиків про те, що культура в малих містах нікому не потрібна, фестиваль «Ї» підриває самі підвалини дефініції Тернополя як оцього самого «малого», провінційного міста. Бо, врешті, що таке провінція у добу інтернету та інформаційної відкритості, коли за лічені миті ти з’єднуєшся з будь-якою точкою світу, а новини втрачають актуальність уже через кілька годин? Єдиним критерієм провінційності, котрий усе ще не втратив якогось сенсу, є власне відсутність інтересу спільноти до речей, котрі б перевищували базові потреби із піраміди Маслоу. І Тернопіль переконливо доводить, що давно вже не є ані малим, ані провінційним містом – попри всі інсинуації недоброзичливців. Певна річ, наш оптимізм може видатись комусь аж надто непереконливим і суб’єктивним – однак він обґрунтований простими фактами: фестиваль «Ї» цього річ відвідала шалена кількість молоді (за віком і за духом), книжки авторів-учасників активно розкуповувались, локації були переповнені – і це не зважаючи на дощ та деякі організаційні трабли.

 

Багато літератури і ще більше музики

 

Цьогорічний фестиваль «Ї» відбувся впродовж 3-5 травня і вийшов дійсно масштабним і яскравим – ймовірно, певного шарму та контентової значущості додавала фестивалю знакова в його історія сімка – цьогорічний фест був, власне, сьомим у історії його заснування, і магнетизм цієї цифри, вочевидь, зробив свою справу. Локаціями фестивалю стали Драматичний театр, «Бункермуз», книгарня «Є», арт-бар «Коза», Magneticone Academy.

 

                       

Контент фестивалю, традиційно, складався з лекторію, літератури, музики, живопису. Триденна програма рясніла цікавезними заходами, презентаціями, імпрезами, концертами – побачити й почути все бажане просто не було фізичної можливості. Однак, у бажанні поділитись прекрасним, зупинимось на тих заходах, котрі, цілком вибірково, вдалося відвідати.

 

Зокрема, перший фестивальний день розпочався із заходів тернопільських митців. Поетка й мисткиня Ганна Осадко разом з вінничанкою Юлією Броварною та львів’янкою Наталією Дьомовою презентували публіці літературно-музичний проект «ВаЛеТ», потішивши авдиторію особливим чуттєвим поєднанням вишуканих текстів і органічних музичних рефлексій.

 

Олександр Вільчинський, тернопільський письменник та журналіст, презентував повість «У степу під Авдієвкою». Основою книжки стали власні враження автора від перебування добровольцем Правого сектору під Авдіївкою. Пан Вільчинський зазначив: «Презентацією в «Бункермуз»  «У степу під Авдіївкою» у рамках проведення Мистецького фестивалю «Ї» цілком задоволений. Хоч це вже не перша презентація цієї повісті у Тернополі, прийшло багато людей, переважно молодь і ті, хто хотів послухати про книжку, і ті, хто вже встиг її прочитати. В основу історії, як відомо, лягли мої особисті враження під час перебування рядовим бійцем у складі Першої окремої штурмової роти ДУК ПС взимку 2016-2017 років. Потім ще відбулося інтерв’ю для UA: Суспільного, і це стало, по суті, продовженням все цієї ж презентації...».

 

 

 

Відкриваючи літературне дійство на сцені Тернопільського обласного драматичного театру, знаний письменник та літературознавець Ростислав Семків поділився критеріями успішного тексту в літературі нон-фікшн, прози та поезії. Пан Семків був щедрим на поради для початківців і письменників, котрі прагнуть вдосконалити свою майстерність. Основою хорошої прози літературознавець назвав цікавий сюжет, уміння дотримуватись жанрових вимог, присутність чіткої композиції та стилю, інтелектуальність, гумор та іронію. Певна річ, цей список не є повним, і може бути варіативним, проте українським прозаїкам варто б перечитати означені пункти, і замислитись, чи правильно вони все роблять. Щодо поетів, то, на погляд Семківа, їх врятують ліричні та етичні сенси, чіткий ритм, оригінальне римування, яскрава образність, вигадливі алітерації.

 

 

 

У рамках першого фестивального дня львівська поетка й видавчиня Мар’яна Савка та гурт «Мар’яничі» презентували музично-поетичне дійство «Одного разу…», котре заімпонувало несподіваним мелосом, джазовими акцентами, ліричним наповненням, у якому вишукані тексти Мар’яни поєднувались з оригінальними композиційними малюнками.

 

В текстах Савки віднаходимо, як завжди, особливу інтимність, теплоту, непідробну закоханість у життя і навколишніх людей. Ці відчуття поетці, як виявилось, вдається добре транслювати зі сцени – вона робить це вишукано, з органічним артистизмом і легкістю, котрі передаються реципієнтам і буквально телепортують нас у богемний, вишуканий світ Монмартру і нічних посиденьок на Єлисейських полях. Тонкі пастельні метафори вдало поєднались із богемним, проте цілком відчутним і оприсутненим наративом, що дозволило певним чином наблизитись до внутрішнього світу митців, осягнути їх екзистенційну присутність «тут і зараз».

 

 

 

Клуб знайомств і секрети ідеальної модерації

 

Другий фестивальний день не розчарував. Юрій Винничук в тандемі з молодою авторкою Мартою Брижак презентували нові книги й поділилися секретами написання сучасної прози – в тому числі, й еротичної. Було цікаво спостерігати за цим спілкуванням таких різних – у поколіннєвому, зокрема, вимірі – авторів, які, щонайменше, віднайшли спільну хвилю й зуміли сколихнути авдиторію. Винничук, як завше, був патріархальним, і немилосердно спойлерив, відкриваючи сюжети нових романів «Сестри крові» та «Нічий репортер». Утім, головні таємниці так і залишились нерозкритими.

 

 

На наш погляд, книжка Марти Брижак «Шльондра» як спроба епатувати когось наявністю певного сексуального досвіду, набутого з допомогою сайту знайомств – і це, зважаючи на час, в якому ми живемо – виглядає, щонайменше, сумнівно. Література вже переситилась означеним дискурсом і втратила інтерес до штуцерних літописань персональних подвигів та експериментів у ліжку. Чи, принаймні, хочеться в це вірити. Втім, не будемо вподібнюватись тим, з дозволу сказати, критикам, котрі керуються у своїй діяльності принципом «не читав, але засуджую». Тим паче, що Марта стверджує, що її метою є не опис фізіологічних актів, а оповідь про відчуття та внутрішні переживання героїв.

 

Тож просто віддаймо належне сміливості юності, котра деякою мірою переростає у зухвалу категоричність і береться судити про якісь речі, не маючи на те відповідних компетенцій, зате маючи надмір ентузіазму. Втім, знайдуться й шанувальники саме такого художнього слова, і дуже добре, що маємо майданчики, де воно може пролунати і окреслити себе в просторі.

 

 

 

У продовженні вечора зачарувала презентація книжки «Ворохтаріум» – видання є чимось на кшталт розшифрованої стенограми трьохденного спілкування двох митців – Юрія Андруховича та Олександра Бойченка, а також їхнього інтерв’юера. Як можемо зробити висновок, спілкування було творчим і плідним – а на сцені митці полонили усіх тонкими жартами, взаємним доброзичливим стьобом, справжньою митецькою дружбою, дещо неочікуваною, проте очевидною.

 

Про Юрія Андруховича говорити, гадаємо, зовсім зайве. Ця особистість у вияві творчої одиниці може бути цілком різною – проте нам пощастило бачити і сприймати її у найкращих проявах. Згадати хоча б спектакль «Альберт, або найвища форма страти», представлений митцем на минулорічному «Ї» – справдешню феєрію акторського мистецтва, свято візуальних ефектів, тріумф музично-артистичного супроводу. Пам’ятаємо і візит пана Андруховича в Тернопіль у супроводі гурту «Карбідо», що також потішив міцним роковим саундом і фірмовими текстами. Цьогоріч Андрухович постав більш стриманим, інтелігентним, витонченим – типовий представник галицької, сказати б аристократії, котра може в певних моментах дозволити собі деяку зверхність, проте ніколи не втратить свого особливого шарму.

 

 

 

На цьому тлі ще більш приємно здивував Олександр Бойченко – глибока інтелігентність, тонка іронія, доброзичливий гумор талановитого автора, колумніста, літературознавця й редактора справили враження на тернопільську публіку. Окрім всього іншого, Бойченко поділився професійним секретом модератора: «У будь-якій незручній ситуації пропонуй автору щось почитати». Як показали подальші події, це правило дійсно є незамінним та універсальним.

 

Олександр Бойченко також презентував книжку есеїстики «Країна за Збручем» – як відзначив автор, назва підштовхує до неоднозначних трактувань і рефлексій, проте не несе в собі жодної негативної конотації, котру закидають їй деякі критики, не ознайомившись достоту зі змістом. Цікавість авдиторії до творчості пана Бойченка немало зросла на тлі відчуття співпричетності, особистої бесіди, спів рефлексії та сугестії. Факт такий, що коли я зібралась придбати книгу, виявилося, що її наклад закінчився. Коли закінчується наклад – це водночас і комплімент автору, й закид організаторам – а втім, «Країна за Збручем» обов’язково знайде свого читача в особі авторки цього огляду.

 

 

 

У рамках лекції «Любов і ненависть балканської літератури» Андрій Любка переконливо довів, що заслуговує титулу «улюблений письменник тернополян», як напівжартома назвав його Олександр Бойченко. Цікаві оповіді молодого балканіста, його персональний досвід пізнання історії й культури, побуту й ментальності балканських народів, образки зі щоденного життя й спілкування з місцевим населенням Боснії, Сербії, Словенії, Чорногорії захопили публіку. Свій інтерес до балканістики автор пояснив, що і сам частково є балкарцем – якщо не за генами, то за внутрішньою приналежністю.

 

У певний момент презентація видань Андрія Любки перетворилася на своєрідний туристичний путівник он-лайн – на прохання модераторки Любка щедро ділився враженнями й рекомендаціями щодо місць, котрі, на його погляд, слід відвідати на Балканах, й розповів, чому. Зокрема, письменник зазначив, що улюбленою його країною є Боснія, котра дуже бідна й сплюндрована війною, проте надзвичайно щира, відкрита людям, гостинна. Цієї гостинності й відкритості вже не побачиш у більшості європейських народів, окрім того, Західна Європа, як зізнався Любка, йому нецікава й чужинна за сутністю. Окрім того, Андрій Любка презентував перекладні видання, створені за його участю. Як напівжартома зазначив письменник, йому пощастило набути статусу поліглота, оскільки володіє кількома балканськими мовами, котрі насправді є дуже спорідненими.

 

 

Зустрінемося у пеклі!

 

Третій, недільний фестивальний день у поетичному сенсі почався з читань Сергія Жадана. Хай це було доволі очікувано, але Сергій Вікторович, що називається, «запалив» публіку й довів, що письменник може зривати овації. Він читав нові вірші з планшету, повністю викладаючись і вкладаючи у виступ неймовірний драйв і напругу. Енергетика його слова була настільки потужною, що в окремі моменти публіка не втримувалась від гострих, аж болісних емоцій. Особливою мантрою прозвучав текст «Галичина» (можливо, він має іншу назву), котрий зрезонував на підкірці більшості присутніх, аж до мурашок.

 

 

Поетичну естафету підтримав тандем Дмитра Лазуткіна і Юрія Іздрика – двоє митців читали нові і старі вірші, зачаровували дотепністю й харизмою, еротичною енергетикою і якимись навіть аскетичними нотами смирення й приреченості. Між поетами розгорівся справжній батл, проте насправді це був, скоріше, дружній перформенс. Поетичне слово ширяло над залом і викликало найтонші резонанси в чутливих серцях слухачів.

 

Юрій Іздрик, зокрема, презентував нову, щойно з видавництва, збірку «Меланхолії», просякнуту ліричними, дещо атавістичними настроями, останніми роками притаманними автору. Його відсторонене, дещо медитативне читання добре резонувало з драйвовим ритмом Лазуткіна, котрий поділився деякими особистими моментами творчості й активно комунікував з глядацькою авдиторією, вочевидь, зачарованою особливим шармом двох талановитих поетів.

 

 

З плином фестивалю ставали очевидними деякі внутрішні маркери та специфічні ритуали. Наприклад – одним із автентичних атрибутів фесту став неокласичний шкіряний диван, котрий доводилось заносити і виносити зі сцени Тернопільського обласного драматичного театру, відповідно до характеру заходів, що відбувались на ній. Із цією відповідальною місію вправно впорались хлопці-організатори, а її пунктуаційне значення внесло цілком відчутний ритм у перебіг фестивальних подій. З огляду на все, можемо сказати, що ритм цей здебільшого рок-н-рольний, з легкими домішками джазу, фольку, і навіть, певною мірою, автентичного українського кантрі.

 

Кожен з музичних гуртів, що представляли свою творчість на сцені фестивалю, відзначається власною автентикою, мелодикою, звучанням, стильовим спрямуванням. Уже зараз можемо сказати, що українська музика набуває дуже нового, навіть юного, обличчя, кардинально відмінного від усього, що було раніше. З-почутого і нововідкритого можемо виділити гурт «Unsleeping», котрий вразив якимсь аж агресивним запалом, актуалізацією класичного звучання важкого металу в поєднанні з деякими, іще важчими течіями, неймовірною експресією, якимсь магічним шаленством непереривного руху.

 

 

Феєричним – та навіть епічним – завершенням фестивалю став концерт гурту «Жадан і собаки», котрий вкотре підкорив публіку непідробним драйвом, рвучкими ритмами та фірмовими жаданівськими текстами. Що й казати, авдиторія готова була ще довго не відпускати Сергія та його команду, підхоплена рвучкими фольговими ритмами композицій і стрімкими текстами, котрі іноді хибують на примітивізм та відверто заграють зі слухачами, проте ніколи не втрачають щирості й актуальності. А врешті, це теж є ознаками справжнього мистецтва, хоч і позбавленого ознак елітарності.

 

 

Дружня атмосфера, невимушений стьоб і взаємні «підколювання», відвертість і невимушеність учасників, кожен з яких мав що сказати і робив це, більш чи менш професійно, але щиро, створювали атмосферу якоїсь особливої камерності, «домашності» (у доброму сенсі) фестивалю, попри залюдненість локацій. Відтак, фестиваль дійсно вдався і продемонстрував готовність модерної української спільноти сприймати культуру і творити її самотужки, виокремлювати певні сенси і генерувати новаторські ідеї.

 

 

Маємо констатувати, що, слоган було вибрано дуже вдало – на «Ї» дійсно були усі свої. Відтак, можемо пишатися собою – новий формат Тернополя, його традиція, його, з дозволу сказати, міська легенда, твориться на наших очах і ми, так чи інакше, беремо в цьому участь. А тому – welcome, друзі!

 

 

Фото: прес-служба фестивалю «Ї»

12.05.2019