Львів, 5 травня
За двадцять три роки панування в Україні большевиків ми забули багатьох наших героїв і страдників, що боролися проти зухвалих окупантів і загинули в боротьбі. Навіть більше, — ми іноді просто не знаємо людей, імена яких треба було б вирізьбити назавжди на скрижалях історії нашого народу. До числа таких забутих борців належить і Генадій Леонідович Садовський.
Син залізничника, семінарист Київської духовної семінарії, потім молодий студент Київського Університету, Генадій Садовський на вісімнадцятому році життя одягає однострій Української Армії. Високий і стрункий, з голубими очима і русявим чубом, у синім жупані і сивій шапці... Не зважаючи на його молодість, він мав загальну пошану: всім, що його знали, імпонувала його неподільна відданість праві національної і соціяльної волі українського народу. Провід доручив йому поважні державні та військові завдання.
Енерґія і запал, поєднані з організаційним хистом, позначують діяльність цього незвичайного юнака. За Денікіна він звільняє з Житомирської тюрми українців, заарештованих денікінською владою; їм загрожував розстріл, бо денікінці під ударами війська УНР мали покинути Житомир.
Маючи дев’ятнадцять років життя, Садовський стає воєнним командантом і фактичним керівником м. Житомира і Волинської губернії. Він вишукує людей, добирає кадри, організовує газету, відкриває школи, дбає про притулки для дітей та старих, про військові шпиталі. Ні на хвилину не забуває Г. Садовський, що ворог не спить, що ворог діє — і йому щастить викрити і заарештувати запільний большевицький комітет з 21 чоловіка.
Ситуація на фронті гіршає, ворог наступає. Уряд дає в розпорядження Садовському вагон для евакуації, але Садовський дякує і просить дозволу лишитися разом з іншими в запіллі, щоб продовжувати боротьбу і торувати шлях до прийдешньої перемоги, в яку він твердо вірить.
Ця непохитність і принциповість вражає в молодому Садовському тим більше, що частина його товаришів по боротьбі збочила з єдино правильного шляху і стала на шлях компромісу з ворогом. Ці захитані кинулися в "боротьбісти", з "боротьбістів" до "укапістів", а з "укапістів", стали членами КП(б)У. Але згодом і їх не минула караюча рука підступного большевицького режиму, якому вони так короткозоро довірились. З цього погляду в біографії Г. Садовського є інтересний і повчальний приклад мова про який буде нижче.
Г. Садовському довелось залишити Житомир. Він повернув його останнім, разом з кількома козаками, в автомашині... В час, коли горіли папери, а телефоніст з двірця що п’ять хвилин інформував відважного команданта про те, як просуваються в місті большевики, до кабінету Садовського вбігає Микола Любченко, більш відомий під своїм письменницьким псевдонімом, як Кость Котко. Садовський незадовго перед тим визволив Миколу Любченка з денікінської тюрми. Микола Любченко вже перекинувся до большевиків і прийшов переконати свого визволителя, щоб він зробив те саме. "Я не бачу на тобі зброї", — сказав Садовський. — "Геть з кабінету, Юдо, бо накажу розстріляти тебе, як пса!".
"Ідіот ти!" — крикнув Любченко і прожогом вискочив з покою.
Майбутнє показало, хто з них двох більше заслуговує на таку характеристику. Але про це згодом.
Збройна боротьба з большевиками закінчилась, але Садовський не переходить границі, живе нелегально і працює в запіллі аж до 1926 року. Згаданого року його заарештовує ГПУ. Головним пунктом обвинувачення Садовського фігурує розстріл житомирського запільного комітету большевиків. Колишній житомирський командант дістає розстріл з так званою "замєною" на десять років ув'язнення в таборах.
На засланні Садовському довелося побувати в різних місцевостях. Він скоштував гіркої на Соловецьких островах, будував на славу вампіра народів Біломорський канал, опинився на Морсплаві, а відтак — знову на Соловках.
Заслання і суворий режим таборів не могли протягом років підірвати його енергії, його бадьорости, його діяльної і невсипущої натури. Використовуючи свій багатий тюремний досвід, він навчає українців, як треба поводитись, як добувати гіркий шматок хліба, як викручуватися з часом убійчих обставин таборового життя. Опинившися вдруге на Соловках, Садовський разом з невеликою групою потрапляє на найгіршу "командировку" (виробничу точку) — на т. зв. "Пічуги". Виробниче завдання цієї командировки — добувати йод з морських водоростів. Робота — надсильна. Бачучи, що кількох інтелігентів-українців напевне загине, Садовський знайшов зробити все потрібне для того, щоб вони вирвались з Пічугів і були призначені на іншу, легшу роботу. Сам проте залишився там... Згодом дістається з Пічугів, полонених у північно-східному кінці Соловецького острова, до Соловецького Кремля і влаштовується при допомозі свого приятеля-українця, історика за фахом, як сторож сінного склепу сільгоспу.
Характеристичним для непогамовної енергії Садовського є той факт, що в умовах таборового поневіряння він спромігся написати книжку про часи наших національно-визвольних змагань. Він складав пісні і грав їх на бандурі. Ці пісні ширилися серед в’язнів — і не тільки серед українців. Ось уривки однієї з них:
"Пікети сплять вночі.
Бори гудуть глухі,
А на кар'єрах горять вогні:
То ми, замучені,
На смерть засуджені,
Тяжкими кайлами
Б'ємо граніт...
Довбаєм кайлами,
Б'ємо ми ломами
Й шлемо прокляття
Усім катам, —
І вірим, змучені
На смерть засуджені,
Що прийде помсти час
І кари вам!
Якось, сидячи на березі Білого моря і розмовляючи з своїм приятелем-в'язнем про прибування на острів нових партій засуджених, серед яких було чимало "високих осіб" совєтської влади на Україні, а також і тих, до яких давніше прикладався титул "совєтських кадрів", "совєтської інтелігенції" тощо, Садовський сказав: "Я — людина незлобна і все життя своє клав і кладу за ідею щирого і доброзичливого єднання та дружньої консолідації нашого нещасного народу і нашої знедоленої інтелігенції. А втім я не заперечував би зустріти на нашому острові Любченка (К. Котка). Я хотів би довести йому, що я таки не ідіот і що тоді я мав рацію так само, як і сьогодні.
Після цеї розмови минув рік — і одного ранку на т. зв. "розводі" вони зустрілись — Садовський та Кость Котко; останнього теж не минула чаша арешту і заслання. Кость Котко зблід, підійшов до Садовського, подав руку і заплакав. Вони довго говорили, але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова.
Влітку 1937 року Садовський мав біти звільнений з таборів. З далекого Сибіру, куди втекла від репресій його дружина, надходить Caдовському посилка з цивільним одягом: родина жде його повороту. І раптом удар: Садовському продовжують термін ув'язнення ще на три роки!
Треба сказати, що в 1937 році з приходом у НКВД кровожадного Єжова "продление срока" тим ув'язненим, що їх большевикам не хотілося бачити на волі, траплялося дуже часто. З юридичного погляду це була недопускальна річ, але період Єжова (т. зв. "Єжовщина") являв собою цинічне заперечення будь-яких норм, юридичних і моральних!
Садовського відвели в найтяжчий ізолятор на острові.
Минули два місяці... Вилізши на третій поверх згорілого Успенського собору в Соловецькому Кремлі, можна було побачити, як у добре заґратованій палаті для божевільних Соловецького лазарету ходив, спустивши голову, божевільний Генадій Леонідович Садовський. Раз — в один бік, раз — у другий...
[Львівські вісті, 06.05.1944]
06.05.1944