На трамвайній зупинці.

Малий фейлетон

Львів, 29-го квітня.

На трамвайній зупинці стояло їх двоє. Пізнати було, що з провінції. Заболочені чоботи і по кілька пакунків у руках. Чекали, як багато інших, на трамвай.

А трамвай, мов на злість, не над'їздив. Пасажирів приходило щораз більше. Дехто нервувався.

Наші знайомі чекали спокійно. Тішились, мабуть, що без ревізії доїхали до Львова.

— О, їде "п’ятка" — хтось крикнув з гурту, що "тримав дижур" на їздні. Чекаючі заметушились.

"Уважай, Збисю, бо впаднєш под трамвай" — остерігала якась типова сидуха з "кракеданів" свою потіху.

Трамвай доїздив на зупинку, а побіч нього бігли натовпом майбутні пасажири. Позаду плентались і наші знайомі.

— Пані Ірина, ходіть скоріше, а то не діпхаємось, — понаглював пан свою співтоваришку, що не могла дати собі ради з течкою, наплечником, банькою від молока, якимсь пакунком, плетеною паперовою торбинкою і парасолею.

Ще добре трамвай не пристанув, як посунули охочі до їзди — в середину.

Зачалась сварка.

— Пане, ще трамвай не станув... — вередувала уголос якась підмальована "Марлєна".

— Спішиться, як до "оґонка" — додала друга.

Та всетаки вкінці — з почервонілими від напруження обличчями — висіло трьох з трамваю. На їх місце хотіло всісти щонайменше п'ятнадцять осіб, не зважаючи не те, що трамвай приїхав на зупинку цілком переладований.

— Пане, посуньтеся трохи; хай хоч ногу дам на сходи, — впрошувався хтось.

— Кожний хоче їхати — фільософував другий.

А трамвай задзенькав і, не зважаючи на бажання поодиноких людей, поїхав дальше, загубивши подорозі двох пасажирів, що не мали покінченої екстракляси школи їзди на львівських трамваях. Наші знайомі, пані Ірина і пан Петро, не мали на цей раз щастя, ані вправи. Остались, щоб підіждати на другий трамвай. Зрештою, таких було більше.

— Знаєте, пані Ірина, за моїх часів такого не було. Їздив кожний без стиску і вигідно, — впевняв Петро, ставляючи на хідник середніх розмірів плетений кіш на білизну та якийсь "чемодан". — Хто таке видав? — промовив сам до себе, ніби з докором.

А пасажирів знову прибувало.

— Но, нарешцє усемка, — врочисто проголосила якась вистроєна паскарка своєму співтоваришеві.

І знову почалась та сама історія. Трамвай ще доїздив, люди пхалися, трамвай станув, люди дальше пхалися, трамвай їхав — люди ще пхалися...

Петро нервувався:

— Бачите пані, так не можна. Я тільки через вас тепер не поїхав. Хоч стиск — стиском, але трохи ліктями, трохи підпертися плечами і можна всунутись. А ви на щось чекали! Я вже і з валізою був майже в середині, а ви з малесенькими пакуночками не могли діпхатись.

Пані Ірина виправдувалась.

— Я також малошо не всіла, тільки якийсь голодранець пхаючись увірвав мені шнурок від торбинки і торбинка випала. Щастя, що не "свиснув", а то хоч оголошення давай у газету.

І серед милої розмови проходив непомітно час.

На скруті снувались — туди то сюди — "однини" і "дев'ятки".

— Може би там перейти і другим трамваєм поїхати — несміливо спитала Ірина Петра, що був знавцем львівських відносин ще з-перед війни, як перебував тут три тижні на "помпієрськім" курсі.

— Але де, мусимо їхати тільки Городецькою — впевняв Петро, тримаючи напоготівлі в руках кіш і валізу, бо на лінії їхав якийсь трамвай.

Не чекаючи на других, Петро перейшов на дорогу.

— Пані, ходіть сюди, а то знову не діпхаєтесь — понаглював.

Два трамвайні вози зі знаком Червоного Хреста посунулись дальше повз зупинки, не задержуючись, хоч Петро готовився до скоку в середину.

Хтось з гурту роз'яснював Петрові ситуацію:

— Цими трамваями тільки ранених возять, а ви здорові, як кінь.

— Ох, чоловік завжди має пеха, — важко зітхаючи, Петро знову вертався на хідник. Опершись на поруччі огорожі Ірина зрезигновано ждала на "свіжий" трамвай.

Не поставивши ще добре своїх пакунків на хідник, Петро завважив нову метушню на зупинці. Вона була безперечно оправдана, бо на "Копитковім" з'явилась "двійка".

Трамвай їхав з Головного Двірця, обвантажений дощенту вояками і цивілями. Видно, що якийсь поїзд приїхав.

Знавці відносин їзди на львівських трамваях, махнувши рукою, навіть і не пробували пхатися. Воліли йти піхотою з картою вільної їзди в кишені, чим їхати перевантаженим возом. Зрезигнував на цей раз з їзди і Петро з Іриною, бо на самі їхні багажі треба було майже порожної трамвайної плятформи.

Але не зрезигнував зовсім, з якоюсь упертістю чекав на наступний трамвай.

А може б так перейтися на піхоту? — ніби від нехота, кинула питання Ірина.

— О, що то, то ні! Раз чоловік у Львові, то хоч трамваєм собі поїздить.

I дійсно! На цей раз, як на зупинці задержалась "подвійна вісімка", Петро при помочі якогось чемного добродія (бувають, бачите, ще й такі!), впакувався до середини. Побіч нього всадовилась Ірина.

Як трамвай рушив, обоє з полегшою відсапнули.

— Но, нарешті їдемо, а то прийшлось би ночувати на зупинці, — обтираючи піт з чола, говорив Петро Ірині.

— Попрошу білети! — увився кондуктор.

— Для нас два, тільки прошу нам сказати, коли маємо висісти, щоб зайти до "Народної Лічниці" — попросив Петро кондуктора.

— Наступний перестанок — відповів цей стереотипно.

Львівські вісті