Обставини президентських перегонів викликали у мене справжні страждання. Я не розумів свій народ. А коли перші емоції схлинули, настав час для рефлексії. Так, народ не святий і може помилятися – помилилися ж німці, коли знайшли порятунок від економічного безладу в нацистській партії? Але як побачити в цьому якусь дію Господнього Провидіння?
У своєму зверненні до кримських татар я вже згадував про особливий «маятник» у розвинених демократіях між «ліберальним» і «соціалістичним» способами управління державою. У першому випадку наголос ставлять на забезпеченні свободи ринку і невтручанні держави, у другому – на втручанні держави задля забезпечення соціальних інтересів населення.
В українських реаліях цей «маятник» набув специфічних ознак: він коливається між національною ідеєю та ідеєю соціальною. У перший порядок денний внесені питання безпеки держави, національних, громадянських і релігійних свобод. У другому порядку денному переважають проблеми бідності та соціальної справедливості.
І національна, і соціальна ідеї є легітимними – про це писав іще Микола Шлемкевич. Демократична ідея покликана їх обох гармонізувати. Однак тут ідеться не про штучне усереднення, а про створення умов, щоб запрацював згаданий демократичний «маятник».
В один період люди готові будуть жертвувати своїм добробутом заради «вищих цілей», в інший – жертвувати «вищими цілями» заради соціальної справедливості. Коли «вищі цілі» здаються захищеними, тоді людей починає боліти їхня соціальна незахищеність. Коли ж, навпаки, їхні базові соціальні потреби забезпечені, тоді увага перемикається на забезпечення свобод і якості життя.
Демократія покликана забезпечити кожній групі цих інтересів право голосу.
Такі коливання – не порок демократії і не специфічна родова вада української природи: це ознака природи взагалі. Згадайте, що саме за цим законом перемикань працює й людський мозок: в одну мить він аналізує довкілля через логіку й мову, в іншу – через óбрази та емоцію. Ми не помічаємо цих змін, бо вони відбуваються миттєво, але внаслідок такого блискавичного перемикання організм бачить цілісну, об’ємну картину світу.
Чи має це значення для нинішнього політичного життя України? Так, і то дуже безпосереднє.
Політичні аспекти
Майдан був торжеством національного дискурсу. На порядок денний вийшли проблеми демократичних цінностей і громадянських свобод (зокрема свободи пересування – «безвіз»), а після початку російської агресії – й прямої безпеки держави: військової (армія), культурної (мова) і духовної (томос).
Після перемоги Зеленського колишні регіонали радісно проголосили «кінець епохи Майдану». Цей висновок справедливий лише в одному: демократичний «маятник» знову закономірно виніс на порядок денний питання «бідності» (нереалізованості соціальних очікувань) і соціальної справедливості.
Проте за гаслом «кінець епохи Майдану» стоїть іще щось дуже важливе, а саме: заперечення культурних і релігійних здобутків попереднього п’ятиліття. Соціальна ідея в нинішній Україні приходить не в чистому вигляді, а в російській обгортці. Майданний дискурс не відсторонюється як тимчасово неважливий, а заперечується як хибний.
Відтак зазнає спотворення й сам соціальний дискурс. У зразковій демократії соціальна траєкторія «маятника» передбачала б використання зовнішніх позик на підсилення соціальних проектів, збільшення ролі держави в перерозподілі національних благ на користь людей у потребі тощо. Натомість та сама соціальна траєкторія в інтерпретації колишніх регіоналів означає зниження тарифів на газ через «дружбу» з Росією та збільшення енергетичної залежності від неї. В результаті соціально вразливі люди отримують тимчасове полегшення за рахунок зовнішнього «бартеру»: соціальні пільги з боку Росії в обмін на нашу національну, культурну та релігійну безпеку.
Навіть саме передчуття такої загрози змушує частину суспільства, до якої я відношу і себе, робити помилку навпаки: замість того, щоб прийняти соціальний дискурс як тимчасово важливий, ми заперечуємо його як хибний і небезпечний. І тим самим віддаємо соціальну ідею проросійському флангові, який на цьому задоволено жирує.
Наслідки
Все це закладає в нашу соціально-політичну психологію глибинні розколи.
Одна сторона волає про те, що «мову и свободу на хлеб не намажешь» і що «з Росією треба дружити». Відтак вона сахається усього національного дискурсу, вбачаючи в ньому зраду соціальних інтересів народу.
Друга сторона в жахові бачить, що кількість шукачів «ковбаси за 2,20» не зменшується, що готовність людей продати своє національне «первородство» за юшку з чечевиці все ще висока. В результаті вона сахається соціального дискурсу, також вбачаючи в ньому зраду національних інтересів народу.
Так близькість геополітичного велетня-Росії вносить шалені збурення у нашу «планетарну» демократичну орбіту. Ми приречені на них, оскільки ця близькість творить у нашому житті культурний розлам на тому місці, де мало б бути гармонійне взаємодоповнення національного й соціального дискурсів. І так триватиме доти, доки ми не усвідомимо природу наших національних криз і доки не знайдемо для них антидотів.
Висновки
1. Обидва суспільні фланги мають визнати, що національна й соціальна ідеї є «законними» ракурсами оцінювання суспільного життя у країні. Вони мають не протистояти одна одній, а взаємодоповнювати одна одну.
2. Країна відчайдушно потребує національної версії соціального руху, який був би позбавлений російських імперських ознак. Створення такої версії перетворюється на передумову національної безпеки держави.
3. Суспільство має затребувати від економістів чіткої програми мобілізації внутрішніх ресурсів країни – програми, яка зменшила б залежність держави від зовнішніх позик і водночас знизила б рівень загрози її безпеці.
4. Політичні еліти та громадянське суспільство мають взяти таку програму під свій захист, оскільки вона вочевидь суперечитиме інтересам олігархічного ладу в країні.
