Рятувати летючих зміїв

Ґарі Ромен. Летючі змії. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2019. – 232 с.

Існують певні суспільні феномени, що спричиняють історичні струси й катаклізми, – а нерідко і є ними, власне. До таких феноменів і належить війна, природа котрої досі не до кінця розгадана. Що лежить у її основі – історичний парадокс, проста суперечність інтересів, несумісність цінностей, онтологічний розвиток абсолютизованого конфлікту, закономірний потяг людства як цілісного організму до самоочищення й відновлення? Людська природа, врешті решт?

Важко віднайти однозначну відповідь, окрім тієї, що війна є однією з історичних закономірностей, котрі супроводжують людство у його розвитку. Можемо піддавати сумніву ступінь її прогресивного впливу, проте очевидним залишається той факт, що кожна війна чинить зрушення – як на макрорівні, так і на рівні окремих особистостей, їхніх історій, їхнього світоглядного вибору.

Саме про такий вибір, про формування особистої історії йдеться у творі Ромена Ґарі «Летючі змії». Через призму окремо взятого особистісного сюжету письменник відтворює цілий пласт історичного досвіду французького народу, його непростий шлях від упокорення до спротиву, від жорстокості й відторгнення до прийняття і розуміння. Врешті, це історія про певну толерантність – до себе, свого минулого, а, відтак, і майбутнього, котре неможливе без прийняття бекґраунду в усій його подеколи трагічній повноті.  

«Летючі змії» – роман-метафора. Можливо, одна з найвеличніших і найпрекрасніших метафор у світовій літературі ХХ століття. Водночас просякнута тонким гумором і непідробною французькою іронією. При цьому варто пам’ятати, що автор не був французом з походження, однак йому до геніальності чітко вдалося передати дух і колорит нормандської провінції, особливу філософію місцевих жителів, атмосферу щирого патріотизму, замішаного на гордості за персональні кулінарні досягнення й продукти місцевого виноробства.

«Летючі змії» – певною мірою, гімн усьому людському. Тому, що дозволяє нам залишатися самими собою навіть перед лицем найгіршої небезпеки, найважчих викликів. Навіть у боротьбі із власною сутністю. У цій книжці знаходимо безліч пластів, нашарування тем і проблем, означення багатьох конфліктів. Але в центрі усього – просте усвідомлення людства як єдиної спільноти, чітке гуманістичне послання, котре стверджує: «Не будемо сперечатися, старий, хто це: «вони», «я», «наші» або «чужі». Це завжди ми».

Ромен Ґарі – автор роману «Летючі змії».

Головний герой роману – Людовік, простий сільський хлопець з Нормандії, якому щастить (або не щастить) бути племінником місцевого «божевільного», сільського листоноші Амбруаза Флері, котрий у вільний час займається виготовленням летючих зміїв. Водночас Людовіку щастить (або не щастить) закохатися у Лілю, польську шляхтянку з роду Броницьких, «біляву бестію» на слов’янський лад, втілення химерного образу «fata morgana» і, водночас, справжню бунтівницю і запеклу «шукачку себе».

Внутрішня логіка розвитку сюжету ділить роман на кілька структурних фрагментів. Умовно їх можна назвати так: «Щасливе дитинство», «Мандрівка в Польщу», «Боротьба». І кожен із цих фрагментів позначений власним настроєм, знаками, інтонаціями. Проте весь твір у цілому об’єднаний непідробним гуманізмом, вишуканим гумором, тонкими рефлексіями на тему людського буття. Що стосується пошуку спільної координати, то нею, безумовно, є любов. У дитинстві герой лише її передчуває, очікує, мріє про неї. Далі йому щастить здобути омріяне і він намагається втримати його у своїх, ще непевних та юних руках. І, звісно ж, втрачає. Тоді настає пора для боротьби – за втрачене, за пам’ять, за можливість відродження. За любов, котра, врешті, і є чи не єдиною цінністю, гідною боротьби. Можливо, окрім свободи, котра теж, своєю чергою, є любов’ю.

З цукром – смачніше

Роман «Летючі змії» – абсолютно афористична річ, сприймати котру слід і в певному притчовому контексті. Звісно, це історія про любов (кохання?) – якщо необхідно визначити, про що, власне, ця історія. Але обмежувати сегментність книжки немає ніякої рації – бо насправді вона і про війну, і про мистецтво в сучасному світі, й про митця в його архетипному втіленні («дрібка божевілля», котра не дає людині поступитися своїми ідеями та ідеалами, і підштовхує до невпинного руху назустріч мрії).

У цьому сенсі розглядаємо образ Амбруаза Флері – «пришелепуватого листоноші», «милого оригінала», і навіть «старого безумця». Проте насправді дядечко Флері – «метр літаючих зміїв», їх повелитель і, певною мірою, слуга. Адже Людо говорить, що «ніби якраз летючий змій тримав Амбруаза за шворку». Окрім цього, Амбруаз Флері є заповзятим пацифістом, котрий, однак, в умовах нацистської окупації Франції цілком свідомо й упевнено трансформується в бійця Руху опору, проповідника бунтівних ідей, а, відтак, у зворушливого опікуна приречених на загибель єврейських дітей.

Трансформація – одна з ключових тем у загальному звучанні роману. Так само як летючі змії переживають момент певної трансформації, коли піднімаються в небо, набуваючи своєї справжньої сутності, котра, однак не є їхнім питомим, фізичним змістом, так  і люди, що оточують Людовіка, – та і він сам, зрештою, – зазнають певних метаморфоз, опинившись у екстремальних умовах вільного падіння, котре тільки впевненість у власному божевіллі може перетворити у політ.

Адже летючі змії – це втілення народної фантазії. Крилаті й барвисті, вони дають надію на можливість розширення кордонів реальності, вносять подих життя у одноманітне повсякдення. І водночас, летючих зміїв, як і всіх інших, потрібно вчити літати. У цій фразі знаходимо якусь глибинну метафізичну філософію, що ґрунтується на інтуїтивній народній мудрості й тонких особистісних рефлексіях митця.

Летючому змієві потрібні висота, вільне повітря і багато неба – інакше його краса не зможе вповні розкритись, а вся велич майстерного творіння зведеться до купки трісок і клаптів барвистої матерії. Так само й людині, щоб розкрити свій потенціал, потрібні сприятливі умови – певний ґрунт, на якому зерно зможе прорости і врешті, дати врожай. Це навіть якась біблійна алюзія, адже мовлення Ґарі доволі насичене алюзіями й прихованими контекстами, відчитати котрі не так і просто, почасти – через необхідність поринати у щораз глибші культурно-історичні пласти, з якими умовний читач може бути узагалі незнайомий чи непідготовлений до знайомства із ними.

І водночас, наголошуємо, що саме така література є на часі, вона особливо актуальна для поточного історичного моменту, випрацювана для нашого «де і коли». Хоч і створена іще в минулому столітті, проте має усі ознаки певного антропологічного пророцтва, проектованого на сьогоднішню дійсність. Ґарі у своєму романі каже: «скоро у світі не залишиться місця ні для чого, що не може бути зведене до цифр». І хіба ж не стрімке перетікання в цифровий простір сучасної політики, економіки, культури, мистецтва, й інших форм життєдіяльності суспільства ми бачимо сьогодні – вона відбувається просто зараз, коли я набираю цей текст на комп’ютері.

Повсюди була свастика

Після ніжних, напівілюзорних дитячих видив, в центрі котрих бачимо образ «дівчинки з суницями», особливо випуклою постає епопея мандрівки Людовіка в Польщу, у прагненні віднайти кохану й зостатися із нею, адже «Франція не покине Польщу», тобто Лілю. Таке просте й очевидне ототожнення притаманне загостреному світовідчуттю юного героя, котрий прагне до самопожертви в ім’я коханої, але вже в цей час готує для своїх бурхливих поривань раціональне (наскільки це можливо) підґрунтя.

Цікавою є картина мандрівки – вона певною мірою епічна, і той же час, якась до мурашок документальна. Людовік висловлює щирий і непідробний подив француза, котрий, відірвавшись від рідних теренів, раптово опиняється в самій гущавині розгортання чогось незрозумілого, відразливого, шаленого у своїй відмові від раціональних світоглядних конструктів і традиційних ціннісних орієнтирів. Не таку Європу сподівався він побачити, а вона явила йому себе у всій повноті неприкрашеної гримаси потенційної пацієнтки психіатричної клініки, адже самі ці нав’язливі стани та маніакальні ідеї, що поширювались її теренами, потребували довготривалої і методичної терапії.

«На італійському кордоні, що кишів чорними сорочками, кинджалами і фашистськими символами, в мене конфіскували мій складаний ніж…

Перони вокзалів відлунювали ходою військових підрозділів.

…Невдовзі після перетину австрійського кордону сумного лисого чоловічка, що сів у моєму купе, попросили вийти з потяга, що він зі сльозами й зробив.

Свастика була всюди: на прапорах, нарукавних пов’язках, стінах. І на всіх плакатах я натрапляв на погляд Гітлера».

Складна система міжнародних відносин видається Людовіку чимось на кшталт його особистої системи гарантій непорушності ніжних взаємин із Лілею Броницькою – адже Франція не може покинути Польщу, тобто Лілю, у скруті.

І цю наївність герой сам викриває у собі, не маючи змоги навіть послатися на брак належної інформації – система «обов’язкової народної освіти» досить добре озброїла його необхідними даними, одначе вселила непохитну впевненість, що «свобода, гідність і права людини не можуть опинитися бодай під найменшою загрозою, якщо наша країна буде вірна самій собі». І, таким чином, ця теза оголила свідомість і сутність Людовіка для іншої загрози – відсутності належного рівня обачності перед потугою зла, настільки всеохопного, що спромоглося затьмарити собою усі інші чинники свідомості цілих суспільств, знівелювати їхню історичну пам’ять – на відміну від роду Флері, котрий початково був покликаний зберігати й акумулювати в собі цю пам’ять поколінь, аби врешті «вивчити напам’ять усе, чого впродовж сторіч натерпівся французький народ».

Трагедія анексії Польщі не залишає Ґарі байдужим – він передає весь відчай і безнадійність ситуації через переживання Людовіка, котрий втрачає Лілю. Втрачає її так, як народ втрачає свою свободу, як Земля втрачає гравітацію. Втрачає її не вперше, і не востаннє, на жаль.

Гавкіт Гітлера викликав сміх

Ґарі підкреслює – вважає за необхідне закцентувати, що нацистський і фашистський режими не сприймалися у Франції як народні, адже це суперечило всій ідеологемі, закоріненій у підмурках французької державності, котра обрала народ як центральну вісь правління і творення, свідому/мислячу силу, апріорі націлену на ліквідацію тоталітарних явищ у зародку. Народ, говорить нам письменник, був поняттям священним, що несло в собі неминучий крах Муссоліні, Гітлера і Франко – це видавалося само собою зрозумілим, іманентним для європейського культурно-політичного простору, що витворився у перші десятки років ХХ ст.

Разом з іншими персонажами роману, Марселен Дюпра, власник ресторанчика «Кло-Жолі», упевнено стверджує: «У диктаторського режиму нема ніяких шансів на тривале існування, позаяк він не користується підтримкою народу».

Утім, як показав історичний досвід, саме ці хибні уявлення про сталість політичних структур, спокійну силу і дієвість цивілізаційних обмежень стали однією з передумов, що уможливили подальший розвиток подій і розгортання Другої світової з усіма її потворними виявами та згубними наслідками.

Письменник Ромен Ґарі 

Через дев’ятнадцятирічного героя Ґарі добре передає невротичну, насичену загрозливими передчуттями атмосферу Європи 1939 р., котра уже інтуїтивно знала про наближення грандіозної катастрофи, проте все ще не могла до кінця повірити в її неминучість.

Уся Європа, цивілізована й доволі інфантильна, веде себе як зграйка безтурботних дітлахів, вихованих на казках Шарля Перо і братів Грімм – вони налякані, але впевнені, що в кінці казки все буде добре, злого монстра покарають або відправлять на перевиховання, відьмі зрубають голову, а Попелюшка правитиме у своєму казковому королівстві, не знаючи горя і смутку.

Один із героїв роману недаремно цитує Черчилля: «Вам слід було обирати між ганьбою та війною. Ви обрали ганьбу і ви отримаєте війну». Чи не є ця фраза універсальним виразником політичних реалій упродовж усієї історії людства – адже у певному сенсі відмова від боротьби завжди приводить до необхідності цієї ж боротьби, але вже на своїй, значно звуженій, території, коли можливостей для відступу залишається зовсім мало.

Це було до того, як я тебе зустрів

Людо кохає свою обраницю, Лілю Броницьку, проте вона завжди буде для нього тією, що бачить у ньому смиренні відповіді на свої запитання. Лілі в якийсь момент стає недостатньо Людовіка, не досить його кохання і усвідомлення себе коханою – в цьому бачимо відображення тієї екзистенційної трагічності, що, так чи інакше, позначає творчість автора. У цьому знаходимо вічний конфлікт людського єства, посутній розрив між дійсним і бажаним, між тим, що є і тим, що могло б бути.

Феміністичний дискурс неочевидно, проте безперечно присутній на сторінках роману. Ліля – персонаж певною мірою схематичний, ілюзорний, зітканий з різноманітних упереджень і штампів, проте все ж показовий у сенсі постійного пошуку себе, свого призначення, визначення своєї персональної цінності у складній системі суспільних взаємовідносин патріархального – усе ж – світу. Саме Ліля висловлює революційну думку про те, що Христос першим з чоловіків заговорив жіночим голосом. Не забуваймо, що мова йде про Європу на межі цивілізаційного розлому, на рубежі низки тектонічних зрушень, покликаних витворити цілком новий ціннісний простір.

Людо, сповнений подивування, говорить: «Як міг я зрозуміти в моєму віці і так мало знаючи про світ, в якому жив, що слово «жіночність» може бути для жінки в’язницею?».

Ліля шукає себе, інтуїтивно, дещо похапцем, кидаючись із однієї крайнощі в іншу, фліртуючи і розбиваючи серця. Залишається жінкою навіть у своєму намаганні не-бути жінкою. Вічні парадокси трансформації та формування ідентичності, самості, відшукати котру далеко не так просто, особливо якщо маєш певні проблеми з конфліктом походження та переконань.

Утім, вона ніколи так і не відмовляється від кохання Людо – врешті-решт, саме воно стає її остаточним порятунком, можливістю вивільнитися від полону пам’яті, від страхів і привидів минулого. Чималою мірою це звільнення відбувається саме тому, що Людовіку вдалося зберегти її – саме такою – у своїй пам’яті, у всій повності чистоти й невинності, у сяйві чесноти й гідності. Відтак, чи можна говорити про те, що пам’ять не має ваги?

Ще одне питання, котре ставить Ґарі в романі – чи може бути любов ціллю усього і сенсом буття? Можливо, певні юнацькі максими продовжували тривожити письменника і в більш зрілому віці, й це дало поштовх до подальшого фатального кроку, зробленого ним у 1980 р.? Ми не дізнаємося цього напевно – іронічний француз, уже точно, заперечив би таке припущення, тонко посміхаючись. Одначе на дні будь-якої іронії завжди міститься глибинний смуток, і в такій усмішці неважко помітити жаль за втраченим і зробленим, забутим і спокутуваним. 

Треба було вижити, врятувати своїх…

Тема війни, її природи проходить червоною ниткою крізь канву роману, хоча й не завжди є очевидною. Хтось може назвати настрій книжки скоріше пацифістським – заперечення насильства, як мантра, прослизає у світогляд Людовіка, адже недаремно його виховав Амбруаз Флері, великий мрійник і пацифіст. Одначе, коли настає пора стати до зброї, ці двоє не вагаються – нехай зброя у них своя, у кожного з них. Навіть божевілля може бути зброєю, і до того ж, дуже ефективною.

Ліля у своїй боротьбі теж вдається до смертоносної зброї – проте її зброєю є вона сама, її душа і тіло, її єство. І, жертвуючи себе в ім’я власних переконань, ідеалів та прагнень, в ім’я інтересів родини, врешті-решт, дівчина якось невмолимо наближається до рубежу непоправної втрати. Втрати, компенсувати яку може тільки безмір любові. І Людовік має цю любов – він плекає її роками, викликаючи образ коханої у своїй пам’яті, витворюючи її наново – тією, котрою вона сама воліла б бути.

Людовік розмірковує про те, як часто люди прикриваються іменем великого Зла, щоб виправдати своє, дрібненьке, може навіть непомітне, на перший погляд, зло, свою крихітну ницість, мізерність усієї своєї натури. І в цьому також полягає одна із місій війни. Вона дозволяє «обнулити» рахунки, поховати мертвих, стерти сліди минулого. От тільки деякі з нас – носії історичної пам’яті, як родина Флері – вперто не бажають прощатися із цим минулим, не хочуть забувати. Благо це чи чергове зло? Хто може сказати напевно? Хто оцінить вагу цих каменів, кинутих на терези історії?

Продовжуй

Боротьба як самоціль не є метою головного героя роману – не є вона метою і автора. Врешті решт, герої отримують право на умовно щасливий фінал: союзники висаджуються в Нормандії, Людовік та Ліля одружуються, Амбруаз повертається з Освенціму, летючі змії знову ширяють у небі Франції. Проте ця кінцівка містить у собі певний гротеск, натяк на середньовічну містерію, творці котрої не очікувала від глядачів сподівання на реалістичність сюжету – і, вже точно, на достовірність фіналу.

Не цього читач сподівається від такого глибокого, просякнутого духом боротьби й нескореної віри у людяність тексту. Насправді, гадаю, в романі йдеться про якесь глибше протистояння, аніж боротьбу ідеологій, військових потуг, політичних режимів. Швидше за все, у тексті мовиться про торжество людського духу над звіриним єством, котре завжди буде нам притаманним, одначе може бути подоланим. Адже Людовік недарма неодноразово наголошує: «а що як нелюдськість фашистів є рисою, притаманною людству?». Що як монстр завжди ховався усередині, і тільки й чекав нагоди, щоб вигулькнути? І оце – найстрашніше – що як він зовсім не переможений, а просто зачаївся, подалі від усіх, вичікуючи, аби наступного разу оприявнитися десь в іншому місці й іншому часі?

Людовік – герой Руху опору, проте у нього немає готових відповідей на питання, що постають перед Францією – його Францією – після звільнення від окупантів. Ймовірно, його пам’ять іще довго завдаватиме болючих ударів. Пам’ятати Францію (Лілю!) такою, якою вона була тоді, у найтемніші часи – нелегке завдання. Однак Людо впорається, адже нести цю пам’ять – то ціна за її повернення.

Замість постскриптуму

Радянська історіографія якось аж ненавмисно, рефлекторно замовчувала роль європейської партизанської боротьби у загальному перебігу Другої світової – адже вся слава поборників нацистської гідри мусила дістатись червонозоряним визволителям. І наша історична наука певною мірою успадкувала це мовчання – тим паче, що у Європі не прижилась традиція міфологізації тих події, тих імен і тих героїв – усе збережено на рівні внутрішньої історичної пам’яті, але немає болісної, навіть хворобливої потреби говорити про це настільки уголос, щоб перекричати інші, більш тихі, тонші, але разом із тим подеколи важливіші голоси людяності, прощення, взаємоприйняття. Ймовірно, цей націокультурний феномен мовчазної пам’яті пояснюється також безпосереднім сусідством із нащадками тодішніх нацистських окупантів, особливим регламентом продовження цього сусідства, іноді доволі суперечливими правилами співіснування на одній цивілізаційній території, коли про сусідів, як про покійників – або добре, або нічого. Адже з ними іще потім жити.

Ґарі не приховує, що ставлення німців до французів було кардинально іншим, ніж до росіян, чи навіть поляків – представників упослідженого слов’янства. Врешті, історичні факти самі говорять за себе – однак автору важливо пояснити, чому контекст політичної і культурної взаємодії двох європейських націй склався саме так, а не інакше.

Письменник Ромен Ґарі 

Автор відмовляється від усталеного, навіть зручного поділу світу на чорне і біле, відходить від традиційних мірил історичної справедливості і шукає власні відповіді на ті питання, котрі будуть тривожити іще багатьох після нього: «Під час окупації найлегшим було бачити в німцях тільки злочинців, а у французах – тільки героїв».

Письменник не приховує, що французам, до певної міри, було складніше ненавидіти німців, аніж росіянам, чи полякам. Не кажучи вже про євреїв. І водночас, століття перманентної сусідської ворожнечі, притаманної всім націям і країнам, не могли не позначитись на характері міжнаціональної, а відтак, міжособистісної взаємодії. Ми бачимо цю виплекану століттями суперництва ворожнечу на прикладі взаємин Людовіка і Ганса – кузена Лілі, все життя безнадійно в неї закоханого. Ганс, питомий аристократ і, врешті, шляхетна людина, стає офіцером вермахту, а Людовік – учасником Руху опору. Чи можуть двоє бути ще далі одне від одного? Але є і те, що їх об’єднує – кохання до однієї жінки, що певною мірою робить їх учасниками своєрідного, печального і приреченого на фатальне завершення братства.

У цьому братстві знаходимо якесь сумне пророцтво, передчуття неминучого краху, але й очікування нового, кращого світу, котрий має постати на руїнах старого. Це очікування, либонь – одна з найбільш прогресивних детермінант вселюдського прогресу. Врешті, воно є самою надією, а надія, як відомо, помирає останньою. Вона, зрештою, і є тим летючим змієм, якого необхідно час від часу відпускати у небо. Якого необхідно врятувати.