одержуємо від д-ра Ивана Франка ось-таку заяву:
"Прошу Світлу Редакцію опубликувати, що в наслїдок заяви репрезентантів радикальної партії, котра "не вірить в можність згоди руских партій і не годить ся анї на §.1. пропонованої комісією деклярації анї на всю проґраму акції політичної вироблену тїснїйшою комісією" — бачу ся змушеним виступити з комісії угодової і усунути ся від всякої дальшої дїяльности в тім напрямі. Рівночасно зложив я на руки видїлу радикального товариства політичного "Народна Воля" в Коломиї гідность голови того товариства."
Се заявленє д-ра Ив. Франка вимагає деяких уваг з нашої сторони.
Хоч в заяві п. Франка виразно не сказано: хто ті "репрезентанти радикальної партії", котрі — так сказати би — висказали єму вотум недовірія за єго акцію в справі консолідації Русинів і посередно спонукали єго зложити гідність голови "Народної Волї" — то все-таки можна на певно догадатись, що се радикали коломийскі, котрі властиво кермують акцією сторонництва радикального, ведуть редакцію орґанів сторонництва "Народа" і "Хлібороба", орудують політичним товариством "Народна Воля" і в найновійшім часї поставили кандидатуру п. Михайла Павлика на посла до сойму в повітї брідскім. Се певно они, бо по-за ними "репрезентантів радикальної партії", котрі робили би нинї політику, ми не бачимо.
Отже ті репрезентанти радикального сторонництва заявляють свому мужеви довірія п. Франкови поперед всего, що они "не вірять в можність згоди руских партій". [Розумієсь, коли "не вірять в можність згоди", тогдї годї годитись им і на які-небудь §§-и деклярації та на всю проґраму консолідації Русинів.] Тут замітна річ, що репрезентанти радикального сторонництва почали "не вірити в можність згоди руских партій" аж тогдї, коли справа згоди почала трактуватись на серіо. До того часу радикали в своїх часописях і на своїх зборах завсїгди дуже плакали на роздор межи Русинами, резолюціями вічевими взивали до згоди і навіть взяли були иніціятиву, скликавши кількадесять людей зі всїх сторонництв на нараду до салї Штадтміллєра в перших днях лютого с. р. Що більше, навіть на зїздї мужів довірія нїоден член сторонництва радикального не заявив ся против консолідації Русинів, не запротестував анї против одної точки спільної основи консолідації Русинів ба що більше: зі стороництва радикального вийшло приняте зїздом внесенє, щоби зїзд поручив ще комісії полагодити спірну точку першу та й уложити подрібну практичну проґраму, а відтак скликати другій зїзд мужів довірія. Члени сторонництва радикального, котрі були на зїздї, зовсїм не зазначили незгідности своєї з д-ром Ив. Франком, аж коли комісія почала свою роботу, надходить заява, що "радикальна партія не вірить в можність згоди"... Дуже добре, — тілько в такім случаю на що було через кілька лїт лицемирити, що нїби-то хоче ся згоди? на що було скликувати зїзд до Штадтміллєра? Показує ся, що тим панам ходило лиш о баламученє опінії публичної, що нїби-то они страх-як розпинають ся за згодою! А они навіть "не вірять в можність згоди"!
Справі сїй приглянулись ми троха близше, бо она досить цїкава для галицко-руских відносин — она характеризує сторонництво радикальне.
"З Богом Парасю!" — можуть хиба сказати партії радикальній всї нелицемирні приятелї гадки консолідації Русинів. А коли пос. Романчук в своїй акції не поминув і сторонництва радикального, то учинив се мабуть не длятого, щоби єму приписувати значінє рівнорядне з другими сторонництвами рускими, але певно длятого, що се сторонництво за весь час т. зв. "нової ери" проливало сльози над роздором серед Русинів і накликувало до згоди... а хто міг угадати, що все те було нещире, дїяло ся без віри в можність згоди?
Бо-ж зовсїм не розминемо ся з дїйстною правдою і не обидимо сторонництва радикального, коли скажемо, що оно — бодай поки-що — досить собі слабоньке сторонництво, а що ще головнїйше: оно від часу свого настаня не то не скріпило ся, але радше ослабло. Порівняймо рік 1891-ій з роком 1894-им, а побачимо, що деяких рухливих кружків радикальних з 1891-ого року нинї вже майже не слїдно. У Львові, у Відни, ба і в Кракові рускій рух радикальний заглух, майже зовсїм не дає про себе знати... осталась одна Коломия. Але й Коломия — хоч не помия, а місто для радикальної акції найбільше пригоже — все-таки лиш на половину послужила радикальній справі. З одної сторони Коломия привела на світ політичне товариство "Народну Волю" і популярну часопись "Хлібороба", але з другої сторони она розбила стороництво радикальне на два табори, котрі нинї нїякои стичности з собою не мають. Такі молоді сили, як Вол. Охримович, Евген Левицкій, Вяч. Будзиновскій, Микола Ганкевич і их товариші, усунули ся зовсїм від радикальної акції коломийскої — від півтора вже мабуть року в "Народї" або "Хлїборобі" не бачимо их имен... Вкінци коломийскі радикали в дуже досадний спосіб відпекали ся посла Т. Окуневского, котрого колись уважали за свого.
Але-ж бо й здобутки коломийскои ґрупи не виглядають импонуючо, коли взяти на увагу, що орґан політичного товариства "Народної Волї" — "Хлібороб" за головну цїль пропаґанди радикальної поставив квестію "треб церковних"... і ся квестія стоїть нинї яко єдина річ, що в практичній дїяльности єсть спеціяльностію сторонництва радикального, бо в инших точках практичної дїяльности — як н. пр. загальне право голосованя, економічна орґанізація люду і т. д. — радикальне сторонництво не стоїть оно одно...
Взявши все те на увагу, виходить, що панове "репрезентанти радикальної партії" властиво не мають причини так дуже гороїжитись, бо — як каже польска пословвця — wiedzą sąsiedzi jak kto siedzi... Вирочім послїдний подвиг коломискої партії радикальної — кандидатура в Брідщинї п. М. Павлика, редактора "Хлібороба" а кандидата "Народної Волї" міг их поучити, що як нема амуніції, нїчо не вийде з самої лиш амбіції...
[Дѣло, 23.04.1894]
23.04.1894