Трохи цифр і що за ними стоїть
Такої переконливої перемоги, як Володимир Зеленський, не мав жодний дотеперішній кандидат на посаду Президента України за всю найновішу історію нашої держави (цій найновішій історії цьогоріч виповнюється двадцять вісім років). Зеленський набирає 73,2%, Петро Порошенко 24,5%.
Відсотково теперішні вибори найбільше перегукуються з першими, що відбулися першого грудня тисяча девʼятсот девʼятдесят першого року. Тоді Леонід Кравчук набрав 61,59% голосів, а Вʼячеслав Чорновіл 23,27%. Щоправда, Кравчук переміг вже в першому турі. Екс-очільник ідеологічного відділу компартії України посів перше місце в усіх реґіонах за винятком трьох західноукраїнських областей (Галичина), де найбільше голосів отримав опозиційний політик, колишній дисидент і журналіст Вʼячеслав Чорновіл, людина з-поза системи, як і Зеленський (принаймні так Зеленського позиціонують і так спозиціонував його для себе його виборець).
Одинадцять мільйонів громадян з правом голосу знехтували другий тур. Це означає одне з двох: або їм байдужа Україна, яка перебуває у стані складної трансформації і війни з Росією, яку РФ навʼязала нам, або вони принципово відмовилися брати участь саме в такому розкладі. Ще півтора відсотка виборців висловили незгоду, зіпсувавши бюлетень. Тож за Зеленського проголосували 45,5% всіх виборців країни. І це все одно вражає.
Повторю тезу, яку я висловив після першого туру і яку другий тур лише потвердив: Зеленський здолав традиційний реґіональний розкол України. Здолав, звісно, винятково відсотково, формально. Як бачимо, цей кандидат переміг в усіх без винятку частинах, зґрупованих в умовні захід, північ, схід і південь. Однак переміг він не скрізь однаково. Розрив між Порошенком і Зеленським на заході найдемократичніший. Це еталонний, найзріліший результат, порівняно з рештою реґіонів, передусім зі сходом з фатальними 87,3% vs 11,5%. Авжеж, для сходу війна найближча, вона на його порозі, вона там триває, але ж не Порошенко розвʼязав її, і не Україна. Таким чином захід убезпечив себе від такого самого фатального розчарування, адже ейфорія неминуче спадає, і тоді 87,3% відсотка змінюють «плюс» на «мінус», не змінюючи пасіонарності: ненависть матиме інтенсивність любові.
Чому програв Порошенко
Порошенко програв з багатьох причин, найважливіша з-поміж них – нездійснені реформи, більшість яких, започатковані під тиском громадянського суспільства і світової спільноти, впроваджували радше на словах, а на ділі гальмували. Поділ влади, на який вказують політтехнологи Порошенка, як арґумент не приймається. Всі ми знаємо, що Ґройсман – партнер Порошенка, і що ті рішення, в яких Президент мав зацікавленість, завше приймалися. До честі Порошенка, він не узурпував влади, як Янукович – маріонетка, якою скористалася Росія для деконструкції України зсередини, а коли це не вдалося і він ганебно втік, взялася до зовнішньої аґресії. Порошенко зосередив у своїх руках достатньо влади, щоб, якби на те його воля, впроваджувати реальні зміни, такі потрібні для країни, її виживання і розвитку. В ситуації війни успішні реформи – один з найдієвіших різновидів зброї проти зовнішньої аґресії і внутрішньої стаґнації. Можливо – найкращий.
З-поміж інших причин, більшість яких очевидні, заторкну лише діяльність його політтехнологів. Вони – одна із основ його поразки, від скалькованих гасел «Єдіної Росії» до спроб поставити існування держави в залежність від однієї особи – мовляв, не буде Порошенка, не буде незалежної України, а всі, хто так не думає, – аґенти Кремля. Формулюючи так і граючи на страхах виборця, політтехнологи, хотіли вони того чи ні, виставляли Україну неспроможною.
Ми повʼязуємо Порошенка з безвізом, курсом на ЄС і НАТО, томосом про автокефалію для Української православної Церкви. Ми перебільшуємо, кажучи, що це винятково його заслуга. Порошенко очолив рух України в світову спільноту, цю логіку часу, розуміючи його неуникність і невідворотність. Час, попри все, працює на нас і працюватиме далі, наскільки ми самі на це працюватимемо. У цьому Порошенко справді виявився на висоті. Його міжнародна політика – значний успіх для України, а томос – справді ще і його великий особистий анґажемент.
Порошенко увійде в історію, він уже ввійшов туди. Це не означає, що його варто списувати. Ми почули вчора його гасло: «Не здаватися!» і покликання на Вінстона Черчилля, премʼєр-міністра Великої Британії. Запамʼятаймо оце «премʼєр-міністр». Ми почули вчора також про елеґантну передачу влади від ще чинного Президента до нового, який невдовзі складе присягу. Це – формальний зразок демократії. Деструктивні сценарії не відбулися. Намети, які хтось почав розгортати під ЦВК після першого туру, швидко згорнулися, а Юлія Тимошенко відмовилася від риторики «украденої перемоги» і «сфальшованих виборів», визнавши поразку, так само, як тепер гідно визнає її, принаймні на словах, Порошенко.
Реформи Порошенка – цей як той експрес, який сполучив Львів і Чернівці. Спершу він їздив швидше, потім з кожною зміною розкладу повільніше і повільніше. Спершу двічі (вдень ще до Івано-Франківська), потім лише раз: вранці з Чернівців до Львова, увечері назад. Спершу англійська назва Чернівців відтворювалася як Chernivtsi, віднедавна Chernovtsy.
Петра Порошенка не варто ні переоцінювати, ні недооцінювати. Він – продукт свого часу, коли у вишиванці, коли у військовому камуфляжі. Він до останнього водив нам під носом цукеркою закону про українську мову, проте, якби ми придивилися уважніше, відчитали б напис «слівки-лєнівкі» на обгортці.
Чому я не голосував за Зеленського
Можливо, я проголосував би за нього, якби він протягом останніх років пішов у політику, сформував політичну силу, показав себе і його вчинки переконали мене. Я принципово не купую котів у мішку. Я не впевнений, що Зеленський – нова людина. Так, це несподівана людина в політиці, проте несподівана ще не означає позасистемна. До того ж Зеленський – вихідець з того середовища, яке персонально для мене далеке й чуже. Яке надто сильно і очевидно є пострадянським. Кажуть, Зеленський – талановитий актор. Можливо. Я не дивився ні «95 кварталу», ні «Слуги народу». Поготів, мало дивлюся телевізор. Від моменту інавґурації лапки з отого «Слуга народу» спадуть.
Доти Володимир Зеленський – картинка. У Малевича є «Чорний квадрат». Зеленський – білий прямокутник в привабливій рамі. Полотно, на якому кожен намалював, що хотів. Ні, радше – екран, на який кожний його виборець спроектував власні бажання і – о диво – їх там побачив. Політтехнологи Зеленського виявилися підприємливішими, щоб не сказати – цинічнішими, ніж в Петра Порошенка. Між першим і другим туром вони зібрали всі фантазії електорату, часто-густо непоєднувані. Підхоплювали й озвучували їх, і тоді виборцеві раптом здавалося, що це його кандидат, адже обіцяє те, що «я» хотів почути. Саме цим пояснюється така гармонійна перемога від західного кордону до східного. Лише як це все тепер втілити?
Мені сподобалося дещо з того, що озвучував Зеленський: реформи, боротьба з корупцією, розвиток демократії, сприяння вільному підприємництву. Зокрема реформа СБУ («Дякую СБУ, яка тримала мене в тонусі»), яка звільнила б цю інституцію від каґебістського спадку й відповідних алґоритмів, зберігши і посиливши її контррозвідувальні функції та фаховість. Реформа багатьох інших відомств, включно з поліцією, яка змінила форму, та ще, на жаль, не суть, а головне – зміна філософії діяльності державних і суспільних інститутів, а також взаємин людини і влади, в чому відповідальність людини не менша, ніж влади.
Фактор Росії
Вчора мені впало в око, як багато покликалися на Росію журналісти й експерти. Що скаже Росія? Як там реаґують у Росії? І геть мало говорилося про Захід. Про те, як реаґують, скажімо, в Польщі. І майже не мовилося про те, як реаґують пересічні українці. В цьому плані Росія має цікавити нас якнайменше. Це – для кола експертів, зокрема й передусім у царині нашої безпеки. Нам не варто постійно дивитися на Росію. На Росію має дивитися наша зброя, доки ця країна не перестане бути окупантом і загрозою для нашої суверенності.
Росії варто змиритися з тим, що Україна пішла. Це краще для самої Росії. Це – її шанс. Змиритися – це й означає погодитися на мир. Віддати Крим і піти з Донбасу. Вибачитися і виплатити компенсації. Україна не може залишатися нейтральною та позаблоковою – поїзд поїхав. Це було б можливо, якби над цим серйозно працювали у девʼятдесятих, почавши виведенням російського флоту з України (на території нейтральної держави не може бути іноземних військових баз) і визнанням України як рівноправного партнера і субʼєкта міжнародних стосунків та міжнародного права.
22.04.2019