З Волині.

 

Великі матеріяльні жертви, які складала галицька Україна під популярним кличем: "На волинські школи" — дають вже самі собою найкраще свідоцтво, яким великим заінтересованням тішилася культурна робота галицьких Українців серед українського народу на Волині. Про роботу сю, як і історію Волині за час австрійської окупації взагалі, писалося в пресі й справи сі нашій суспільности відомі. Для доповнення однак буду старатися описати ще вкоротці сі події, якими жила Волинь підчас загального перевороту, почавши від початку падолиста минувшого року.

 

І. Переворот в армії.

 

Дня І. XІ. 1918 р. о годині 8.30 вечором замкнув я, як звичайно, денні рахунки городської Управи у Володимирі Волинському і хотів йти на вечерю. Нараз задзвонив сильно телєфон і мене повідомлено, що маю негайно явитися в шефа ґенерального штабу 4. ґенеральної команди (тоді вже Etappengruppenkomando). Зробив я зараз порядок з черевиками і камашами, визичив другого плаща (бо в моїм був за високий ковнір), та побіг чим скорше до команди, пришиваючи ще по дорозі один ґудзик на плащі, який трохи звисав, та роздумуючи над тим, чого там мене можуть потрібувати. Улиці чисті, тротуари в місті справлені, порядок в крамницях, мешкання штабовців недавно вибілені, а навіть комини вичищені, — хиба якась справа політична, або може дістану по носі за те, що не реквіруємо мимо потрійного урґенсу приписаного для армії континґенту худоби. — Серед тих роздумувань дійшов я до команди, постукав і увійшов до гостинної. Тут застав я коло 50 вищих офіцирів — всілякого роду командантів з Володимира Волинського і цілого округа. Кімната була переповнена. Ніхто, розуміється, не звертав на мене найменшої уваги, з чого я був дуже вдоволений. Літами був я там мабуть наймолодший, бо про ранґу то вже і не згадувати.

 

За хвилю надійшов шеф ґенерального штабу Поппі. Мертва тишина та "Meine Herren..." і т. д. І я, який себе умістив між печею й стіною, вслухувався в щось такого, про що ще перед годиною й не снив. Революція в сусідній Польщі, а що дальше мабуть і в цілій Австрії та в самім Відні; всяке получення зірване, Львів занятий Українськими Січовими Стрільцями та частиною українських військ, розміщених у Львові. Се послідне певне, бо таке донесла послідня депеша зі Львова, надана тамже о 5-тій годині по полудни. "Wir leben also hier in Wolhynien auf einer einsammen aber zum Glück ruhigen Insel" — говорив Поппі, треба лишень сей лад і спокій вдержати всіми силами на дальше. Тут слідувала довша промова до "Ehr- und Pflichtgefühl" всіх офіцирів. Боятися нема чого, бо-ж ґарнізон має 32.000 війська й поживи найменше на 4 місяці. Колиб нам хто загрожував тут на місці, або при евентуальнім відвороті — так можемо, сміло ставити оружний опір. А всі тут офіцири з фронту й чейже не раз, не два гляділи й більшій небезпеці в очі. Офіцирська честь вимагає сього, щоби ніхто з офіцирів не опустив свого постерунку, щоби кождий видержав аж до послідної хвилі, та щоби задержав всюди карність і то більшу ще, як до сього часу, бо сього вимагає якраз хвиля.

 

Після сього списувано стан мужви й офіцирів по народности, заряджено побільшення вартових відділів та видано всілякого рода загострення.

 

(Д. б.)

 

[Република, 08.04.1919]

 

(Продовження).

 

По 11-тій годині в ночі вернув я з наради до дому. Вранці прийшов до мене до хати наш фельдфебель і питається мене, чи знаю я, що сталося. В ковельських касарнях збунтувалися сеї ночі Чехо-Словаки і вибрали вже жовнірську раду. Шеф ґенерального штабу, як зачув про те, втік сьогодня рано самоходом і ніхто не знає, куди. І се була дійсна правда. Той, що говорив перед кількома годинами про "Pflicht- і Ehrgefühl" офіцирів, — перший покинув свій постерунок. О годині 8-мій рано переходили вже купами жовніри та полонені (сі послідні в нових мундурах та чоботах) і співали чеські, мадярські та італійські пісні.

 

Коло 9-тої години явився в мене знакомий офіцир Чех, і заявив, що о годині 4-тій після полудня відбудеться загальна жовнірська рада, до якої має ввійти по 12 відпоручників від поодиноких народностей, і він прийшов мене повідомити, щоби зараз скликати українську жовнірську раду і вибрати тих відпоручників. В тій самій справі прийшов незабаром до Городської Управи сотник (тепер отаман) Іван Коссак і ми порозсилали зараз на всі сторони візвання, щоби всі українські жовніри та офіцири зібралися в школі ім. Шевченка о год. 2. на нараду.

 

На зібранню представлено вагу хвилі та вибрано головою ради сотника Івана Коссака, а надто вибрано 12 делєґатів (4 офіцирів, 4 підофіц. і 4 з мужви), бо така була інструкція до Головної Ради. На засіданню Головної жовнірської ради вибрано виконуючий комітет по трьох з кождої народности і йому поручено ліквідацію майна бувшої австрійської армії на Волині, бо саму австрійську армію узнано вже розвязану.

 

Найважнійшою задачею сього комітету було вдержати лад і спокій та уможливити чим скорше поворот жовнірам до їх вітчини. В тій ціли навязано зараз зносини з усіма новоутвореними державами, а зосібна з польською і українською державою як державами пограничними. Розходилося тут про се, щоби сі держави не робили ніяких перешкод при переїзді через їх територію, а надто доставили возів та машин потрібних до перевезу 32.000 людей. Ухвалено вислати найперше Італійців та Мадярів, бо се був найбільш непевний елємент, який перший кинувся та розграбив маґазини й ширив всюди нелад і заколот. Всі жовніри ґрупувалися по народностям коло своїх жовнірських рад, там діставали гроші й харчі, мундури і т. д. Нас Українців було відносно дуже мало, бо коло 700, а то з тої простої причини, що до етапної служби, а ще до того на Волині не було Українців; для них було місце на італійськім фронті.

 

Д. б.

 

[Република, 09.04.1919]

 

(Продовження).

 

II. Обняття влади Городською Управою.

 

Рівночасно як той, що вів аґенди наказного голови Городської Управи, зарядив я вибори Управи. Цікаво було мені рівнож почути, як віднесеться населення до мене, як такого, що за два роки австрійського урядовання не одному — як то кажуть — залляв сала за шкуру. І коли я ввійшов на залю, почув я голос: "А той в германській шапці чого тут ще хоче, — вон з тої хати!" — Був то біженець, який недавно вернув і якому я, на жаль, не міг позволити осісти в власній хаті, в якій мешкали Жиди. Не моя була вина, бо таке було зарядження вищих властей, які уважали біженців з 1915 року за ворогів ще і по чотирьох роках війни та не давали їм навіть доступу до власної хати та до власного поля, так що люде, які мали по три або чотири доми, мешкали місяцями з цілою родиною в буді в садку, або в стайні з худобою. В тій хвилі однак счинився на залі крик і в моїй обороні стали всі присутні не тільки Українці, але Поляки й Жиди, а давний староста Копчинський подякував мені в імени населення за дволітню працю, зазначуючи, що вони добре знають, що я хотів для них зробити, а чого не міг. Вибрано Городську Управу по двох з Українців, Поляків та Жидів, а та вибрала мене городським головою, з огляду на те, що я й так рішився остати дальше на Волині, а Управи міста — як одинокої представниці української влади на Волині — не було кому з наших людей відступити, рішився я функцію городського голови прийняти.

 

А правити містом було не легко. Служба розлетілася, робітників нема, підвод ніхто не доставляє, послуху ніякого і ніяких грошей в касі. Передовсім треба було перебрати урядовання від попередніх властей, а дальше торгуватися за громадське добро, як за городське елєктричне заведення, за млини, тартаки і т. д. Все те хотів виконуючий комітет випродати, проти сього однак зложив я в імени населення рішучий протест, бо все те майно міста, зглядно краю, як машини, всілякого рода знаряди та матеріял в більшій части зареквіровані серед тамошнього населення. Крім сього оголосив я населенню, що хто буде купувати від властей випродувані річи, тому опісля безплатно їх зареквірується. Таким чином удалося ще вратувати багато збіжжа, муки, бульби та цілі склади мармеляди й инших артикулів.

 

Рівночасно зорґанізовано городську міліцію з 300 людей, до якої поприділювано офіцерів — тамошних Українців, які служили в російській армії. Ся міліція мала перебрати охорону міста в той день, коли від'їде послідний транспорт війська.

 

(Д. б.)

 

[Република, 15.04.1919]

 

(Продовження).

 

Мимо всіх зусиль Жовнірської ради вдержати лад і спокій, не обійшлося без жертв, як зі сторони військовости, так і цивільного населення. Люде з поблизьких сіл та з самого Володимира кинулися до каcapень, щоби там купити коня, або воза, шкіри, або хліба, а військо, по більшій части Мадяри, щоби розігнати товпу, стріляло й то не в воздух, а таки між людей. Не було дня, щоби не привезено до Управи кілька трупів пробитих або прострілених. Були се переважно люде найбіднійші — біженці, які блукали без хліба та притулку. Ми старалися намовити наших жовнірів поступити на службу до городської міліції та лишитися ще якийсь час на Волині, але годі було намовити. Половина наших жовнірів не ждала на транспорт, а таки вибралася в дорогу піхотою, особливо ті, що мешкали близько границі.

 

Транспорти звільна відходили і війська меньшало. Переполох ширили тільки всілякого рoда поголоски, що наступає на Володимир то польська, то українська армія. Ми, Українці, не могли знову надивуватися, чому властиво не приходить українська влада з Луцька та не перебере влади. Повні маґазини харчів, шкір, обуви, муніції, крісів можна було врятувати, якби було увійшло хоч 400 жовнірів з України. Висилали ми делєґатів до Сокаля по поміч, а рівнож і до Луцька (їздив поручник Посацький, тепер в Станиславові), але помочі ніякої. Байдужність з боку гетьманської влади була крайня. — На той час припадає ось який інцідент. Одного разу пізно вечером прибігає жовнір і просить, щоби я прийшов до комітету в дуже важній справі. Приходжу туди, а предсідатель Жовнірської ради та сотник Коссак заявляють, що мають телєфонічне звідомлення, що українські війська у великій силі наступають на Володимир. Призначили мене, одного капітана Німця і ще одного Українця на парляментарів і поручили нам виїхати безпроволочно на зустріч українським військам та заявити, що жовнірська рада оголошує повну невтральність і не має тут иншої ціли, як тільки перевезти жовнірів до їх домів.

 

Приходимо на дворець і тут застаємо пор. Посацького, який вертав якраз з Луцька. Питаємо, чи правда, що йдуть українські війська, а він здвигнув плечима, взяв мене на бік, тай каже, що там взагалі війська ніякого нема та що вони хоч недалеко, не мають поняття, що від двох тижнів тут діється. З огляду однак на се, що доходять вісти, що Поляки наступають на Волинь, вислали ми урядові звідомлення, що українські війська стоять на поготівлю на пограничі з тим, що мають увійти на територію окупації тоді, коли виїдуть звідси війська бувшої австрійської армії, або коли б мала тут вмашерувати в цілях заборчих якась инша армія. Се урядове ствердження мало ту користь, що піднесло наше значіння у виконуючім комітеті та нагнало трохи страху тим Полякам, які вже тоді xотіли забрати владу у свої руки.

 

(Д. б.)

 

[Република, 16.04.1919]

 

(Продовження).

 

А в Городській Управі почали ми звільна заводити нові порядки. Передовсім ходило про урядову мову; всі крім мене й двох Українців (Черановський і Озерів — дві найбільш свідомі одиниці Волині) були за тим, щоб урядувати ані по польськи, ані по українськи, тільки на "общепонятном язикє", бо по українськи ніхто з них ще не вміє. На українське урядування згодилися доперва тоді, коли я поставив їм ультіматум, що як не згодяться, то всі Українці уступають з Управи. Позаводили ми зараз українські квіти, посвідчення, книги і т. д., а рівночасно вислали зараз привітну телєґраму до міністерства в Київ з тої нагоди, що Волинь вертає до матернього пня, а надто вислали делєґацію в Житомир з просьбою, щоби вертали українські власти.

 

В місті почалася рівночасно орґанізація зі сторони Поляків, піддержувана жовнірською радою. Заложили "Komitet obywatelski" і свою летючу, кінну міліцію, якої уживали до поїздок в повіті. Польська жовнірська рада достарчувала їм амуніції, оружжа, мундурів і т. д. Се вводило заколот в місті, бо пішли поголоски, що вони мають контакт з польською армією, яку хочуть спровадити до Володимира та захопити владу. В тій справі інтерпелював навіть на засіданню Головної Жовнірської Ради сотник Коссак і домагався строгої нейтральности зі сторони польської жовнірської ради.

 

Щоби порозумітися в ріжних спільних справах, скликано на пропозицію Поляків в Городській Управі спільне засідання, на яке вислали Поляки десять офіцерів, а Українці рівнож таке саме число. На самім вступі зложили ми заяву, що тільки тоді можемо приступити до обговорення біжучих справ, коли Поляки зложать тут деклярацію, якою узнають, що Волинь — се територія Української Держави, та що український нарід є тут народом суверенним. Мабуть чи не по двох годинах нарад Поляки таки таку деклярацію до протоколу зложили, а надто підписав ту деклярацію голова Горожанського комітету ґр. Красіцький та капітан міліції Ґужковський. Опісля обговорено ріжні справи, а передовсім справу міліції. Стало на тім, що я в імени Городської Управи згодився, щоби Поляки зорґанізували собі осібну міліцію, найбільше з 56 людей, та щоб інструкторами були там Поляки, а команда польська з тим, що та міліція буде виключно для потреб та під контролею міста, а без моєї посвідки не вільно буде нікому з міліції видалятися з міста ані носити оружжя.

 

Тим часом військо звільна виїзджало, виїхав і наш український транспорт з сотником Іваном Коссаком. Була се велика шкода, але иншого виходу не було: жовніра не можна було вдержати. Лишилося дещо мужви, та декілька офіцирів, як пор. Лашкевич, Посацький, д-р Давидяк (всі тепер при укр. війську) і инші, але і їх помочі, як людей на Волині чужих і з тамошніми відносинами необзнайомлених, не можна було в тім хаосі використати.

 

З тих останків мужви й офіцерів заложили ми кіш, який умістився з т. зв. білій ґімназії, найкращім і найбільшім будинку в Володимирі. Там ми звозили й складали запаси живности, амуніцію, оружжя, мундури і т. д. з тим, що все мало бути держане в великій тайні, так що всі були того певні, що там розльоковано цілий ґарнізон. Се помагало мені в тілі, що можна було держати місто в більшій карности.

 

(Д. б.)

 

[Република, 19.04.1919]

 

19.04.1919