Ендрю Дафф – президент Групи Спінеллі, запрошений дослідник Європейської ради зовнішньої політики (м. Брюссель, Бельгія), депутат Європейського парламенту від Великої Британії (1999–2014) про причини Брекзиту та можливий вплив цього феномена на Європу.
Ми перебуваємо в цікавій ситуації, коли Україна намагається приєднатися до Євросоюзу, а Британія – його покинути. Після референдуму 2016-го протягом трьох років Британія формально намагається вийти з Євросоюзу.
Протягом 40 років до цього референдуму Британія так і не змогла скористатись усім потенціалом членства в ЄС. Політичні еліти перетворили всі можливі переваги в хаос, що, звісно ж, ускладнювало шлях до інтеграції.
По-перше, еліти зазнали краху в розумінні того, до яких процесів вони приєдналися; крім того, вони не змогли пояснити і легітимізувати цей досвід інтеграції для звичайних британців.
Ми знаємо, що Британія так і не скористалася всіма можливостями – у вигляді єдиної валютної системи, від якої британці відмовилися, а також Шенгенської зони, рівно ж ключових галузей політики, що стосуються юридичної сфери та системи безпеки.
Британія частіше вдавала активну діяльність у сфері спільної політики ЄС щодо безпеки й оборони – насправді її залученість обмежувалася лише публічними заявами та протоколами. Коли ми говоримо про створення спільної політичної візії, то маємо прагнути до переважання спільних інтересів над вузьконаціональними.
“Перемовини на краю прірви” – так ми називаємо формальну стадію цього процесу щодо Брекзиту. Наша прем’єр-міністр Мей зараз намагається продовжити переговори щодо Брекзиту із Брюсселем, адже de facto Британія мала вийти з ЄС 29 березня цього року. Таким чином ми залишилися на цьому “краю прірви” і не змогли її перестрибнути, щоб уникнути фатальностей.
Чи можемо запитати себе, чому британці, які є європейцями, зазнають такого краху? Маємо багато відповідей на це питання. Це важливо в тому контексті, що Україна та її політичні еліти прагнуть вступити до ЄС. Британським політичним партіям важко працювати для національних інтересів, адже часто їм на заваді стоять вузькопартійні преференції. У такій ситуації мова вже не йде про захист спільних загальноєвропейських інтересів.
Я думаю, що певним чином британці страждають від ностальгії за втраченою імперією. Видається так, що ідея компромісу є вирішальною для інституційних та політичних процесів між Брюсселем і Лондоном. Проте процес компромісу для досягнення спільної згоди є чужим для британського політичного досвіду. У Венстмінстері дуже багато племінних та агресивних імпульсів. Президент США Дональд Трамп підтримує Брекзит, адже сприймає його як потужний козир у своєму рукаві. Він прагне дестабілізувати ЄС і бачить у популізмі та націоналізмі важливі важелі впливу, які дають ефект і можуть працювати для його інтересів уже в США. В одному зі своїх виступів він сказав, що Брекзит має відбутися, а будь-яка затримка чи компроміс стануть зрадою британських інтересів. В Америці Трамп зробив із Республіканською партією те саме, що сталося з Консервативною партією у Британії. Іншими словами, ці партії були знищені політично і зазнали розколу.
Введення у дію референдуму означає, що парламент і політичні еліти не наважуються взяти на себе відповідальність за прийняття рішень, які мають вирішальне значення. Простіше кажучи, компроміси, які мають бути знайдені від імені народу, в кінцевому результаті дуже розділяють цей народ – бінарність і бінарний вибір у політиці завжди дуже небезпечний. Це спрощення, горизонталь “чорне-біле”, яка існує як у приватному, так і політичному житті, є загрозливою. Референдум у Британії підірвав політичну та соціальну єдність британців з точки зору соціальних класів. Проте класів не в класичному розумінні, а радше в сенсі поділу між освіченими та неосвіченими людьми. Грубо кажучи, ті люди, що мають добру освіту, беруть участь у стажуваннях, мають міжнародну перспективу в широкому сенсі, зазвичай підтримують єдність із ЄС. Ті, хто не мають доброї освіти, не розмовляють іншими мовами чи ніколи не подорожували Європою, зазвичай виступають проти ЄС.
Великобританія доволі крихка країна, з помітними розбіжностями між її різними регіонами – в той час, коли Шотландія й Ольстер виступили за єдність із ЄС, англійці та валлійці хочуть покинути Європейський Союз.
Таким чином ми бачимо поділ між класами, регіонами, партіями, парламентський поділ тощо.
Тому цілком зрозуміло, що внаслідок цього виник хаос – легше вирішити залишити ЄС, ніж спробувати шукати альтернативні шляхи взаємодії між Британією та Європою, але в середовищі одного політичного і культурного організму. Результатом цього сумного досвіду стало занурення у сфери популізму і націоналізму. Напевно, це не надто хороший вихід із ситуації, але мушу підкреслити – якщо хтось шукає шаблона для майбутнього договору про асоціацію між Великобританією та ЄС, то тільки зараз звертає увагу на український договір про асоціацію 2014 року.
Я намагаюся не зловживати цією аналогією – бо очевидно, що позиції Британії й України не зовсім однакові. Проте якщо ми шукаємо формат структури договору, який охоплює всі моменти, дійсно важливі британцям для того, щоб бути успішними і стійкими в асоціації з ЄС, нам потрібно поглянути на договір асоціації з Україною. У цьому документі ми знайдемо всеохопні представницькі моменти, пункти про спільні інститути, які мають регулювати ріст політичної співпраці у контексті внутрішньої та зовнішньої політики щодо безпеки. Україні пощастило укласти найвдалішу угоду, яка б могла тільки бути у цей час. Цей договір набагато кращий, ніж договори минулих поколінь. Цілком можливо, якщо британці досягнуть того, що й Україна, але використають цю можливість набагато краще, ніж зараз використовує Україна – то, ймовірно, інші країни, такі як Норвегія, намагатимуться досягнути такого ж рівня партнерства.
Ми живемо у цікавий час, коли все може радикально змінитися. Європейський Союз перебуває у складному міжнародному середовищі – Путін, Трамп, Ердоган… З іншого боку – кліматичні зміни, фінансова нестабільність. Також ми ще не цілком відчули вплив Брекзиту на Європу. Особисто я вбачаю у президенті Франції Макроні своєрідного реформіста – він розуміє специфіку роботи ЄС, а також те, як федералізм може укріпити єдність Європи. Виглядає, що на сучасному етапі такі країни, як Польща, Угорщина чи Італія, не віддані ідеї історичного задуму про ще тісніший європейський союз. Якщо ЄС хоче процвітати і зрештою вижити внаслідок можливого Брекзиту, йому потрібно створити щось більш чітке і міцне у вигляді федерального уряду, з необхідною верховною судовою системою, сильнішою виконавчою владою, яка б ефективніше співпрацювала з Європейським парламентом.
Очевидно, ми стоїмо на порозі значних змін. Я думаю, що вони відбудуться швидше, ніж багато хто очікує, після того, як вплив Брекзиту стане менш відчутним. Тож я думаю, що Україна продовжить реалізацію договору про асоціацію з наступним процесом все тіснішої співпраці з ЄС. Але на цьому шляху стоять три критерії, які необхідно виконати, щоб побудувати успішну країну.
Перший – це вимога поваги до верховенства закону, що усуває корупцію і створює прозору й ефективну систему управління.
Другим важливим показником є здатність вашої економіки витримувати конкуренцію в реаліях агресивного і глобального ринку.
Щодо третього критерію, то його британці так і не прийняли, і власне тому вони залишають ЄС – це критерій прийняття та імплементації європейського проекту політичного та економічного союзу.
Таким чином перед Україною постає довга подорож, але завжди є загроза ніколи її не здійснити. Проте боротьба за успіх буде неймовірно цінною для України, і сподіваюся, що українці усвідомлюють важливість цього шляху.
Міркування викладені під час зустрічі Ендрю Даффа зі студентами Етика-Політика-Економіка та Програма соціології УКУ.
Співорганізатори зустрічі – Українська асоціація викладачів і дослідників європейської інтеграції та програма «Європейський парламент – до кампусу»
Більше думок спікера можна знайти у його стрічці на Twitter @AndrewDuffEU
Занотував Андрій ГРИНИХА
Фото Андрій ШЕСТАК