Історія єврейських громад у Галичині досліджена мало, надто, коли йдеться про малі міста. Вакуум знань заповнений стереотипами, а подекуди нісенітницями, що ніяк не сприяє адекватному розумінню непростих сторінок минувшини. Окрім незмінно невисокого зацікавлення краєзнавством, перепоною тут є втрата значного обсягу джерел. Міжвоєнне двадцятиліття не є винятком. З історії євреїв Судової Вишні ми знаємо небагато, і в більшості це уривкові дані. Чималий пласт архівних матеріалів недосліджений. Пропонований текст ілюструє соціально-економічне життя єврейської ґміни у Судовій Вишні у світлі затверджених проектів бюджетів 1932-1935 рр., що дає можливість фрагментарно ознайомитись з деякими його особливостями.
Правляча еліта у міжвоєнній Польщі діяла згідно стереотипу, що Річ Посполита – національна держава поляків, що відповідним чином відображалось на ставленні до українців та євреїв. Останні мали певне обмежене самоврядування у формі так званої релігійної ґміни чи простіше – кагалу.¹ Правове становище цих громад регулювалося спочатку декретом та міністерським розпорядженням (січень і лютий 1919 р.), а пізніше розпорядженням президента від 14 жовтня 1927 р. та зміненим і доповненим розпорядженням від 6 березня 1928 р.² Релігійну ґміну створювали євреї-мешканці однієї політичної ґміни (якщо їхня кількість була достатньою, аби бути спроможними утримувати ґмінні інституції та функціонерів) або євреї декількох політичних ґмін. Керівника ґміни обирали більшістю голосів, а якщо кількість виявилась рівною, то все мав вирішити сліпий жереб. Рішення також приймалися більшістю. У разі однакової кількості голосів внесок відхилявся. Рабин і підрабин мали володіти польською мовою та бути польськими громадянами³. Два головні завдання ґміни полягали в організації та утримуванні рабинату⁴ та забезпеченні постачання єврейському населенню кошерного м'яса⁵. Фактично усі ухвали громад у фінансових справах вимагали затвердження воєводи. Також у воєводстві затверджували бюджет ґміни чи відхиляли його, вносили поправки, був ухвалений максимальний розмір оплат за ритуальний забій тварин (шхита)⁶. Власне прибутки з ритуального забою складали основну статтю доходів, що видно з проектів бюджету 1932-1935 рр. єврейського кагалу у Судовій Вишні.
20 березня 1933 року мостиський староста Міхал Сєнкєвіч направив лист у воєводське управління щодо бюджету єврейської ґміни Судової Вишні за 1932 р., також новозатвердженого проекту на 1933 р. та скарги рабина Лейби Бабада. У донесенні очільник староства вказав свої зауваження щодо видатків і прибутків єврейської громади. Зокрема, зауважив, що у 1932 р. опозиційна до рабина група не дозволила встановити винагородження «за канцелярійне приміщення». Староста звернув увагу на невирішеність питання з ремонтом чиншового дому, який належав єврейській ґміні. Будівля перебувала в жалюгідному стані, додаючи «непривабливості ринку і воєводській дорозі». В управління громади покликались на брак коштів. Також староста відзначив, що суму на обслуговування лазні зменшили з 1320 до 1000 зл.⁷
У цьому ж листі висловлені зауваження щодо видатків, зокрема, Сєнкєвіч вказував на необхідність впровадження податку у розмірі 1000 злотих, який мав би збалансувати бюджет. Впровадження такого збору пов’язувалось з тим, що суттєво зменшились кошти від ритуального забою тварин, що не дозволяло розраховувати на заявлену квоту у бюджеті 1932 р. у 14 311 зл. Керівник ґміни Арон Массес старався утвердити податок, проте наткнувся на сильну опозицію з боку партії сіоністів.
Проект бюджету 1933 р. був ухвалений 2 лютого, а затведжений 13 лютого. Розглянемо найважливіші статті документа. На оплату рабинату передбачено 3990 зл. (у 1932 р. – 3850, хоча планувалось – 4200). Ці гроші призначались рабину Л. Бабаду і його заступнику (підрабину) – Самуелю Бабаду⁸. На зарплатню працівникам адміністрації передбачили 1380 зл. Левова порція – 1140 зл. – призначалась секретареві, решта – на інші витрати, зокрема, покупку канцелярського начиння. Утримання синагоги (Bet Hamidrasz) мало обійтись єврейській громаді у 110 зл., з них кантору⁹ Рехесу призначалась оплата у 75 зл. (у 1932 р. – 60 зл.), а обслузі – 50 зл.¹⁰
Наступний пункт бюджету стосувався ритуального забою тварин. На зарплатню працівникам виділили 6973 зл., зокрема, різникам (шохетам) Шнельку Рехесу – 3192 зл., Давиду Гартнеру – 2461 зл., а помічнику Шушману Вейсбергу – 1320 зл.¹¹
На облаштування цвинтару передбачили 55 зл., утримання лазні – 2495 зл. (обслуговування – 1320, опалення – 1000, утримання – 175 зл.). На релігійну школу «Талмуд Тори» виділили 360 зл. Декілька пунктів видатків стосувались розділу «Доброчинність та соціальна опіка». Зокрема, для подорожуючих бідняків передбачили 90 зл., на опалення помешкань незаможних – 100 зл., на притулок – 60 зл., для місцевої каси «Gemilat Chesed» – 120 зл., для розорених купців – 100 зл. На «Касу хворих» виділили 277 зл. 31 грошей (сума розподілена поіменно).¹²
Останні два пункти видатків стосувались непередбачуваних витрат – у резервному фонді залишили 125 зл., та суми для сплати боргів – 1040 зл¹³.
Друга частина проекту бюджету 1933 р. стосувалась прибутків. Основною статтею тут був, звичайно, ритуальний забій тварин, що приносив у рік 14 311 зл. З забою худоби різного гатунку надходило 10876 зл. (у 1932 р. – 10923), з дробу різного гатунку – 3434 зл. (3509)¹⁴. Друга стаття доходів – лазня, з якої поступало 1880 зл.
Загалом видатки у 1933 р. становили 17 735 зл., а прибутки – 17 802 зл¹⁵. У 1934 р. ситуація погіршилась – прибутки знизились і становили 15838 зл., відповідно і видатки потрібно було скоротити – до 15 765 зл.¹⁶ Зокрема, з ритуального забою вдалося отримати 12 900 зл., з лазні – 1500 зл. Ситуація, щоправда, дещо покращилась у 1935 р. – на видатки передбачили 16287 зл., прибутки склали 16 440 зл. Збільшились надходження з шхити – 13 450 зл¹⁷.
Цікавою є тарифна сітка 1935 р. на послуги ритуального забою за худобу і дріб, яка розділена на дві частини – оплати на місці, та немісцеві.
Місцеві оплати:
— за корову, вола чи ялівку – 5 зл.;
— за некошерну (трафну) худобу – 2 зл.;
— теля – 2 зл;
— трафний молодняк – 60 гр;
— гуска чи індик – 40 гр;
— кури та качки – 20 гр.;
— курчата – 10 гр.
Немісцеві оплати:
— за корову, вола чи ялівку – 3 зл.;
— за трафну худобу – 2 зл.;
— теля – 1,5 зл.;
— трафний молодняк – 60 гр;
— гуска чи індик – 30 гр.;
— кури та качки – 10 гр¹⁸.
Зменшення бюджету призводило до урізання зарплатні. Зокрема, до повітового староства на низьку зарплатню поскаржився секретар єврейської ґміни Селіґ Шульвольф, який у 1934 р. отримував 1080 зл. у рік. У заяві він вказав, що має сім’ю з 6 осіб, і цих коштів йому ніяк не вистачає. Раніше у нього був додатковий приватний заробіток, проте такої можливості уже не було. Значна частина річного прибутку витрачалась на поточні оплати, зокрема, щомісячно за помешкання Шульфольф сплачував 20 зл., світло – 5.4 зл., опалення – 18 зл., на «Касу хворих» – 7.06 зл., разом – 50.46 зл¹⁹.
У 1935 р. на низьку оплату скаржився рабин Лейба Бабад, якому скоротили зарплатню з 300 до 277 зл. у місяць. Зменшення платні відбувалося поступово декілька років поспіль: до 1931 р. він отримував 350 зл. у місяць, а у квітні і жовтні та у свята подвійну суму, у серпні – ще одноразово 300 зл. на оздоровлення (kurację) – поїздку в санаторій до Криниці. У 1931 р. всі доплати були скасовані²⁰.
Ще одним автором скарги, направленої того ж року, був Шнелько Рехес, який нарікав на зменшення своїх прибутків – з 280 – до 264, а тоді до 240 зл. у 1935 р. Крім того, ґміна заборгувала Рехесу чималу суму – з його свідчень 1100 зл. у 1933 р. та 164 зл. у 1934 р. Різник повідомляв староство у Мостиськах, що у ґміні прийняли рішення виплатити йому лише 25% від заборгованості, а решту заморозили²¹.
Про ці скарги знали у воєводстві. Мостиський староства Ян Помянковський²² 9 березня 1935 р. повідомляв воєводське управління, що розпорядився повернути попередній обсяг оплат особам, які надсилали йому скарги, оскільки, на його думку, такі виплати для бюджету ґміни цілком прийнятні. Також староста зазначив, що якщо б виник дефіцит, то з проекту бюджету слід викреслити декілька пунктів, що стосувались фінансування приватних шкіл, які не були зареєстровані і не діяли легально, отож «субвенція для них є недопустимою». Помянковський наголосив, що школа «Талмуд Тора» також не була зареєстрованою, проте, «з огляду на її релігійний характер передбачену субвенцію на неї слід затвердити»²³.
***
Бюджетні проекти єврейської громади у Судовій Вишні дають певне уявлення про організацію самоврядування, фінансову спроможність ґміни та розподіл коштів, як і про осіб, які займали в її житті ключові позиції. Також показують, якою мірою у справи малих ґмін втручалась державна адміністрація – староство та воєводське управління. Очевидно, не всі рекомендації виконувались і єврейська громада неодноразово виявляла спроможність відстояти свою позицію.
______________________________
¹ Треба відзначити, що у польській Конституції 1921 р. євреї не були окремо згадані, тому питання, чи були вони релігійною меншиною чи національною на законодавчому рівні так і не було вирішене. Borecki P. Uwagi o statusie prawnym wyznawców judaizmu na ziemiach polskich // Czasopismo Prawno-Historyczne. 2010. T. LXII. Z. 2. S. 74.
² Dziennik Ustaw. 13 marca 1928. Nr. 28. Poz. 259.
³ Ibidem. S. 533-534.
⁴ Borecki P. Uwagi o statusie prawnym...S. 74.
⁵ Dziennik Ustaw...S. 533.
⁶ Borecki P. Uwagi o statusie prawnym...S. 78. Шхита – традиція забою з дотриманням норм і вимог кашруту. Вважалося, що під час забою тварина не повинна відчувати болю, оскільки Торою заборонялось знущання над тваринами.
⁷ ДАЛО. Фонд 1. Опис 52. Справа 1690. Арк. 1.
⁸ Ibidem. Арк. 3 зв.
⁹ Кантор (хаззан) – особа, яка вела молитву у синагозі.
¹⁰ ДАЛО. Фонд 1. Опис 52. Справа 1690. Арк. 3зв – 4.
¹¹ Ibidem. Арк. 4зв. – 5.
¹² Ibidem. Арк. 4зв. – 6.
¹³ Ibidem. Арк. 7.
¹⁴ Ibidem. Арк. 7зв – 8.
¹⁵ Ibidem. Арк. 9зв.
¹⁶ Ibidem. Арк. 29зв.
¹⁷ Ibidem. Арк. 47зв.
¹⁸ Ibidem. Арк. 48.
¹⁹ Ibidem. Арк. 30.
²⁰ Ibidem. Арк. 31.
²¹ Ibidem. Арк. 34 зв.
²² Ян Помянковський став мостиським старостою у травні 1933 р.
²³ ДАЛО. Фонд 1. Опис 52. Справа 1690. Арк. 36.
30.03.2019