3а 50 років моєї сценічної праці я виступав у різних народніх драмах, комедіях, оперетах та операх. Мої важніші ролі: в "Різдвяній ночі" я виступав у ролі Павука, в "Утопленій" в ролі парубка, в "Роксоляні" в ролі блазня, в "Енеїді" в ролі Юпітера, в "Ноктюрні" в ролі офіцера, в "Катерині" в ролі батька, в "Відьмі" в ролі козака, в "Запорожцю за Дунаєм" у ролі Карася, і в "Наталці-Полтавці" в ролі Виборного, у "Вію" у ролі Халяви, в "Піснях в лицях" в ролі Соцького, в "Чорноморцях" в ролі Кабиці, в "Перехитрили" в ролі коваля, у "Фавсті" в ролі Мефістофеля, в "Жидівці" в ролі кардинала, в "Кармен" в ролі тореадора, в "Проданій нареченій" в ролі Кецаля, в "Травіяті" в ролі батька, а "Гальці" в ролі стольника, в "Мадам Батерфляй" в ролі конзуля. Не вичисляю всіх театральних вистав, в яких мені прихилилося виступати. Якби їх всіх разом счислив, то був би це добрий репертуар на кілька місяців з тим, що кожного дня йшла б нова п'єса.
Війна в році 1914 заскочила наш театр в Борщеві. Майже всі мужчини пішли на війну, а жінки й діти залишились майже без жадних засобів до життя, бо директори втікли, не виплативши акторам двомісячної платні.
В тому часі Курбас і Бенцаль організували театр в Тернополі і мене заросили до нього. Я поїхав до нього умовлятися, а дружина з дітьми залишилась в Улашківцях. На моє нещастя, австрійські війська зайняли в міжчасі Улашківці і Юркевич відвіз хвору дружину до Чернівців. Таким чином я залишився в Росії, а моя дружина в Австрії. Як солом'яний вдовець, опинився я в Тернополі. Курбаса вже не було, він поїхав був до Садовського до Києва, і ми разом з Бенцалем почали давати театральні вистави, привізши з Борщева гардеробу "Бесіди" та постягавши акторів і музикантів. Були це так звані "Театральні вечори". Вони втішалися в публіки дуже великим успіхом. Ми давали тоді 10 вистав тижнево, а були дні, коли треба було грати по три рази денно. Маю з тих часів гарні спогади.
Пригадую, одного разу ми грали "Запорожця" і на виставі був інспектор російської армії. По першому акті пішов він, старенький, за куліси з своїм почотом і викликав мене. Я почав його титулувати "ексцеленція". А він на те: "Обійдесь без "ексцеленції", я такий, каже, козак, як ти, ти Карась, а я називаюся — Ничай". Він прийшов поздоровити мене з успіхом, заявляючи, що не вірив, щоб австрієць створив такий правдивий тип Карася. Наступного дня наші актори дістали від нього багато харчів, ще муки, цукру, рижу, кави, сто літрів вина, а наші акторки практичні подарунки.
З того часу пригадую теж другий спомин: До Тернополя приїхав полк кубанських козаків і полковник зажадав для козаків вистави. З поданого репертуару вибрав "Невольника". В п'єсі я співав думу: "Я сьогодні щось дуже сумую". Проспівав і першу і другу стрічку, і думаю, чи співати третю, в якій говориться: "Ти воскреснеш, моя Україно, в своїм блеску і славі своїй". Проте співаю і обсервую, як полковник буде реагувати. Дивлюсь, а йому сльози з очей покотились. По виставі полковник прийшов до мене і сказав мені до вуха: "Дай, Боже, щоб Ваша дума здійснилася". Таких гарних людей і патріотів ми в тих часах стрічали.
Так ми грали до 1917 року. В Росії спалахнула революція і ми використали цей момент і в травні того року уладили в Тернополі в честь Івана Франка концерт, академію і величавий похід вулицями міста. В поході взяли участь тисячі людей, сотки селян з довколишніх сіл стануло на конях до походу. В козаків я позичив кільканадцять коней, наш хор перебрався у чудові козацькі костюми, сам сів на білого коня, як отаман з булавою в руці, і похід рушив вулицями міста з піснею: "Гей, у лузі червона калина". Такої імпозантної маніфестації Тернопіль ще ніколи не бачив.
По прогнанні москалів з Галичини я поїхав до Львова, став помагати моїй дружині директорувати театром "Бесіди", пізніше бував з УСС-ами в Єлисаветграді в Україні, пізніше знову був коротко у Львові, коротшій час ми грали, як актори у власній державі, і, врешті, всі ми мусіли покидати свою батьківщину і відступати за Збруч. А там почались для нас найбільші нещастя: голод і тиф. І там залишив я мою кохану дружину, яка померла в 38-ім році життя, до місяця після її смерти помер зять Мойсеович, поручник УСС-ів, а в дуже короткому часі і я дістав тиф, але якось видужав і почав бідувати з трьома дочками і двома маленькими внучками.
Але не довго я так мучився. Дочки мене пожалували, одна таки зараз вийшла заміж за Гната Юру, друга, вдова по Мойсеовичу, до року вийшла замуж за Яр. Барнича, якому я дуже зобов'язаний, бо взяв клопіт з голови, а третя за д-ра Гуру, який мені найбільше вдався, бо є моїм доставцем провіянтів. Тепер дуже жалую, що не було в мене дев'ять дочок, бо замість одного пакунка, я дістав би тепер — 9.
Коли вернувся я до Галичини, то по моїх нещастях я довго не міг взятися до ніякої праці. Але жити треба було з чогось. І ось я вступив до маленької трупи Коссака, брата дружини. Трупа грала тоді в Коломиї. В тому часі зголосився до нашої трупи молоденький елегантний паничик, син радника Трача з коломийського суду. Нового кандидата ми перестерегли, що буде в нас "бити бриндзу". На те він заявив, що справу докладно обдумав і що він хоче бути актором. Це був Блавацький, теперішній директор Львівського Оперного Театру. Не помогли плач, нарікання і погрози родини: — він поїхав таки з нами. Сьогодні він наша гордість.
Дуже милі спогади залишились у мене від праці в театрі М.К. Садовського в Ужгороді, де мене і зятя мого Барнича запросили в році 1923. До цього театру приїхали опісля Загаров, Морська і інші кращі акторські сили. В цьому театрі ми ставили між іншим і "Продану наречену", на якій були чеські достойники і французький консул. І всі вони складали цілій нашій дружині гратуляції при відкритій куртині за успішну гру, а мене зокрема за pолю Кецаля. Після вистави "Циганського барона" місцеві мадяри закладалися, що я сам колись мусів, певно, випасати мадярські свині, коли так добре знаю мадярські звичаї і так гарно граю ролю їхнього князя.
В році 1929 я знову вернувся на галицьку нужду. Кілька років грав у трупі Стадника. А була це не одна трупа, було їх тоді в Галичині кільканадцять. Очевидно, що не всі вони стояли на високому мистецькому рівені. В році 1933 я вступив до театру ім. Тобілевича. Крім нього був тоді другий поважніший театр "Заграва". Коротко перед цією війною завдяки таким нашим передовим громадянам, як дир. Луцькому, дир. Шепаровичеві і дир. Палієві оба ці театри з'єдналися в один театр ім. Лесі Українки. Оця війна застала нас в Коломиї, звідкіля нас покликано до Львова.
В 1941 році наша дирекція взялася енергійно до створення великого европейського театру. І це їй повністю вдалося, як про це говорять часописні рецензії і заграничні знавці. Інавгураційну виставу ми почали "Запорожцем" і від того часу наш театр росте і розвивається і здобуває щораз більшу славу.
І я в моєму театрі доживаю і чуюся щасливий, що мої мрії здійснилися і що по п'ятдесяти літах важкої праці я ще можу попрацювати на великій сцені. Я тепер щасливий, живу з ріднею, з зятем, дочкою, внучками. Мої внучата люблять мене, а я їм оповідаю про старину, про ті часи, як ми їздили по провінції, по селах, як нас дуже всі любили. Нема кутка, ліска, річки, людини в Галичині, щоб я їх не знав. Дуже частенько згадуємо всі ми разом про любу дружину Рубчакову, яка залишила нас в такому молодому віці і спочиває сном вічним на Україні. В театрі мені дуже добре, всі мене люблять, шанують, заступають у ролях, щоб, мовляв, старовиною не пахло.
Я щиро працював і любив сцену до божевілля. Може й не всюди я всіх вдоволив. Проте робив я по своїй найкращій волі, що міг. Свою п'ятдесятирічну працю хотів би я закінчити пісенькою, яку мені мати в колисці співала, з якою я починав свою артистичну карієру:
Не журися мій хазяю,
Не за датком я іду;
От так сяду, заспіваю,
Заспіваю, та й піду...
[Львівські вісті, 28.03.1944]
28.03.1944