Усе його життя пов’язане з театром. Одразу після школи навчався на театрознавчому факультеті Харківського національного інституту мистецтв імені І. Котляревського. Через 5 років був дипломованим театрознавцем. однак безпосереднього досвіду в театрі, окрім певних проєктів, коли допомагав театрам і був чимось на кшталт завліта, доволі довго не мав. Натомість чималий досвід здобув у царині медіа: працював на харківському радіо, потім його запросили до Києва працювати в газеті “Культура і життя”, згодом – редактором відділу культури у газеті «День» та «Час.ua» тощо. Зокрема писав і про театр. Водночас був активно ангажований у театральний процес, бо як рецензент був долучений до багатьох ініціатив. Сьогодні театральний критик Сергій Васильєв відповідає на запитання кореспондентки «Збруча».
– Розкажіть про свій досвід дотичності до театру. З якої позиції ви будете говорити про театральні процеси в Україні?
– Фактично, нічим, крім театру, у своєму житті я не займався фахово. І вважаю в цьому сенсі свою долю дуже щасливою: мені нічого не потрібно було змінювати, бо все навколо мене було правильним, і я жив цією професією. Але був я дотичний і до ширших культурних процесів і досі вважаю, що театральний критик має орієнтуватися в них, бо ж театр – мистецтво синтетичне: тут і література, і живопис, і музика, і на всьому цьому слід знатися. Тому-то мені було дуже комфортно працювати редактором відділу культури в багатьох виданнях, бо все-таки я здобував певні знання.
– Як Ви думаєте, що відбується з український театром тепер? Чи є в ньому життя і яке воно?
– Український театр є, він живий, реальний, і, на щастя, доволі різноманітний – у ньому присутні різні покоління митців. Тобто є і театр традиційний, і пошуковий, і соціальний, політичний, естетський. Як би ми не намагалися довести, що український театр слабує, шкутильгає, не відповідає якимось нормам чи критеріям, – він живе.
Ба більше, з чим ми порівнюємо, коли стверджуємо, що він не відповідає критеріям якості? Це невігластво великою мірою, бо ми судимо, скажімо, про нашу невідповідність найкращим зразкам європейського театру і зовсім не думаємо, що там теж багато полови й епігонства, театру посереднього і відверто комерційного, або того, який увесь час займається виживанням. Коли ми задовольняємося якимись дуже загальними мірками, то часто помиляємося. Тому можна вважати, що допоки театри відкриті і є люди, які ними живуть, то як явище, він існує. І хочу розчарувати багатьох неприхильників театру: я думаю, що він існуватиме й далі.
– Які функції театр повинен виконувати? Чи діагностувати статус-кво, чи прогнозувати, або ж бути реакційним до дійсності загалом, іти в ногу з тим, що відбувається?
– Важливо, з якої позиції ми виходимо. Я думаю, що у кожного, хто працює в театрі або його вивчає, з часом формується уявлення про те, для чого театр існує. Я за багато років праці з ним визначив ті функції, які мені здаються критично важливими. Вважаю, що театр – це свого роду чарівний механізм, який нам дозволяє переживати співчуття до іншої людини і загалом вчить нас приймати Іншого. Для мене в мистецтві це найважливіше, а театр – це ще й мистецтво прямої дії. Це те, що нас олюднює, гартує душу, або ж робить її більш чуттєвою до того, аби відгукуватися на життя.
Багато хто вірить, наприклад, що засобами театру можна вирішувати певні важливі суспільні проблеми або висловлювати політичні позиції. Театр як один із засобів висловлення я цілком приймаю, бо й сам є адептом театру активної дії – того, який відгукується на запитання соціуму. Але коли ти живеш довге життя, то розумієш, що проблеми циклічні, а устрій світу змінюється не так радикально, як нам може здаватися. Можна носити обладунки, а можна – камуфляж: від цього проблема вбивства однією людиною іншої не зникне.
– Чи треба шукати розради в театрі? Чи він повинен втішати і давати простір для емоційної розрядки, або навпаки стати місцем, куди люди приходять бути причетними й думати?
– Я не дуже люблю театру, який зосереджений на розвагах: називаю його видовищем, атракціоном. Але при тому ніхто й не каже, що театр є великим розрадником, як колись казали про кіно 1920-30х. У фіналі фільму “Ночі Кабірії” Фелліні є дуже доречна до нашої розмови символічна сцена, коли ошукана героїня, обібрана сутенером, принижена, іде й ридає, бо у неї немає сенсу життя. А поруч ідуть клоуни, цирк. І вона починає сміятися разом з ними. Це така абсолютна метафора того, що може мистецтво зробити для людини, яка в конче поганому стані. Так само буває і в театральному залі: люди приходять на якусь поверхову оперетку з примітивним сюжетом і неяскравими характерами, і вони отримують свою радість. Інша справа, що такий театр не залишить нічого по собі. Я ж найбільше ціную в театрі оту павзу, яка виникає після вистави. Інколи ця павза буває дуже довгою, і в ній щось відбувається з нами зсередини. Такого театру справді мало.
Ба більше, я думаю, що в театральному мистецтві куди важливішим за розраду є сам акт творення. Все-таки театр є маленький світом, такою іграшкою, в якій людина творить свою модель світу і його описує. І цей малий світ дорівнює світу великому. Оце нарощення сенсів, створення нових світів в театрі є дуже важливим, бо тоді реальний світ стає багатшим. Митець покликаний світ розширювати. Тому я не дуже великий прихильник театру вторинного, епігонського.
– Дуже згідна щодо павзи, яка виникає після вистави. Але мені теж здається важливим, аби театр не давав мені відповідей на запитання, а залишив мене з правильним питанням наодинці. І тут виникає питання, чи не вчать в українських вишах насамперед театру епігонського, театру показового, педантичного і дидактичного?
– У мистецтві взагалі важко вчити. І тут є питання, чи ти виховуєш ту індивідуальність, чи ні. Мистецтво складається з персон, тут не може бути чогось, поставленого на конвеєр. Освіта повинна лише давати різні методики, спонукати вивчати театральні діалекти і різноманітні техніки, щоби люди театру були готовими самостійно співдіяти і відповідати на виклики, які виникають.
З іншого боку, працювати з індивідуальністю – процес дуже ретельної й обережної роботи. Знаю дуже багато випадків, коли педагог і учень не дуже співпадали характерами чи поглядами на світ. І тут у вчителя виникає спокуса людину зламати, щось їй нав’язати. Це проблема творчої школи загалом. Метод “роби, як я” є не найкращим для виховання творчих процесів. З іншого боку, я певний у тому, що все, пов’язане з театральною школою, залишається певною мірою кустарним виробництвом. Тому критичним стає передання досвіду, насамперед ефемерного, з рук в руки. Оця тяглість традиції вимагає багато зусиль від педагога. Тому важливо, аби нам траплялися на шляху ті педагоги, які мають досвід і не шкодують ним ділитися.
Інша річ, що театральною школою в Україні часто передаються вже віджиті речі. Цілком нормальним є те, що люди з віком “консервуються”, перестають сприймати нове, воно їх навіть може дратувати. Через це часто і відбувається нав’язування поколінню молодих якихось “мертвих” форм. Я не хочу сказати поганого про педагогів похилого віку, але я в Києві це дуже часто помічаю.
І є інший бік медалі – профанація. Сьогодні ми бачимо доволі багато так званих коучів. Це люди, які побували на котромусь тренінгу чи у когось щось підгледіли, і потім починають вести свої курси. І, очевидно, що у більшості з них немає за плечима досвіду. Це ж не порожня форма, що передається, а форма, чимось наповнена. І лише той, хто навчався і мав гарних педагогів, це розуміє.
– Ви є одним із запрошених педагогів програми «Метатеатр», зокрема навчаєте театральних критиків. Чи Ви вважаєте цю програму альтернативою, і якщо так, то альтернативою чому? Можливо, вона заповнює якусь прогалину, яка існує в театральній освіті в Україні?
– Та методика, автором і натхненником якої є Олег Ліпцин, містить у собі декілька театральних шкіл і сфер театрального знання водночас. У ній поєднуються дуже важливі речі: велика система Станіславського, яка реферує до справжності переживання моменту на сцені, і теорія ігрового театру Михайла Буткевича. І тут я повернуся до сказаного раніше: дуже важливо, щоб носій знання не був спекулянтом, а знавцем справи. І я бачу у запрошених викладачах фаховість й унікальність досвіду роботи в театрі і знання про театр. І цей досвід має первинний характер, він – фундаментальний, а не зібраний з підручників чи дидактичних матеріалів.
Ця методика добра тим, що вона перевірена. Вона заснована на глибокому знанні і, з іншого боку, на можливості використовувати ресурси людини. А грати за людину ніхто не буде. І ця система дуже добра тим, що вона звертається до індивідуальності, намагається витягти дуже важливу для мистецтва рису самостійності. В театрі інколи думають, що це цирк тварин. Вийшли якісь ведмежатка, які ганяють шайбу, і видається, що це хокеїсти, а це – просто ведмежатка, яких змусили ганяти шайбу. А справжній хокеїст виходить із усвідомленням того, що робить. От і «Метатеатр» апелює до особистісного в людині, до того, що вона може видобути за допомогою певних прийомів із самої себе. У цьому сенсі здається ця методика мені дуже сильною.
– Якого театрального критика Ви бачите по випуску із цієї програми? Якими рисами він чи вона повинні володіти?
– У цій професії, як і в житті, важливим є те, що людина повинна не боятися свого погляду. Інша справа, що людина повинна самостійно зробити цей погляд ґрунтовним. Треба розуміти, що має бути закладено дуже багато, аби думка спиралася на певні підвалини. Це не може бути критик, який каже, сподобалося чи ні. Бачу цю людину сміливою та відповідальною за свою зухвалість. Для мене це свого роду оптимальна модель психофігури людини, яка щось оцінює.
Я б дуже також хотів, щоб ті, хто навчається на цій програмі, усвідомили одну річ: ти – не суддя, але учасник процесу; навіть якщо ти у чомусь суворий, то все для того, аби це щось стало кращим. І не варто хизуватися своїм інтелектом, ерудицією чи гостротою слова. Бо існує така річ, як натхнення: от як, пишучи про виставу, порівняти актора з якоюсь твариною: і сильно, і смішно. Але потім варто подумати, чи додасть ця фраза щось до вистави або дискурсу про неї, або ж лише образить актора чи глядача. Певні підвалини етичні теж людина повинна мати. Зухвала, смілива, завзята, але справедлива і відповідальна. Це моя формула.
Зрештою, я бачу, що вся група «Метатеатру», з якою я зустрівся, дуже підготована. Це не якісь неофіти, а зрілі театрально особистості з великим потенціалом. У цих людей є шлях, який вони пройшли, до того, як потрапити у цю команду. І цей факт дозволяє відбутися діалогу, який є чи не найсильнішим інструментом пізнання.
Розмовляла Ірина Степаняк.
24.01.2021